— А чи нема тут чим закропитися? — між іншим спитало Курча. — Там тече, як з-під опусту, і тому, чиї заробітки залежать від здоров’я, нині непереливки.
Капітан Катл налив склянку рому, що її Курча, закинувши голову, перелило у себе, як в бочку, проголосивши коротеньке: «За наше»! По чому капітан з містером Тутсом повернулися до вітальні, сіли там само, перед каміном, і містер Тутс почав:
— Містере Джілс…
— Заждіть! — сказав капітан. — Моє прізвище Катл.
Містер Тутс вельми спантеличився, а капітан урочисто продовжив:
— Ймення моє — капітан Катл, Англія — моя батьківщина, це ось — оселя, в якій живу, благословенне будь творіння. Іов, — сказав капітан, посилаючись на цитоване джерело.
— Ох! То чи не можу я бачити містера Джілса? — спитав містер Тутс. — Через те, що…
— Якби ви могли бачити Сола Джілса, хлопче, — значущим тоном сказав капітан, кладучи свою важку руку Тутсові на коліно, — ви — старого Сола, і саме бачити — на ваші власні очі, сидячи там, де ви сидите, — то ви були б мені любіші, ніж вітер для заштиленого корабля. Але ви не можете бачити Сола Джілса. А чому ви не можете бачити Сола Джілса? — повторив капітан, спостерігшій з обличчя містера Тутса, що справив велике враження на цього джентльмена. — Бо він — незримий.
Від хвилювання містер Тутс ледве не бовкнув, що то пусте, але поправився і мовив: «Боже милий»!
— Цей чоловік, — сказав капітан, — листом попросив мене жити тут, але хоч ми з ним були майже як побратими, я знаю про те, куди він подівся і чому він зник, не більше, ніж ви. Може, він подався шукати свого небожа, а може, щось йому збурилось у голові, — хтозна. Одного дня, на світанку, він вискочив за борт, без плеску, без сліду на воді, Я шукав цього чоловіка скрізь і всюди, але відтоді не бачив і не чув про нього нічогісінько.
— Господи, міс Домбі ж не знає… — почав був містер Тутс.
— А навіщо, спитаю я вас як чуле серце, — стишив голос капітан Катл, — їй про це знати? Навіщо давати їй знати про це, доки ще не всі надії втрачено? Вона, це миле створіння, ставилась до старого Сола з такою ніжністю, з такою увагою, з такою… та що казати! Ви ж її знаєте.
— Сподіваюся, що так, — захихотів містер Тутс, і все обличчя йому стало червоне.
— І прийшли сюди від неї?
— Гадаю, що так, — захихотів містер Тутс.
— Тоді, мушу зауважити, ви знаєте янгола, і янгол вас зафрахтував, — сказав капітан.
Містер Тутс зараз же вхопив капітанову руку й попросив дозволу бути його приятелем.
— Слово честі, — серйозним тоном сказав містер Тутс, — я був би вельми вдячний вам, якби ви скрасили коло моїх знайомих. Мені дуже хочеться спізнатися з вами, капітане. Мені справді бракує друга. У старого Блімбера я мав друга — маленького Домбі, і мав би його й дотепер, якби він був живий. Курча, — сумно прошепотів містер Тутс, — чудова… по-своєму незвичайна людина… може, найспритніша в світі… нема такого, чого б він не потрапив зробити… так усі кажуть… не знаю… але він — це ще не все. А вона то таки й справді янгол, капітане. Якщо десь і є янгол, то це міс Домбі. Я це завжди казав. Ні, справді,— мовив містер Тутс, — я буду дуже вам вдячний, якщо ви підтримуватимете знайомство зі мною.
Капітан ввічливо вислухав цю пропозицію, але не спішив її прийняти, тільки сказав: «Так, так, хлопче! Побачимо, побачимо», — і нагадав містерові Тутсу про його безпосередню місію, спитавши, чому він завдячує честь цього візиту.
— Річ у тім, — одповів містер Тутс, — що я тільки-но був у молодої дами. Не в міс Домбі, а в Сюзанни, — знаєте?
Капітан притакнув головою з поважним виглядом, який показував, що він дуже серйозно ставиться до цієї молодої дами.
— І я розповім, як це сталося, — сказав містер Тутс. — Знаєте, я інколи заходжу до міс Домбі. Не те що ходжу туди, знаєте, спеціально, — просто мені частенько трапляється бувати поблизу, і коли я там буваю, то… то й заходжу.
— Річ природна, — погодився капітан.
— Так. І сьогодні зайшов. Слово честі, не знаю, чи хтось може уявити собі, який янгол була міс Домбі сьогодні.
