— Дякую, Лукреціє, але я вже поснідала, і дуже рано. — Ласкава леді багатозначно глянула на підданицю Принцесиного майдану і з цікавістю озирнулася навколо. — З братом, який вже повернувся додому.
— Сподіваюсь, йому покращало, моє серденько? — затинаючись, мовила міс Токс.
— Набагато покращало, спасибі. Хм!
— Уважайте з цим кашлем, люба Луїза, — застерегла міс Токс.
— То нічого. Просто зміна погоди, — відповіла місіс Чік. — Треба бути готовим до змін.
— Погоди? — спитала наївна міс Токс.
— Та будь-яких, — одказала місіс Чік. — Безперечно, що треба. У цьому світі все міняється. Той, хто став би заперечувати таку очевидну істину, Лукреціє, дуже здивував би мене і значно упав би в моїх очах. Зміна! — з суворо-філософським виглядом вигукнула вона. — Зробіть ласку, покажіть мені, що не міняється? Навіть гусінь, яку, я певна, навряд чи такі питання турбують, і та безперестанку міняється в найнесподіваніший спосіб.
— Моя Луїза, — зауважила міс Токс, — завжди знаходить влучні приклади.
— Ви дуже люб’язні, Лукреціє, думаючи й кажучи так, — пом’якшала трохи місіс Чік. — Хочу вірити, що ми ніколи не впадемо в очах одна одної.
— Я певна цього, — потакнула міс Токс.
Місіс Чік кашлянула, як і раніше, й заходилася кінцем парасольки креслити щось на килимі. Міс Токс, яка добре знала свою щиру приятельку і не раз бачила, як від щонайменшої втоми чи неприємності вона миттю ставала надміру дратівлива, скористалася з паузи, щоб змінити тему.
— Перепрошую, дорога Луїзо, здається, та мужнього вигляду особа, яку я бачила в кареті, — містер Чік?
— Так, то він, — підтвердила місіс Чік, — але, ради бога, нехай собі там сидить. З ним його газета, і це задовольнить його принаймні на дві години. Ідіть до своїх квітів, Лукреціє, а я, з вашого дозволу, посиджу, перепочину.
— Моя Луїза добре знає, — зауважила міс Токс, — що між такими приятелями, як ми з нею, ніяких церемоній бути не може. Отже… — міс Токс закінчила фразу не словами, а ділом, і, знову одягши рукавички та озброївшись ножицями, заходилася з мікроскопічною пильністю порпатися поміж листям.
— Флоренс теж повернулась додому, — помовчавши якийсь час, озвалася місіс Чік, креслячи парасолькою по підлозі. — І, далебі, Флоренс занадто вже доросла, щоб і далі жити тим же відлюдним життям. Звичайно, занадто доросла. В цім нема ніякого сумніву. Якби хтось твердив інакше, я не стала б його поважати. Я просто не могла б поважати таку особу, при всьому бажанні. Не можемо ж ми аж до такої міри панувати над почуттями!
Міс Токс, дарма що не дуже второпала цю загальнозрозумілу думку, погодилася з приятелькою.
— Якщо вона така дивачка, — мовила місіс Чік, — і якщо мій брат, після всіх тих сумних подій і тяжких розчарувань, які він пережив, не дуже затишно почуває себе в її товаристві, то що з цього випливає? А те, що він повинен зробити зусилля. Він просто зобов’язаний зробити зусилля. Весь наш рід відзначався умінням робити зусилля. Поль — глава роду, можна сказати, єдиний його представник, — бо що я? Я геть нікчемна…
— Ну що ви, серце! — дорікнула міс Токс.
Місіс Чік обсушила очі, які в цю мить сильно змокріли, і вела далі.
— Тому він, як ніколи, зобов’язаний зробити зусилля. І хоч воно на мені дуже тяжко відбивається… у мене ж — така чула, дурна натура! Такою вже, мабуть, уродилася. Краще б я мала серце з мармуру або просто з каменю!
— Ну що ви, Луїзонько! — знов дорікнула їй міс Токс.
— А все ж я безмежно рада, що він не зрадив собі й показав себе справжнім Домбі. Зрештою, я завжди знала, що так воно й мусить бути. Хотілося б тільки, — місіс Чік помовчала, — щоб і вона показала себе гідною цього імені.
Міс Токс наповнила водою із дзбана крихітну зелецу лійку і, випадково підвівши очі на приятельку, була настільки вражена дивним виразом, з яким дивилася на неї місіс Чік, що відставила лійку на стіл і сіла поруч.
— Луїзо, голубонько, — мовила вона, — чи не буде це вам хоч маленькою розрадою, коли в зв’язку з вашими словами я дозволю собі зауважити, що, як на мій скромний погляд, ваша люба небога подає гарні надії?
