— І що ж побачили, голубонько? — звідався містер Чік.
— Не говори зі мною! — відрубала місіс Чік. — Якщо ти, бачачи, в якому я стані, не спитаєшся навіть, в чім річ то краще мовчи вже довіку.
— А в чім річ, голубонько? — спитав містер Чік.
— Подумати тільки, — розпочала свій патетичний монолог місіс Чік, — що їй взагалі могла прийти ця безсоромна ідея — породичатися з нами, побравшися з Полем! Подумати, що, граючись у коники з нашою любою дитиною, яка тепер у могилі, — мені це тоді так не подобалося! — вона могла виношувати такий підступний намір! Невже вона не боялась, що це вийде їй на лихе? Її щастя, коли все воно так минеться.
— А мені здавалося, моя люба, — почухавши газетою перенісся, повагом сказав містер Чік, — що й ти вела ту ж політику аж до сьогоднішнього дня і що було б цілком незле, коли б це вдалося.
Місіс Чік зараз же вибухнула плачем і сказала, що коли вже йому так хочеться потоптатись по ній ногами, то хай топчеться.
— Але з Лукрецією Токс покінчено, — озвалася місіс Чік через кілька хвилин, протягом яких вона віддавалася власним почуттям, чимало налякавши цим містера Чіка. — Хай я втратила Полеве довір’я і воно вже належить тій особі, яка, хочу сподіватись, заслуговує на це і яку він мав повне право обрати замість бідної Фанні. Хай він не порадився зі мною до того як усе було вирішено й влаштовано і надто вже холодно сповістив мене про свої плани. Все це я ще можу стерпіти, але омани я не стерплю, і з Лукрецією Токс остаточно покінчено. Та воно й краще, що так сталося, — побожно сказала місіс Чік, — набагато краще. Після цього я не скоро спромоглася б помиритися з нею, та й хто його знає, чи тепер, коли Поль вступає у великий світ, між людей іменитих, не було б мені соромно за неї, чи не компрометувала б вона мене. На все воля божа, і все робиться на краще. Я тяжко сьогодні помучилась, але загалом не шкодую.
У такому християнському гуморі бувши, місіс Чік обсушила очі, поправила сукню й прибрала вигляду людини, спокійної у великім горі. Відчуваючи, безсумнівно, свою нікчемність, містер Чік при першій же нагоді висів з екіпажа і, засунувши руки в кишені, випростав плечі й пішов собі, посвистуючи.
А бідна зацурана міс Токс, що коли й була підлабузою, то принаймні відданою і чесною підлабузою, що завжди з приятельською вірністю ставилась до своєї очорнительки і цілком щиро благоговіла перед величчю містера Домбі, — бідна зацурана міс Токс поливала квіти сльозами і тремтіла так, ніби на Принцесин майдан упала зима.
Розділ тридцятий
ПЕРЕД ВЕСІЛЛЯМ
Хоч будинок уже не був зачарований, — туди з гуком, стуком і тупотом вдерся робочий світ, дратуючи Діогена, який зрання до вечора гавкав, переконаний, вочевидь, що його ворог узяв-таки гору над ним і тепер переможно плюндрує його володіння, — в житті Флоренс ніяких інших особливих змін не відбулося. Увечері, коли робітники відходили, в будинку знову ставало похмуро й безлюдно, і, дослухаючись до їхніх голосів, що відлунювали в холі та на сходах, Флоренс уявляла собі привітні оселі, до яких вони вертали, дітей, що чекали на них, і тішилася, що вони вертають додому веселі та задоволені.
Вона з радістю стрічала вечірню тишу, як старого друга, але тепер тиша та мала інше обличчя і здавалась ласкавішою. Вона несла їй нову надію. Вродлива леді, що заспокоїла й приголубила її в тій самій кімнаті, де серце її зазнало таких мук, була для неї передвісником добра. Лагідні тіні, що блукали у вечірньому присмерку і були такі милі її серцю, віщували світанок нового, безхмарного життя, в якому батькову прихильність мало-помалу буде здобуто і повернеться все чи майже все, втрачене нею того чорного дня, коли материна любов разом з останнім її подихом згасла у неї на щоці. На рум’яних дітей з, будинку навпроти вона дивилася тепер з іншим, радісним почуттям, сподіваючись, що незабаром познайомиться й говоритиме з ними, і більше не боятиметься показатися їм на очі, як боялася досі, аби, не засмутила їх ця чорна самотня постать біля вікна.
Думаючи про свою другу матір з любов’ю та довір’ям, що переповнювали її чисту душу, Флоренс дедалі більше любила і першу, рідну. Вона не боялася, що пускає до серця суперницю, бо знала — ця нова квітка росте від того ж таки глибокого, довго плеканого кореня. Кожне ласкаве слово, що спадало з уст вродливої леді, бриніло їй, як відлуння давно завмерлого, нечутного голосу.
