Після вінчання капітан щасливо добувся дому й поринув у буденний потік свого нового життя під загрозою ворожого нападу, не більшою, однак, за ту, що її несли капелюшки на вулиці. Зате інші, ще тяжчі, страхи почали облягати капітана Катла. Звісток про Уолтерів корабель усе ще не було. Не було вісток і від старого Соломона Джілса. Флоренс навіть не знала про зникнення старого, а сказати їй про це капітан не відважувався. По суті, відколи власні надії, які він покладав на цього вродливого, душевного, смілого юнака, котрого він по-своєму грубувато любив ще змалечку, почали гаснути і гасли дедалі швидше з дня на день, капітанові на саму думку про зустріч із Флоренс боляче стискалося серце. Якби він мав для неї добру вістку, чесний капітан без страху вступив би у новенький, розкішно обставлений та оздоблений будинок (хоча вся та розкіш, пов’язана з леді, яку він бачив у церкві, його відлякувала) і добився б таки до дівчини. Та оскільки безпросвітні хмари, що повивали їхні спільні надії, з кожною годиною густішали, то капітанові здавалося, що він лиш додасть їй прикрощів та горя, і він боявся приходу Флоренс хтозна чи менше, ніж зустрічі з самою місіс Мак-Стінджер.
Одного холодного-осіннього вечора капітан Катл звелів затопити в каміні маленької вітальні, що тепер більше ніж будь-коли нагадувала каюту корабля. Дощ лив як з відра, гудів вітер, і коли капітан піднявся на дах, поруч з гримучою Спаленькою його старого друга, аби глянути звідти на погоду, йому стало моторошно серед розгуляної стихії. Не через те, що в цю мить він подумав про нещасного Уолтера: він-бо не мав сумніву, що коли тому й судилося пропасти в корабельній аварії, то сталося це давним-давно, — а через те, що під тиском зовнішніх обставин, ніяк не пов’язаних з предметом його думок, настрій у капітана впав, а надії вигасли — як це часто траплялося з людьми, мудрішими від нього, і траплятиметься ще не раз.
Виставивши обличчя до гострого вітру, що шмагав його дощем, капітан дивився на важку хмару, яка швидко простувала понад голими покрівлями будинків, і надаремно шукав у ній чогось, що могло би звеселити душу. Найближчий до нього пейзаж був не кращий. В різноманітних повикривлюваних коробках та ящиках з-під чаю сиділи голуби Роба-Точильника й тривожно туркотали, — здавалося, то починає завивати вітер. Ошалілий флюгер у вигляді мічмана з підзорною трубою біля ока — колись його було видно з вулиці, поки не замурували, — скрипів і стогнав на своєму ржавому пруті під поривами вітру, що жорстоко грався з ним, вертячи на всі боки. На синій капітановій жилетці, немов крицеві намистинки, блищали краплі холодного дощу. Він ледве тримався на ногах, змагаючись із дужим норд-вестом, що наполегливо силкувався перекинути його через поручень на вулицю. Якщо Надія жива ще цього вечора, — думав капітан, притримуючи капелюх, — то напевно вона не надворі, а в домі, і, скрушно хитаючи головою, капітан подався назад у дім шукати її там.
Сівши в своє крісло перед каміном, капітан пошукав її в каміні, але там її не було, дарма що вогонь світив ясно. Він видобув табакерку та люльку й почав палити, гадаючи, що побачить її в жеврінні тютюну або в віночках диму, що вилися з його вуст. Але й там не знайшов жодної іржавої порошинки з якоря Надії. Капітан спробував випити склянку грогу, та на споді цієї чаші вздрів лише журну правду й не наважився спорожнити її до дна. Раз чи два пройшовся він по крамниці, шукаючи надії серед інструментів. Але всі вони, попри його старання, вперто показували, що шлях пропалого корабля кінчався в морській безодні.
