— І оцей от містер Турбот, — провадила вона далі, — все ще не втратив позицій і довір’я вашого тата, а знаю це по тому, що нам переказує Перч, коли приходить, хоч то неміч несосвітенна, міс Фло, і терпцю на нього не стає, але він знає все, що діється в Сіті, досить-таки непогано і каже, що ваш тато не робить нічого без містера Турбота, слухає тільки містера Турбота, покладається тільки на містера Турбота, і містер Турбот завжди в нього напохваті, і, як послухати того безсоромного Перча, то, вже й не кажучи за вашого тата, індійський імператор просто не мовля проти містера Турбота.
Флоренс не проминула ні слова з промови Сюзанни, — вона вже давно покинула виглядати у вікно, тільки зацікавлено дивилася на неї й уважно слухала.
— Так, Сюзанно, — підсумувала Флоренс, коли та скінчила, — він татів повірник і друг я того певна.
Все це глибоко запало в голову Флоренс й кілька днів не сходило їй з думки. Під час двох його останніх візитів між нею і містером Турботом встановилися якісь конфіденційні стосунки, коли він з таємничо-змовницьким виглядом казав їй, що за корабель усе ще нічого не чути, і якось м’яко, та владно підкоряв її собі, — це дивувало і сильно непокоїло Флоренс. Дівчина не мала як опертися цьому чи виплутатися з павутиння, яке він поволі снував круг неї, бо, щоб встояти перед такими хитрощами, потрібні були вміння та знання світу, а у Флоренс їх не було. Щоправда, він сказав лише, що про корабель нема ніяких відомостей і що це викликає найгірші побоювання, але звідки він знає, що корабель її цікавить, і чому взяв на себе право виявляти перед нею свою обізнаність таким підступним і дивним способом — ось що турбувало Флоренс найбільше.
Поведінка містера Турбота і її звичка часто думати про нього з прикрим неспокоєм породили в її душі якесь химерне відчуття мани. Спроби виразніше уявити собі його зовнішність, голос чи манери, як спосіб позбутися того чарування, не дали бажаних наслідків. І це при тому, що він ніколи не супився, ні разу не глянув на неї неприязно чи вороже, тільки завжди всміхався і мав погідний вигляд.
Водночас, вірна своїм намірам щодо батька і твердому переконанню, що причину їхніх холодних стосунків слід шукати у ній самій, Флоренс не забувала, що цей джентльмен — близький друг її тата, і схвильовано питала себе, чи не викликана її неприязнь та острах перед містером Турботом тією ж таки причиною, що відвернула від неї й серце батька, залишивши її такою самотньою? Може бути — злякано думала вона, а часом їй здавалося, що так воно і є, і тоді вона казала собі, що поборе ці недобрі почуття; переконувала себе, що увага батькового приятеля — велике благо й висока честь для неї, і сподівалася, що терплячі спостереження та віра в нього не дадуть її скривавленим ногам збочити з того каменистого шляху, який веде до батькового серця.
Отак, не мавши з ким порадитися, — щоб не подумали, ніби вона скаржиться на батька, — бідна Флоренс борсалася в неспокійному морі сумнівів та надій, а містер Турбот, наче огидне глибоководне чудовисько, плавав унизу і не зводив з неї блискучого ока.
Була ще одна причина, що квапила її додому. Самотнє життя більше пасувало її душевному настрою, повному боязких надій та сумнівів, а ще вона боялася, що, не будучи вдома, може пропустити якусь нагоду довести батькові свою любов. Бог свідок — якраз щодо цього вона, бідолашне дитя, могла б бути спокійна, — але що ж, коли та зневажена любов ніяк не давала їй спокою, тріпочучи в ній безнастанно, і навіть уночі вилітала на крилах сну, щоб примоститись, мов перелітна птаха, яка вернулася додому, в батька на рамені.
Вона часто згадувала Уолтера. О, а як часто, коли ніч була темна і вітер завивав круг будинку! Та серце її не втрачало надії. їй — молодій, палкій, хай і недосвідченій — так важко було уявити собі, що молодість і запал може згаснути, мов полум’я свічки, а світлий день життя — зникнути в темряві глупої ночі. І Флоренс надіялася. Вона часто плакала, думаючи про бідування Уолтера, і дуже рідко — думаючи про його смерть, і ніколи не плакала довго.
Вона написала була майстрові корабельних інструментів, але не одержала відповіді, та й не чекала на неї. Ось так було в душі у Флоренс того ранку, коли вона з радістю поверталась додому, до свого самотнього життя.
