— Я й справді ніколи не був такий здивований, — підтвердив містер Домбі.
— Приємно здивований? — Місіс Ск’ютон перестала махати віялом.
— Е… так. Я надзвичайно радий, що стрів у вас Флоренс, — сказав містер Домбі. Якусь мить він нібито вагався, а тоді повторив, вже рішучіш: — Так, я дійсно дуже радий, справді, що стрів Флоренс у вас.
— А вас не дивує, як вона опинилася тут? — спитала місіс Ск’ютон.
— Мабуть, це Едіт…
— Ах, поганий угадько! — похитала головою Клеопатра. — Ах, хитрющий ви, хитрющий! Певне, не слід було б казати цього. Ваш чоловічий рід такий зарозумілий і так любить надуживати наші слабощі… Але ви знаєте мою відверту душу… добре, зараз!
Ці слова призначалися одному з височенних молодиків, який сповістив, що обід подано.
— Едіт, любий мій Домбі, — пошепки вела вона далі, — коли не може мати вас біля себе, — а на це, я їй кажу, вона не завжди може розраховувати, — то хоче принаймні мати когось чи щось близьке до вас. Ах, це ж так природно! Сьогодні вона була в такому настрої, що не могла втриматися й поїхала по нашу любу Флоренс. Хіба ж це не розкіш?
Бачачи, що вона чекає на відповідь, містер Домбі згодився:
— Достеменно так.
— Нехай бог благословить вас за ваше серце! — скрикнула Клеопатра, стискуючи йому руку. — Ну, та я вкидаюсь у надто серйозний тон. Ведіть мене вниз. Подивімось, чого нам наготували на обід. Нехай благословить вас бог, дорогий мій Домбі.
Після цього останнього благословення Клеопатра досить-таки спритно зіскочила з софи, а містер Домбі узяв її під руку і церемонно повів униз. Коли пара завернула до їдальні, один з найманих височенних молодиків, з недорозвиненим чуттям шанобливості, кривляючись, клацнув язиком до другого, теж найманого і теж височенного молодика.
Флоренс та Едіт вже були там і сиділи поруч. Флоренс хотіла була підвестися і відступити батькові своє місце, та Едіт стримала її за руку, і містер Домбі сів навпроти.
Розмову вела переважно місіс Ск’ютон. Флоренс, ховаючи заплакані очі, не насмілювалась підвести голову і ще менше насмілювалась подати голос, а Едіт тільки відповідала на запитання. Клеопатрі довелося чимало попрацювати, щоб налагоджена нею справа не розвалилася, та зате ж і винагорода була чимала.
— Отже, всі ваші приготування, любий Домбі, можна сказати, закінчені? — сказала Клеопатра, коли подали десерт, і срібноволосий дворецький вийшов з їдальні. — Навіть в адвоката!
— Так, мадам, — відповів містер Домбі, — повірники запевняють, що весільне свідоцтво готове, і, як я вам казав, Едіт лишається тільки ласкаво призначити день, щоб підписати його.
Едіт сиділа, мов красива статуя — холодна, мовчазна й незрушна.
— Серце моє, — мовила місіс Ск’ютон, — ти чуєш, що каже містер Домбі? Ах, любий мій Домбі, — звертаючись до того джентльмена, вела вона далі, — ця її мовчазність нагадує мені часи, коли найприємніше створіння на світі, її татко, був у вашому становищі.
— Мені нема чого призначати. Це станеться, коли ви захочете, — сказала Едіт, ледве кинувши оком на містера Домбі.
— Завтра? — запропонував той.
— Будь ласка.
— Або післязавтра, якщо це не переб’є ваших планів?
— У мене немає ніяких планів. Я завжди до ваших послуг. Призначайте, на коли хочете.
— Ніяких планів, моя голубонько! — дорікнула їй мати. — Адже ти страшенно заклопотана цілісінький день, і тобі треба побачитись ще з тисячею крамарів!
— Цим усім рядите ви, — злегка зсунула брови Едіт. — Умовляйтеся самі з містером Домбі.
— Цілком правильне й надзвичайно розважливе рішення, — сказала Клеопатра. — Мусиш підійти й ще раз поцілувати мене, люба Флоренс!
Дивний збіг обставин, — але ці вибухи ніжності до Флоренс завершували кожен, навіть найдрібніший діалог Клеопатри з Едіт. Флоренс, певне, ніколи за життя не цілувала стільки і не ставала так у пригоді, як оце тепер.
Містер Домбі був вельми далекий од того, щоб осуджувати дивну поведінку своєї вродливої нареченої. Він з прихильністю, як колега, ставився до її холодності та гордовитості. Йому приємно було думати, що у цей спосіб йому виявляють пошану й, здається, цілком підкоряються його волі. Йому приємно було уявляти собі, як ця гордовита, велична жінка буде господинею в його домі й прийматиме його гостей з тою самою холодною стриманістю, що й він. Представництво торговельного дому «Домбі й Син» потрапляло до надійних рук.
