Майор Де Спейн глянув на Старого Бена й тихо промовив:
— Здорово.
Він увійшов у воду, нахилився до Сема й торкнув його, Сем глянув на нього і знов сказав щось тією давньою мовою, якою вони розмовляли з Джо Бейкером.
— Ти не знаєш, що з ним?.. — запитав майор Де Спейн.
— Не знаю, сер, — відповів хлопець. — Це не мул. І взагалі хто його зна. Коли Бун біг до ведмедя, він уже сплигнув з мула. А потім оглянулись — аж він лежить на землі.
Бун кричав до Джіма, який був ще посеред річки.
— Швидше, хай тобі! Давай сюди мула!
— Навіщо тобі мул? — запитав майор Де Спейн.
Бун навіть не озирнувся до нього.
— Поїду до Гоука по лікаря, — спокійно відповів він, а ясно-червона кров і досі розпливалася під дощем на його спокійному вже обличчі.
— Тобі самому лікаря треба, — сказав Де Спейн. — Краще Джім…
— Достолиха! — Бун обернувся до майора. Обличчя його було ще спокійне, тільки голос звучав на тон вище. — Не бачите, чи що? У нього ж всі тельбухи к бісу вилізли!
— Буне! — промовив майор Де Спейн. Вони втупились один в одного. Бун був на голову вищий від майора; хлопець, і то вже його переріс.
— Мені треба по лікаря, — сказав Бун. — Онде в нього тельбухи…
— Гаразд, — погодився майор Де Спейн.
Джім саме виходив з води. Кінь і той нормальний мул почули запах Старого Бена і почали огинатись та вириватись, тягнучи з собою й Джіма; нарешті він якось таки прив’язав їх угорі на крутому березі й повернувся вниз. Де Спейн відстебнув ремінець компаса від петлиці й дав Джімові.
— Їдь прямо в Гоук, — наказав він. — Привезеш лікаря Крофорда. Скажеш, треба оглянути двох чоловік. Бери мою кобилу. Знайдеш звідси дорогу?
— Знайду, сер, — відповів Джім.
— То гаразд. Їдь. — Де Спейн обернувся до хлопця. — Забереш мулів і коня і поїдеш по фургон. Ми спустимось річкою під Єнотячий міст. Там і зустрінемось. Сам туди доберешся?
— Доберуся, сер, — відповів хлопець.
— То гаразд. Рушай.
Хлопець подався назад по фургон. Аж тепер тільки він збагнув, як далеко вони забралися в погоні. Було вже за полудень, коли він запріг мулів, а коня прив’язав до задка у фургоні. До Єнотячого моста дістався смерком. Човен уже був там. Але ще не встиг він його й побачити, і навіть води ще не побачив, як мусив вискочити з нахиленого набік фургона, з віжками в руках підбігти й схопити сполоханого нормального мула за вуздечку, а тоді за вухо, впертися ногами в землю і так його тримати, поки від берега піднявся Бун. Кінь за цю хвилину встиг перервати мотузку і втекти дорогою до табору. Хлопець із Буном розвернули фургон, випрягли мулів, і того нормального він одвів дорогою ярдів за сто і там прив’язав. Бун тим часом переніс Лева з човна, де Сем Фазерс тепер уже сидів; коли його підвели на ноги, він спромігся насилу вибратись нагору й навіть хотів сам залізти у фургон, тільки Бун не чекав — підхопив його й посадовив на передок. Тоді знову прив’язали Старого Бена до сідла одноокого мула, виволокли на берег, відкинули задок у фургоні, приставили похило дві деревини, затягли по них ведмежу тушу всередину, і хлопець пішов по нормального мула, а Бун силоміць став його запрягати, б’ючи в тверду морду так, що вона аж стугоніла від ударів, поки мул став як треба, все ще тремтячи. І тоді линув дощ, наче це через них він стримувався цілий день.
Поверталися до табору крізь цю хвищу, крізь струменисту сліпу темінь, і ще задовго до того, як побачили перші вогники, вже чули звуки ріжка та час від часу постріли, що вказували їм, куди їхати.
Коли минали Семову темну хатину, старий спробував підвестись. Він знову заговорив мовою своїх предків, а тоді виразно сказав:
— Випустіть мене. Випустіть.
— У нього ж там холоднеча, — мовив майор Де Спейн. — Поганяй далі! — гостро кинув він.
Але Сем почав борсатися, силкуючись устати на ноги.
— Випустіть мене, пане, — сказав він. — Пустіть додому.
Отож хлопець зупинив фургон, Бун зліз і зняв Сема на землю. Однак і цього разу Бун не став чекати, щоб Сем ішов сам, — заніс його в хатину, де майор Де Спейн у попелі вогнища знайшов жарину, скрученим папірцем запалив лампу і, коли Бун поклав Сема на ліжко й стяг з нього чоботи, укрив його. Хлопець до хатини не заходив, він стримував мулів, а власне, того нормального, що знову сполохався, бо коли зупинилися, запах Старого Бена приплинув до нього крізь струменисту чорноту повітря, — але він знав, що Семові очі знову, напевне, розплющені і втуплені в далечінь, далі поза цю хатину й поза мисливців, далі поза смерть ведмедя й конання собаки.