— Місіс Ск’ютон, — сказав її батько, повертаючись до першої й простягаючи руку. — Це — моя дочка Флоренс.
— Чарівне створіння, — зауважила леді, підносячи до очей лорнет. — Така природна! Поцілуйте ж мене, любонько Флоренс, будь ласка.
Поцілувавши старшу, Флоренс повернулася до молодшої, що стояла коло її батька.
— Едіт, — сказав містер Домбі, — це моя дочка Флоренс. Ця леді, Флоренс, незабаром буде тобі мамою.
Флоренс здригнулася і глянула на гарне обличчя, охоплена хаосом різних почувань, — якусь мить сльози, викликані цим словом, боролися в ній з подивом, цікавістю, захватом і чимсь подібним до остраху. Потому вона скрикнула: «О тату, тату, будьте щасливі! Будьте щасливі ціле життя!» — і, плачучи, впала в обійми молодої леді.
Запала коротка мовчанка. Вродливиця леді, що спершу, здавалось, не знала, підходити їй до Флоренс чи ні, пригорнула дівчину і, немов щоб заспокоїти та підбадьорити, обійняла рукою її за стан та притиснула до себе. Уста леді не зронили ні слова. Вона нахилилася й поцілувала Флоренс в щоку, але не сказала нічого.
— Може, подивимось, що роблять наші майстри? — спитав містер Домбі.— Дозвольте, мадам.
Кажучи це, він запропонував руку старшій дамі, яка й досі розглядала Флоренс у лорнет, немов уявляла собі, що з неї вийшло б, коли б у неї влити ще трохи серця та природності — почерпнутих, звісно, з її власних щедрих запасів. Флоренс усе ще схлипувала на грудях леді, коли з оранжереї почувся голос містера Домбі.
— Спитаймося Едіт. Та де ж це вона?
— Едіт, голубонько! — гукнула місіс Ск’ютон. — Де ти? Шукаєш десь містера Домбі? Ми тут, серденько.
Вродлива леді відірвалась од Флоренс, ще раз поцілувала її й поквапилася приєднатись до них. Флоренс не рушила з місця — стояла щаслива, сумна, весела, вся в сльозах, сама не знаючи, яка вона і як довго вона тут стоїть, коли це до кімнати знов увійшла її нова мама і знов її обняла.
— Флоренс, — похапцем сказала леді, серйозно дивлячись їй в обличчя, — ти не будеш мене ненавидіти?
— Ненавидіти, мамо! — скрикнула Флоренс, оповивши їй шию й відповівши тим самим поглядом.
— Тс! Та насамперед не думай про мене нічого поганого, — мовила вродливиця. — Насамперед повір, що я старатимусь, аби ти була щаслива, і що я готова любити тебе, Флоренс. Прощавай. Скоро побачимось. Прощавай. І не залишайся тут, — казала вона, поспішаючи, але твердо.
Едіт ще раз пригорнула її до себе, і за хвилину Флоренс бачила їх усіх вже в сусідній кімнаті.
Віднині у неї зародилася надія, що нова й красива мама навчить її, як здобути батькову любов, і, заснувши цієї ночі в своєму старому, і водночас уже втраченому, батьківському домі, вона бачила уві сні свою рідну маму, що радісною усмішкою підтримувала її сподівання й благословляла його. Мрійниця Флоренс!
Розділ двадцять дев’ятий
ПОЛУДА СПАДАЄ З ОЧЕЙ МІСІС ЧІК
Міс Токс, і гадки не маючи про такі рідкісні для дому містера Домбі явища, як риштування, драбини та чоловіки з пов’язаними хусточками головами, що зазирали у вікна наче летючі генії або чужоземні птахи, — одного ранку, десь саме у той, багатий подіями час поснідала, як завжди, з’ївши добре підсмажену французьку булочку, свіже (чи засвідчене свіжим) яйце та попивши чаю, запареного за улюбленим рецептом вигадливих господинь — одна срібна ложечка цієї трави для міс Токс і ще одна для чайничка, і пішла нагору, щоб заграти на клавесині Пташиного вальса, попідливати квіти, позмітати порохи з різних дрібничок і, за щоденним звичаєм, обернути маленьку вітальню на окрасу Принцесиного майдану.
Міс Токс одягла пару стареньких рукавичок, кольору висхлого листя, в яких вона виконувала всі ці операції і які в інший час ховалися від ока людського в шухляді стола, й методично приступила до роботи: почала з Пташиного вальсу, перейшла, шляхом природних асоціацій, до своєї пташки — похилої віком канарки, вельми опецькуватої та кошлатої, зате голосистої, про що знав цілий Принцесин майдан; далі почистила свої порцелянові дрібнички, паперові мухоловки й таке інше і, нарешті, за програмою, мала заходитись коло квітів, що з якихось ботанічних мотивів, дуже розвинених в міс Токс, потребували ножиць.
