Крім цього (і багато чого іншого) двадцятеро нянечок лише з вулиці містера Домбі пообіцяло двадцятьом своїм вихованкам, чий інстинктивний інтерес до шлюбних церемоній зародився ще в колисці, що вони обов’язково підуть подивитися на шлюб. Воістину містер Саундз, церковний сторож, має всі підстави почуватись на висоті обов’язків, вигріваючи на сходах свою показну фігуру в очікуванні години шлюбу! Воістину має рацію місіс Міф, накидаючись на нещасну дівчинку-карлицю з гігантським немовлям на руках, котра заглядає до церкви, та обурено проганяючи її геть!
Кузен Фінікс приїхав з-за кордону спеціально, щоб бути на весіллі. Кузен Фінікс років сорок тому був світський денді; але фігура й манера у нього й досі такі молодечі, а одяг настільки доладний, що той, хто його мало знає, дивується, побачивши приховані зморшки на обличчі його світлості та гусячі лапки коло очей. Дивують також і з того, що ходить він не дуже впевненою ступою, збочуючи трохи з шляху, яким зібрався простувати. Та кузен Фінікс, який встає о пів до восьмої ранку, — це зовсім не той кузен Фінікс, який уже встав та прибрався. Тепер, приміром, голячись у Лонг-отелі на Бонд-стріт, він, безперечно, має дуже невизначений вигляд.
Містер Домбі виходить із своєї кімнати, і всі жінки на сходах кидаються врозтіч, здіймаючи шум своїми лопітливими спідницями. Не тікає лише місіс Перч, бо вона (як завжди) в інтересному стані і не може вільно маневрувати, тому змушена спіткатися з ним віч-на-віч і, вклоняючись йому, мало не вмліває з ніяковості. Дай боже, щоб це не спричинилося до поганих наслідків для Перчевої родини! Містер Домбі йде нагору, щоб перечекати у вітальні. На ньому пишний новий синій фрак, рудуваті панталони і камізелька бузкового кольору, — шепочуться навіть, що він завився.
Лункий стукіт у двері сповіщає про прибуття майора. Він теж дуже пишний сьогодні, має в петельці цілий кущ герані й закучерявив собі волосся за всіма правилами, відомими його тубільцеві.
— Як ся маєте, Домбі? — каже майор, простягаючи обидві руки.
— Як ся маєте ви, майоре? — каже Домбі.
— Свідчуся Юпітером, сер, — гукає майор, — Джой Б. в такому гуморі сьогодні, сер, — тут він міцно гупає себе кулаком у груди, — в такому гуморі, сер, що — хай йому біс, Домбі! — він ладний улаштувати й друге весілля й побратися з матінкою.
Містер Домбі посміхається, але, навіть як на нього, ледве-ледве. Він-бо збирається породичатися з матінкою, а за таких умов глузувати з неї не личить.
— Домбі, — каже майор, помітивши це, — вітаю вас. Поздоровляю вас, Домбі. Далебі, сер, вам треба заздрити більше, ніж будь-кому в Англії!
Тут містер Домбі знову не зовсім погоджується з майором. Він-бо збирається зробити велику честь одній дамі, тож заздрити треба скоріше їй, а не йому.
— Щодо Едіт Гренджер, сер, — веде далі майор, — то в цілій Європі немає, жінки, яка не віддала б усі свої сережки та й вуха на додачу, аби бути на її місці.
— Ви вельми люб’язні, майоре, — каже містер Домбі.
— Ви й самі це знаєте, Домбі, — запевняє майор. — Давайте без зайвої скромності. Ви знаєте це. Знаєте чи ні, Домбі? — каже ледь що не гнівно майор.
— О, їй-богу, майоре…
— Хай йому біс, сер! — кричить майор, — знаєте ви щось таке, сер, чи не знаєте? Домбі! Старий Джо вам друг? Невже ми з вами не в тих безпосередніх дружніх стосунках, Домбі, які дозволяють старому простакові, Джозефові Б., говорити відверто? Чи мені слід розімкнути шеренгу, Домбі, стати на належній відстані й триматися формальностей?
— Любий мій майоре, — з поблажливістю у голосі мовить містер Домбі, — ви дуже розпалились.
— Хай йому біс, сер! — каже майор. — Я і дійсно розпалився. Джозеф Б. не заперечує цього, Домбі. Він — людина запалу. Ця подія, сер, збудила усе, що лишилося щирого та правдивого в старій, пекельній, побитій, зношеній та покаліченій снасті Дж. Б. І за таких обставин, кажу вам, Домбі, людина повинна або викласти все, що почуває, або заткнути пельку. А Джозеф Бегсток каже вам просто у вічі, Домбі, як каже і в своєму клубі, що ніхто йому не заткне пельки, коли йдеться про Поля Домбі. Ну, сер, — з рішучим виглядом закінчує майор, — то що ви думаєте про це?