Доктор і місіс Блімбери у супроводі свого дорогоцінного вихованця (хоч і всупереч його волі), юного містера Барнета, відбули назад до Брайтона, де цей юний джентльмен і його друзі по сходженню на Парнас, безумовно, вже відновили свої заняття. Вакації минулися; наймолодші гості вілли роз’їхались, і тривала гостина Флоренс теж доходила свого кінця.
А проте був один гість, який хоч і не жив на віллі, але постійно засвідчував Скетлсам свою увагу, лишаючись відданим їм і тепер. Маємо на думці містера Тутса. Поновивши кілька тижнів тому знайомство із Скетлсом-молодшим, яке він мав щастя зав’язати того вечора, коли порвав блімберські пута і з каблучкою на пальці полинув у вільний світ, містер Тутс щодня заходив на віллу й залишив у вестибюлі цілу колоду візитних карток. Церемонія відбувалась так, немов містер Тутс грав із швейцаром у віст і здавав йому карти.
Крім того, натхнений (не без допомоги блискучого розуму його друга Курчати) тією ж прекрасною, сміливою ідеєю — не дати Скетлсам забути про себе — містер Тутс придбав шестивеслового човна. Веслували на ньому водяні приятелі Курчати, а кермував сам цей славетний герой, котрий для такої нагоди одягав червоногарячу пожежну куртку і прикривав вічно підбите око зеленою пов’язкою. Ще до вербовки екіпажу містер Тутс подав Курчаті на розгляд гіпотетичний випадок — припустимо, Курча закохався в молоду леді, Мері на ймення, і захотів спорядити власного човна — як би він назвав його? Курча під присягою запевнив, що охрестив би його «Маріеттою» або ж «Втіхою Курчати». Схваливши цю ідею й всебічно обміркувавши її, містер Тутс вирішив назвати свій човен «Радість Тутса», що мало служити делікатним компліментом Флоренс і чого не міг не оцінити кожен, хто знав обидві сторони.
Розлігшись на кармазиновій подушці в своєму розкішному човні й задерши догори ноги, містер Тутс, втілюючи свою ідею в життя, день у день, з тижня на тиждень плавав туди-сюди попри садок сера Барнета, шастав упоперек річки під карколомними кутами, щоб його бачили з вікон сера Барнета і взагалі виробляв такі піруети своєю «Радістю Тутса», що вправив у захват усе навколишнє побережжя. Та як тільки над рікою з’являвся хтось із мешканців Барнетової вілли, містер Тутс удавав, ніби потрапив сюди за збігом винятково незвичайних і несподіваних обставин.
— Здоровенькі були, Тутсе! — гукав сер Барнет, махаючи рукою з моріжка, поки хитрюще Курча скеровував човна просто на берег.
— Як ся маєте, сер Барнете! — незмінно відповідав Тутс. — Яким це дивним побитом ви тут?
Премудрий Тутс завжди казав саме так, немов то була не вілла сера Барнета, а чиясь давно покинута оселя на березі Нілу чи Гангу.
— Оце так дивина! — вигукував містер Тутс. — А міс Домбі є?
Звичайно після цього з’являлася Флоренс.
— О, Діоген чудово почуває себе, міс Домбі! — кричав містер Тутс. — Я сьогодні довідувався.
— Дуже вам дякую, — одповідав милий голосок Флоренс.
— Може, б ви висіли на берег, Тутсе? — пропонував тоді сер Барнет. — Ходіть! Ви ж нікуди не поспішаєте. Загляньте до нас!
— О, це пусте, дякую вам! — червоніючи, казав Тутс. — Я просто подумав, що міс Домбі, напевне, хоче знати за Діогена. До побачення!
І бідний містер Тутс, якому до смерті хотілося прийняти запрошення, але бракувало відваги, згнітивши серце, подавав знак Курчаті, і «Радість» стрілою краяла воду.
Ранком того дня, коли Флоренс од’їжджала, надзвичайно розкішно прибрана «Радість» стала на приколі коло садка. Зійшовши, по розмові з Сюзанною, вниз, Флоренс застала у вітальні містера Тутса.
— О, як ся маєте, міс Домбі? — спитав ошелешений Тутс, що завжди ніяковів, коли мрія його серця збувалася і він розмовляв із Флоренс. — Спасибі, я почуваюся добре, сподіваюсь, і ви так само, як Діоген учора.
— Ви дуже люб’язні, — відповіла Флоренс.
— Дякую, це пусте, — відказав містер Тутс. — Я подумав, може, ви будете не проти, за такої чудової погоди, повернутися додому човном. Місця в ньому вистачить і для вашої покоївки.