Вітер і далі бився, а дощ порошив у зачинені віконниці, тож капітан пристав перед дерев’яним мічманом на прилавку і, витираючи рукавом мундир маленького офіцера, думав про те, скільки довгих років прожив цей мічман майже без жодних змін в команді його корабля, і скільки тих змін одбулося, можна сказати, протягом одного дня та ще й яких разючих! Маленьке товариство з вітальні розсипалося й розвіялось по всіх усюдах. Нікому слухати баладу про чарівну Піг, навіть якщо знайшлося б кому заспівати. Але не знаходилось, бо капітан, був переконаний, що ніхто, окрім нього, виконати цю баладу нездатен, а сам він, за даних умов, заспівати її не зважиться. Нема вже в домі веселого обличчя «Уол-ра» (тут капітан на хвилинку перемістив рукав від мічманового мундира до власних очей), а перука та блискучі гудзики Сола Джілса існують лише в минулому. Річард Уїттінгтон скрутив собі в’язи, і всі плани та проекти, пов’язані з маленьким мічманом, без щогол і без керма дрейфують океанським безмежжям.
Поки капітан перебирав ці думки, зажурено стоячи коло мічмана та поліруючи його почасти з симпатії, а почасти з неуважності, хтось постукав у двері, спричинивши нервовий тік у Роба-Точильника, який весь цей час сидів на прилавку і, вп’явшись у капітана великими очима, разів п’ятсот питав себе, чи не вбив когось капітан, що його аж так гризе сумління і він постійно ховається.
— Що таке? — стиха промовив капітан.
— Хтось стукає, капітане, — одповів Роб.
З присоромленим, винуватим виглядом капітан навшпиньки заслизнув до вітальні й зачинився на ключ. Роб, відкривши двері, повинен був розмовляти з одвідувачем з порога, якщо б той мав жіночу подобу. Виявилось, проте, що відвідувач був чоловічої статі, тож Роб широко відчинив двері й пустив його досередини, куди той похопився ввійти, радий, що втік з-під зливи.
— Ну, і клопоту ж буде Берджесові й К°! — сказав одвідувач, співчутливо озираючись на власні ноги, геть мокрі й забризкані болотом. — О, як-сь-мате, містере Джілс?
Привітання було адресоване капітанові, що виринув з вітальні, цілком явно й зовсім надаремно удаючи, ніби вийшов звідти ненароком.
— Спасибі, — не переводячи духу, вів далі той самий джентльмен. — Я почуваюся дуже добре, вельми вам вдячний. Звати мене — Тутс: містер Тутс.
Капітан пригадав, що бачив молодого джентльмена на вінчанні, і вклонився. Містер Тутс у відповідь хихикнув і, як завжди, ніяковіючи, сопів та довго ручкався з капітаном, а тоді, через брак інших можливостей, напався на Роба-Точильника і якомога бурхливіше і тепліше поручкався з ним.
— Слухайте! Я хотів би сказати вам два слова, містере Джілс, якщо дозволите, — сказав нарешті Тутс з дива гідною сміливістю. — Слухайте! Міс Д.-О.-М… знаєте?
Капітан з відповідно поважним та таємничим виглядом показав гачком у бік маленької вітальні, куди містер Тутс і пішов, слідом за ним.
— О, перепрошую, — промовив містер Тутс, усівшись навпроти каміна на стілець, поставлений для нього капітаном, і дивлячись на нього знизу вверх. — Ви не знаєте часом Курчати, містере Джілс?
— Курчати? — сказав капітан.
— Бойового Курчати, — сказав містер Тутс.
Капітан похитав головою, і містер Тутс пояснив, що згадана особа — відомий громадянин, який вкриє славою себе й свій край, перемігши Ноббі Шропшира Першого, але ця інформація, здавалось, не дуже просвітила капітана.
— Просто він є тут, на вулиці, — сказав містер Тутс. — Та це пусте. Може, він не дуже змокне.
— Зараз я йому скажу, — похопився капітан.
— Та я буду радий, — захихотів містер Тутс, — якщо ви тільки дозволите йому посидіти в крамниці разом із вашим хлопцем. Він-бо, знаєте, дуже вразливий, і вогкість протипоказана для його організму. Я його сам покличу містере Джілс.
З цими словами містер Тутс скерувався до вхідних дверей і випустив у темряву особливий посвист, що породив стоїчного джентльмена в білому волохатому пальті та в капелюсі з пласкими крисами, з гирявою головою, перебитим носом і чималими клаптями неродючих, лисих грунтів за кожним вухом.
— Сідай, Курча, — сказав містер Тутс.
Лагідне Курча виплюнуло кілька соломинок, якими воно ласувало, і всунуло до рота Нову порцію з тих запасів, що були в нього в руці.