Капітан труснув головою, показуючи, що декому це, може, й нелегко, та тільки не йому.
— Коли я виходив од неї, — сказав містер Тутс, — та молода дама цілком несподівано затягла мене до буфетної.
Одну мить капітан, здавалося, хотів засудити цей учинок і, відхилившися на спинку стільця, глянув на містера Тутса повним недовіри, якщо не погрози, оком.
— Де вона витягла оцю газету, — вів далі містер Тутс, — і пояснила, що цілий день ховала її від міс Домбі, бо там писалося про когось, кого вона і Домбі знають, і потім прочитала мені те місце. Ну от. А потім вона сказала… Чекайте… Що ж вона сказала?
Намагаючись зосередити на цім питанні всі свої розумові здібності, містер Тутс ненароком глянув капітанові в очі. І так збентежився суворим їх виразом, що майже безнадійно втратив нитку розмови.
— О! — промовив він по довгих розмислах. — А! Так! Вона сказала, що сподівається, що все це ще може бути й не так, і що оскільки вона сама не може вийти з дому, щоб міс Домбі чогось не запідозрила, то чи не пішов би я до містера Соломона Джілса, майстра корабельних інструментів, що живе на цій вулиці і доводиться тому, про кого мова, дядьком, і чи не спитав би — вірить він усьому цьому чи ні та чи не чув ще чогось в Сіті. Вона казала, що коли він не зможе нічого сказати, то скаже, безперечно, капітан Катл. До речі, — гукнув містер Тутс, якого в цю мить осяяло одкровення, — це ж ви знаєте?
Капітан глянув на газету в руках містера Тутса. Йому забило дух.
— Ну от, — закінчив містер Тутс. — Я, правда, трохи припізнився, бо поїхав спершу аж у Фінчлі, нарвати там зірочника, якого пташка міс Домбі особливо любить. Але звідти я прийшов просто сюди. Ви, думаю, вже бачили цю газету?
Капітан, що стерігся читати газети, боячись натрапити на власний детальний рисопис, поданий місіс Мак-Стінджер, заперечливо похитав головою.
— То прочитати вам це місце? — запропонував містер Тутс.
Капітан махнув на знак згоди, і містер Тутс у рубриці «Мореплавство» прочитав таке:
«Саутгемптон. Барк «Непокора», під командою Генрі Джеймса, що прибув сьогодні сюди з вантажем кави, цукру та рому, сповіщає, що, коли на шостий день після відплиття з Ямайки судно заштиліло на… на такій-от широті, знаєте… — містер Тутс наскочив на цифри і зашпортався.
— Ну! — скрикнув капітан, стукнувши кулаком у стіл. — Вперед, хлопче!
— …Широті, — повторив містер Тутс, сполохано глянувши на капітана, — і такій-от довготі, дозорець, за півгодини до заходу сонця, помітив корабельні уламки на відстані близько милі. Оскільки погода була добра, барк стояв на місці, то, щоб роздивитися ближче, відряджено шлюпку. Виявлено кілька більших щогол і частину головного такелажу, що належав англійському судну місткістю близько п’ятисот тонн, а також уламок корми, на якій зберігся ще досить чіткий напис «Син та С…». Жодних трупів не знайдено. В корабельному щоденнику «Непокори» зазначено, що вночі знявся вітер, і більше вони розбитого судна не бачили. Тепер доля пропалого безвісти «Сина та Спадкоємця», що йшов з Лондона до Барбадосу, не викликає вже ніякого сумніву: судно розбилося під час останнього шторму, і всі, хто був на борту, загинули».
Капітан Катл, як і всі люди, й сам не знав, скільки надії жевріло в нім, поки його не вразив цей смертельний удар. Поки йому читали замітку, і хвилину чи дві потому, він, наче загіпнотизований, пильно дивився на сором’язливого містера Тутса, а тоді підвівся раптом і, натягнувши свого лискучого капелюха, покладеного, з пошани до гостя, на стіл, відвернувся та схиливсь головою на камінну полицю.
— Ох, слово честі, — скрикнув містер Тутс, чуле серце якого зворушив цей несподіваний вияв капітанового горя, — цей світ — найпідступніша штука! Завжди хтось або помре, або бере та й робить якісь ускладнення. Знав би я це, то не так уже й рвався б уступати в те право власності. Зроду такого світу не бачив. Він ще гірший, як у Блімберів.
Капітан Катл, не змінюючи пози, знаком наказав містеру Тутсові не звертати уваги, по чому повернувся, не знімаючи насаджений на самі вуха капелюх, став погладжувати та розтирати рукою своє засмагле обличчя.