Одного дня, сидячи в своїй кімнаті й думаючи про леді й про обіцяну нею зустріч, Флоренс підвела очі від книги, де йшлося про подібну історію, і побачила в дверях її.
— Мамо! — радісно вигукнула Флоренс, кидаючись їй назустріч. — Прийшла!
— Ще не мама, — серйозним тоном сказала леді, усміхаючись і обіймаючи Флоренс за шию.
— Але скоро будете! — підхопила Флоренс.
— Так, тепер уже скоро, Флоренс, дуже скоро.
Едіт нахилила голову, щоб притиснутися щокою до розквітлого личка дівчини, і на хвилину вони застигли й заніміли. У цьому порусі було стільки ніжності, що Флоренс розчулилася ще більше, ніж під час їхнього першого побачення.
Вона взяла дівчину за руку, підвела до стільця й сіла поруч. Флоренс дивилася їй в обличчя, милуючись її вродою, і не віднімала руки.
— Ти весь час була сама відтоді, як ми бачились?
— Сама, — поквапилась посміхнутися Флоренс.
Вона трохи зніяковіла й потупила очі, бо нова мама дуже серйозно, пильно й допитливо дивилася їй в обличчя.
— Я… я звикла бути сама, — сказала Флоренс. — Та я й не помічаю цього, бо Ді цілі дні буває зі мною. — Флоренс слід було б сказати: цілі тижні, цілі місяці.
— Ді — твоя покоївка, серденько?
— Мій собака, мамо, — засміялася Флоренс. — Моя покоївка — Сюзанна.
— А це — твої кімнати? — озираючись навкруги, спитала Едіт. — Мені їх не показали тоді. Треба відремонтувати їх, Флоренс. Вони мають бути найгарніші в будинку.
— Якщо можна, мамо, — сказала Флоренс, — я хотіла б перебратися в іншу, нагорі, мені там краще.
— А тут тобі не досить високо, дитинко? — посміхаючись, спитала Едіт.
— Та інша — кімната мого брата, — пояснила Флоренс, — і я її дуже люблю. Я хотіла була сказати про це татові, коли повернулася додому й побачила тут робітників та ремонт, але…
Флоренс відвела очі, щоб не зніяковіти знову від того допитливого, пильного погляду.
— …Але боялася, що йому може бути боляче. А ви сказали, що незабаром повернетесь і будете тут господинею, я й вирішила, що наберусь смілості й попрошу про це вас.
Едіт уважно дивилась на неї своїми блискучими очима, але тут же опустила їх, як тільки дівчинка підвела свої. А Флоренс подумала, що врода цієї жінки зовсім не така, як вона собі уявляла. Тоді вона видалась їй неприступною та гордовитою, а вона, «виявляється, така лагідна та ласкава, що, навіть коли б була одного віку та однакової вдачі з Флоренс, то й тоді не змогла би прихилити її до себе більше.
Подеколи, правда, на неї набігав якийсь дивний, стриманий холодок, і тоді Флоренс, яка бачила, але не розуміла причини цих змін, здавалося, що Едіт почуває себе принижено й ніяково в її присутності. Коли Едіт сказала, що вона ще не мама їй, і коли Флоренс назвала її господинею будинку, зміна ця аж надто далася взнаки. Так само й зараз, коли вона потупила очі під поглядом Флоренс, немов хотіла втекти, заховатися від неї, а зовсім не любити та голубити, як того вимагала їхня близькість.
Вона пообіцяла Флоренс, що їй віддадуть ту кімнату, й сказала, що сама зробить відповідні розпорядження. Потім почала розпитувати про бідолашного Поля й між іншим повідомила, що приїхала забрати Флоренс до себе.
— Ми з моєю матір’ю переїхали до Лондона, — сказала Едіт, — і ти житимеш з нами, до мого шлюбу. Я хочу, щоб ми краще познайомились і звикли одна до одної, Флоренс.
— Ви дуже добрі до мене, мамо, — відповіла Флоренс. — Я вам така вдячна!
— І хочу заздалегідь сказати тобі — бо, може, кращої нагоди й не буде, — Едіт озирнулась, наче пересвідчуючись, чи й справді вони самі, й стишила голос, — хочу сказати, що коли ми після шлюбу виїдемо на кілька тижнів, мені буде спокійніше на душі, якщо ти повернешся сюди. Байдуже, хто й куди тебе запрошуватиме, повертайся додому. Краще бути самій, ніж… тобто я хочу сказати, — додала вона, спохопившись, — що вдома, я знаю, тобі, люба Флоренс, буде найкраще.