Так думав містер Домбі, коли, залишившися сам по обіді, почав згадувати своє минуле та обмірковувати майбутнє. Йому подобалась ця темна, непривітна їдальня зі шпалерами брунатного кольору та з чорними плямами картин по стінах, і дві дюжини чорних, оббитих десь такою ж кількістю цвяхів стільців, що застигли в чеканні, німі, як труни, по краях турецького килима, і два виснажені негри, що підтримували вутлий свічник на буфеті, і затхлий дух кімнати, що під нею немов поховано було спопелілі останки десятьох тисяч з’їдених тут обідів. Власник будинку жив здебільшого за кордоном, бо члени родини Фініксів не могли подовгу дихати англійським повітрям. На знак жалоби по господареві їдальня ставала чимраз похмуріша і нарешті набула такого погребального вигляду, що для повноти бракувало лише трупа.
Містер Домбі був непоганий заступник того трупа, — якщо не позою, то принаймні непорушністю. Він дивився в холодні глибини мертвого червонодеревного моря, де стояли на якорі вази з фруктами та карафки, — дивився так, наче об’єкти його думок підпливали один по одному під поверхню і знову пірнали назад. Він бачив там Едіт з її величним видом та поставою, а поруч неї — Флоренс, що боязко дивилась на нього, як тоді, коли вибігла з вітальні. Едіт, прикриваючи її, підводила руку й не спускала з неї погляду. Далі виринула маленька фігурка в крісельці з допитливим поглядом кмітливих очей і старечим виразом личка, що мерехтіло, наче вогонь у надвечір’ї. Потім знову з’явилася Флоренс і забрала всю його увагу. Що він у ній бачив? Роковану йому долею причину труднощів і розчарувань? Чи, може, суперницю, яка один раз переступила вже йому дорогу і ще переступить? А чи, може, свою дитину, за яку він забув, захоплений залицянням, — забув, що вона вимагає уваги й до себе? А чи натяк на те, що за нових сімейних обставин годилося хоч би вдавати турботу про своїх кревних? Кінець кінцем, добре й так, бо до всіх картин, що вимальовувались в його уяві, — і до вінчання біля вівтаря і до весільного бенкету, — завжди й скрізь домішувався образ Флоренс.
Нарешті, щоб спекатися всього цього, він підвівся з-за столу й побрався нагору.
Коли принесли свічки, було вже геть поночі, бо в місіс Ск’ютон, як сама вона скаржилась, боліла від них голова. А до цього часу Флоренс і місіс Ск’ютон розмовляли (причому Клеопатра вимагала, щоб дівчинка сиділа коло неї), а потім Флоренс розважала місіс Ск’ютон грою на піаніно, вже й не кажучи про те, що кілька разів упродовж вечора чутлива леді просила вділити їй ще один поцілунок, а це траплялося всякчас, як тільки Едіт щось зауважувала. Проте зауважень тих було небагато, бо Едіт цілий вечір просиділа біля відчиненого вікна (дарма, що мати її страшенно боялась, щоб вона не застудилася) і відійшла від нього тільки тоді, коли містер Домбі почав прощатися. Прощаючись, він надзвичайно ласкаво повівся з Флоренс і, йдучи спати до кімнати Едіт, вона була така щаслива, що в минулому здавалася собі самій якоюсь чужою, бідолашною дівчинкою, вартою жалю. І, жаліючи ту дівчинку, Флоренс так і заснула, вся в сльозах
Тиждень пролинав швидко. Їздили до модисток, кравців, ювелірів, адвокатів, квітникарів, цукерників, і Флоренс брала участь в усіх поїздках. Флоренс мала бути й на весіллі. З такої нагоди вона повинна була зняти жалобу й убратися в розкішну сукню. Задум кравчихи щодо сукні — кравчиха була француженка й дуже нагадувала місіс Ск’ютон — був такий елегантний та цнотливий, шо місіс Ск’ютон й собі замовила точнісінько таку. Кравчиха запевнила, що сукня напрочуд їй пасуватиме і що всі приймуть її за сестру молодої леді.
Тиждень линув занадто швидко. Едіт ні в що не втручалась й ні про що не дбала. Їй привозили чудові вбрання, вона їх приміряла. Місіс Ск’ютон з модистками умлівали над ними, тільки Едіт не казала ні слова. Місіс Ск’ютон щодня укладала план дій для кожного, і кожен їх виконував; іноді Едіт залишалась в екіпажі, коли вони йшли до крамниці; іноді, коли це було конче потрібно, йшла разом із ними. Проте головувала місіс Ск’ютон, а Едіт ставилась до всього — чи вдавала, що ставиться — з такою байдужістю, немов усе те зовсім її не торкалося. Флоренс могла б назвати її черствою та зарозумілою жінкою, коли б не те, що з нею Едіт була зовсім інша. Почуття вдячності гасило сумніви Флоренс, а невдовзі й зовсім їх розвіяло.