Цього ранку міс Токс не поспішала перейти до квітів. Було тепло, подував південний вітер, і в літній атмосфері Принцесиного майдану витало щось таке, що навернуло думки міс Токс на село. Хлопець з «Принцесиного герба» вийшов з лійкою і, розприскавши воду по всьому Принцесиному майдану, надав йому свіжого аромату — рослинного, як казала міс Токс. З-за рогу, з великої вулиці просмикувалася вузенька смужка світла, і закіптюжені горобці плигали туди-сюди через неї, світліючи на ходу, або купалися в ній, наче в потоці, і ставали золотими горобцями, які в димар ніби ніколи й не залітали. У вікні пивнички «Під Принцесиним гербом» висіли реклами імбирового пива з малюнками, де спраглі його споживачі обливалися шумовинням або діставали по голові вибитими з пляшок корками. Вони згрібали пахуче сіно десь за містом; і хоч пахощам тим треба було подолати чималу відстань і чимало інших непахучих запахів, що гніздяться у бідних оселях (сплати, боже, тим достойним джентльменам, для яких ця біда — невіддільна складова нашої предковічної мудрості і які докладають зусиль, аби не дати їй вилізти звідти!), — та все ж і на Принцесин майдан долинули вони, ці пахощі, шепочучи про природу, про її цілюще повітря, як шепочуть усім і завжди — навіть полоненим та ув’язненим, навіть знедоленим і самотнім усупереч усім стражникам та охоронцям, які гадають, що за їхнім велемудрим наказом — і як вони наказують! — має знерухоміти світ!
Міс Токс присіла біля вікна й думала про свого покійного тата, містера Токса з Митного відділу грома'дських служб, і про своє дитинство, що пройшло в околицях приморського міста серед великих запасів смоли і майже сільських краєвидів. Вона згадувала луги в розсипах жовтецю, мов перекинуті небеса в золотих сузір’ях; згадувала, як сплітала з кульбабових стебел ланцюжки для своїх юних поклонників, здебільшого в полотняних штанцях, що присягались на вічну вірність, і як швидко ці вічні узи в’янули та рвалися.
Сидячи біля вікна й дивлячись на горобців у смужці світла, міс Токс думала і про свою покійницю маму — сестру власника напудрованої перуки з хвостиком, — про її чесноти та її ревматизм. І коли з майдану долинув хрипкий голос чоловіка з кривими ногами й повним кошиком стокроток на голові, що зробив з його капелюха пласку чорну оладку, — чоловік гукав «Квіти! Квіти!» з такою силою, наче був велетнем-людоїдом, що розпродує маленьких дітей, аж ніжні стокротки здригалися від того крику, — лиш тоді міс Токс вирвалася з полону своїх літніх спогадів та, похитавши головою, пробурмотіла, що вона, мабуть, оглянутись не встигне, як постаріє — і, здається, це була правда.
Перебуваючи в отакому замисленому стані, міс Токс занеслася думками аж до містера Домбі — можливо, тому, що майор уже повернувся до свого помешкання навпроти і саме вклонився їй через вікно. Які ж бо інші причини могли пов’язати в думках міс Токс містера Домбі, літні дні та кульбабкові ланцюжки? Чи повеселішав він? — думала міс Токс. Чи змирився зі своєю долею? Чи одружиться ще раз? А якщо одружиться, то з ким? Хто ця жінка?
Рум’янець — була жарка пора — розлився по щоках міс Токс, коли вона, отак розмірковуючи, повернула голову і, вражена, побачила власне замислене обличчя в свічаді над каміном. І зарум’янилася ще більше, побачивши невелику карету, що завернула на Принцесин майдан і котилася просто до її дверей. Міс Токс швиденько підвелася, схопила ножиці і, взявшись нарешті до квітів, дуже ретельно поралася з ними, коли до кімнати увійшла місіс Чік.
— Як поживає моя наймиліша товаришка? — вигукнула міс Токс, розкриваючи обійми.
В манери наймилішої товаришки підмішалося трохи величавості, але вона поцілувала міс Токс і сказала:
— Дякую, Лукреціє, дуже добре. Сподіваюся, і ви теж. Хм!
Місіс Чік щоразу душилася цим специфічним «хм!», наче ніяк не могла опанувати абетку а чи вступ до науки кашлю.
— Раненько завітали ви сьогодні, і як це мило з вашого боку, моя любо! — вела далі міс Токс. — А ви вже снідали?