— Запевняю вас, я вельми вдячний вам, майоре, — мовить містер Домбі. — Я й на думці не мав у чомусь обмежувати вашу таку безоглядну дружбу.
— Не «безоглядну», сер! — гукає оприскливий майор. — Я заперечую, Домбі!
— Нехай, — згоджується містер Домбі, — нехай просто «дружбу». І за таких обставин, як сьогодні, я не можу забути, майоре, чим я цій дружбі завдячую.
— Домбі, — з відповідним жестом каже майор, — ось рука Джозефа Бегстока. Старого простака Джоя Б., сер, коли так вам більше до вподоби. Це рука, про яку його королівська високість покійний герцог Йоркський сказав його королівській високості покійному герцогу Нантському, що то — рука Джоша. Крутого та впертого, стріляного, видать, горобця, старого волоцюги. Нехай же ця хвилина буде найменш нещасливою у нашому з вами житті, Домбі! Нехай благословить вас господь!
Тут увіходить містер Турбот, теж дуже пишний та усміхнений, як і годиться весільному гостеві. Він висловлює стільки побажань, що ніяк не може пустити руки містера Домбі, а разом з тим так сердечно трусить руку майорові, що голос його, видобуваючись з-поміж зубів, трясеться у такт його рукам.
— Сьогоднішній день благовісний, — каже містер Турбот. — Надзвичайно ясна, чудова погода! Сподіваюсь, я не спізнився?
— Прийшли саме тоді, коли треба, сер, — заспокоює його майор.
— Дуже радий, — відповідає містер Турбот. — Я боявся, що спізнюся на кілька секунд, бо дорогою мене затримала валка возів. Я дозволив собі накинути круга й завітати на Брук-стріт, — це говориться вже на адресу містера Домбі, — щоб залишити там трохи незвичайних і рідкісних квітів для місіс Домбі. Людина мого становища, вшанована запрошенням сюди, не може не віддячити хоч чимось за таке вшанування. І хоч я певен, що місіс Домбі осипана усякими розкошами та коштовностями, — тут він кинув дивний погляд на свого патрона, — може, все ж таки, й мій злиденний подарунок припаде їй до вподоби.
— Місіс Домбі, безперечно, буде зворушена вашою увагою, Турботе, — поблажливо каже містер Домбі.
— А коли їй судилося цього ранку стати місіс Домбі, — майор ставить на стіл чашку з кавою й дивиться на годинника, — то нам пора!
Містер Домбі, майор Бегсток і містер Турбот їдуть у колясі до церкви. Сторож, містер Саундз, вже давно не сидить, а стоїть на сходах і чекає на них з триріжним капелюхом у руці; місіс Міф, щохвилі присідаючи, пропонує їм місця у — ризниці. Містер Домбі воліє почекати в церкві. Коли він підводить очі до органу, міс Токс на хорах ховається за грубезну ногу херувима зі щоками, як у юного бога вітрів. Капітан Катл, навпаки, встає і вимахує своїм гачком на знак привітання та моральної підтримки. Містер Тутс, прикривши рукою рота, повідомляє Курча, що джентльмен у рудуватих панталонах — батько його коханої, а Курча хрипко шепоче йому у вухо, що такого крохмаленого типа ще не видів, але що з допомогою науки його можна й перегнути навпіл — одним ударом у камізельку.
Містер Саундз і місіс Міф впритул розглядають містера Домбі, коли тут розлягається шум коліс, і містер Саундз виходить, а місіс Міф, перехопивши погляд містера Домбі, коли він відривається від того нахаби нагорі, що так фамільярно вимахує рукою, швиденько присідає і сповіщає йому, що це, мабуть, приїхала його «добродійка». Потім коло дверей здіймається штовханина і гамір, і до церкви гоноровим кроком вступає добродійка.
На обличчі у неї — ані сліду пережитих уночі страждань, нічогісінько у ній не лишилося від жінки, яка простояла ніч на колінах, поклавши розпаленілу голову на подушку сплячої дівчинки. Дівчинка ця, така миловида та ласкава, — тут-таки, поруч неї, — разючий контраст до неї самої, що з погордою, з викликом застигла на порозі, зібрана, виструнчена незбагненна, сліпуча й велична у зеніті своєї краси, здатної, однак, відразу притлумити захват, який сама ж породила.