— Шо ви хочете цим сказати, Лукреціє? — спитала місіс Чік, набравши ще величавіших манер. — Які ж мої слова ви маєте на увазі?
— Про те, чи вона покаже себе гідною свого імені, серце, — пояснила міс Токс.
— Якщо я висловилася не зовсім зрозуміло, Лукреціє, — зі строгою поблажливістю сказала місіс Чік, — то це, звичайно, моя провина. Мені, власне, і не слід було б щось говорити, коли б не близькість наших з вами стосунків, яких — сподіваюся й вірю, Лукреціє, — ніщо не зможе порушити. Та й чого б я мала вчинити інакше? Для цього немає підстав. То було б безглуздя. Але я хочу висловитись ясніше. Отже, повертаючись до тих моїх слів, я мушу сказати, що вони жодною мірою не стосувалися Флоренс.
— Так? — здивувалася міс Токс.
— Так, — коротко та рішуче ствердила місіс Чік.
— Вибачте, голубонько, — смиренно озвалася її приятелька, — але я тоді нічого не розумію. Я, мабуть, тупа.
Місіс Чік перебігла очима по кімнаті, подивилась на квіти, на канарку, на лійку, на все, опріч міс Токс, і, нарешті, зиркнувши під кінець і на неї, підвела брови, втупила очі в килим і промовила:
— Коли я кажу: «гідна нашого імені», Лукреціє, я маю на увазі його другу дружину. Я, здається, вже вам говорила — може, трохи іншими словами — що він збирається взяти собі другу дружину.
Міс Токс раптом зірвалася з місця, підбігла до квітів і почала підстригати так непоштиво, як стриг би перукар таку ж кількість злидарських голів.
— Чи здатна вона до кінця усвідомити, якої честі її вдостоєно, — то питання інше, — велично сказала місіс Чік. — Сподіваюся, що здатна. Ми всі мусимо бути доброї думки одне про одного, тож я сподіваюся, що вона на це здатна. Зі мною не радились. А якби й радились, то напевне погордували б моєю радою, тому безперечно краще, що сталося так, як сталося. Як на мене, це безперечно краще.
Міс Токс, похиливши голову, й далі поралася з квітами. Місіс Чік, час од часу енергійно стріпуючи головою, з викликом вела далі.
— Якби мій брат Поль порадився зі мною, як то бувало, — бувало, але вже ніколи не буде, звичайно, і ця обставина, вважаю, знімає з мене відповідальність, — з істеричним надривом сказала місіс Чік, — бо я, хвалити бога, не ревнива… — Тут місіс Чік знову пустила сльозу. — Якби мій брат Поль прийшов до мене та спитав: «Якої дружини, на твою думку, я повинен шукати собі, Луїзо?», — я безперечно сказала б: «Хорошого роду, Полю, вродливої, гонорової і зі зв’язками». Достеменно так і сказала б. Хай би мене мали на смерть скарати потому, я сказала б саме так! — вигукнула місіс Чік, наче й справді таке могло статися. — Я сказала б ще: «Полю! Щоб ти узяв собі другу дружину без роду? без гонору? без вроди? без зв’язків? Та нема такої людини на світі — хіба що божевільні,— якій могло б примаритись це безглуздя!»
Міс Токс перестала підстригати квіти і, ховаючи між них обличчя, уважно дослухалася. Може, цей запальний вступ грів ще у ній яку надію.
— Ось які аргументи навела б я, — провадила розсудлива леді, — бо не маю себе за дурну. Я не пнуся довести, що в мене бозна-який розум, хоч деякі диваки й думають так. Такі тверезі люди, як я, дуже швидко позбуваються подібних ілюзій. Проте ж я й не ідіотка. І сказати мені, мені,— з неймовірним презирством підкреслила місіс Чік, — ніби мій брат Поль Домбі міг бодай би подумати одружитися з жінкою, хто б вона не була, — ця коротенька фраза прозвучала з нечуваною досі гостротою і силою виразу, — яка не має всіх вказаних якостей, це значило б глузувати з тих розумових здібностей, які в мене є, це те саме, що сказати мені, ніби я народилася і виросла слоном. А проте, — голос її упав, — скоро мені можуть сказати й таке. І це зовсім мене не здивує. Я готова до цього.
Під час короткої мовчанки ножиці міс Токс ледь чутно клацнули раз чи два, але обличчя міс Токс не було видно, а халат міс Токс посмикувався. Місіс Чік скосила очі на свою приятельку й повела мову далі тоном твердої впевненості, наче розглядала доведений факт, про який і говорити зайве.