Жінка обіруч схопила своє волосся, шарпнула догори, немов хотіла його вирвати, а тоді відкинула назад, наче гадюччя.
— Ви нетутешня? — спитала Гаррієт.
— Нетутешня! — повторила вона, і заговорила уривчасто, знову втупившись у вогонь. — Так. Вже десять чи й більше років, як нетутешня. Там, де я була, нема календарів. Десять чи й більше років. Я не знаю цієї околиці. Тут усе дуже змінилося відтоді, як я виїхала.
— А далеко ви були?
— Дуже далеко. Кілька довгих місяців морем, а потім ще далі. Я була там, де каторжани, — додала вона глянувши просто в обличчя своїй бесідниці. — Я сама була каторжна.
— Хай вам небо поможе і простить, — лагідно озвалася та.
— А! Хай небо поможе і простить! — відказала жінка, повернувшись до вогню й хитаючи головою. — Якби люди помагали нам трохи більше, то й бог би, мабуть, скоріше простив.
Проте спокій Гаррієт, її ласкаве обличчя, повне тепла й цілковито позбавлене осуду, примусили жінку змінити тон, і вона сказала вже м’якше:
— Ми з вами, певне, одного віку. Якщо я й старша, то хіба на рік чи два. О, задумайтеся хоч би над цим!
Вона розпростерла руки, наче, отак виставляючи тіло, показувала, яка пропаща у неї душа, а опустивши їх, похнюпилась.
— Нема такого, чого не можна було б виправити, — сказала Гаррієт, — стати кращим ніколи не пізно. Якщо ви каєтеся…
— Ні, — відповіла жінка, — не каюся! Не можу я каятись. Не вмію. І чого це я маю каятись, а всі решта ні? Всі мені кажуть про спокуту. А хто за мої кривди відпокутує?
Вона підвелася, знову зав’язала свою хустинку й налагодилася йти.
— Куди ж ви йдете? — спитала Гаррієт.
— Туди, — махнула та рукою. — У Лондон.
— Чи маєте в кого спинитися? Якийсь дім у вас є?
— Здається, у мене є мати. Вона така ж мати, як і її халупа — дім, — гірко засміялася жінка.
— Візьміть, — сказала Гаррієт, сунучи їй в руку гроші.— Спробуйте жити як годиться. Тут дуже мало, але, може, хоч день протримаєтесь.
— Ви одружені? — тихо спитала жінка, беручи гроші.
— Ні, я живу тут з братом. Ми не багаті, а то я дала б вам більше.
— Можна, я вас поцілую?
Не помітивши на обличчі своєї благодійниці ні зневаги, ні огиди, жінка тут же нахилилась і припала губами до її щоки. І, ще раз притиснувши її руку собі до очей, пішла.
Пішла в темну ніч, назустріч завиванням вітру й потокам дощу, кваплячись до повитого туманом міста, що мерехтіло розмитими вогнями, і її чорні коси та подерта хустина тріпотіли довкола безбоязного обличчя.
Розділ тридцять четвертий
ЩЕ ОДНА МАТИ ТА ДОНЬКА
В похмурій, гидкій комірчині сиділа не менш похмура та гидка стара жінка і, скандзюбившись над кволим вогнем, дослухалася до шуму дощу та вітру. Видно, вогонь цікавив її більше, ніж погода, бо сиділа вона нерухомо, і лиш коли кілька заблуканих краплин падало, шиплячи, на жаринки, підводила голову, вслухаючись у свист та плюскотіння надворі, але мало-помалу голова їй хилилась, і тим нижче, чим глибше вона поринала в задуму, а гомін ночі ставав таким же невиразним, як монотонний плюскіт моря для тих, хто сидить, замислений, на його березі.
В комірчині не було іншого світла, крім того, що давало вогнище. Час од часу тьмяно спалахуючи, немов око півсонного хижого звіра, вогонь не виявляв нічого такого, що потребувало б кращого освітлення. Купа старого лахміття, купа кісток, убоге ліжко, два-три поламані стільці чи табуретки, чорні стіни і ще чорніша стеля — ось і все, що можна було побачити в миготінні полум’я. Відкидаючи на стіну та на стелю велетенську зігнуту тінь, стара, що схилилась над кількома цеглинами довкола вогнища, розкладеного просто на сирій долівці під димарем (грубки не було), скидалася на чаклунку, яка вичікує біля відьомського вівтаря на якийсь сприятливий знак, коли б не те, що підборіддя їй тряслося, а губи совгались частіше і швидше, ніж повільно блимав вогонь, то можна було б подумати, що це тремтіння і совгання — звичайна гра світла на обличчі, такому ж незворушному, як і постать, котрій воно належало. Якби Флоренс могла бути тут і бачити цю скулену постать — схилений над вогнищем оригінал тіні, що падала на стіну і на стелю, — вона з першого ж погляду впізнала б добру місіс Браун, дарма що в дитячій пам’яті образ цієї страхітливої старої був, мабуть, таким же химерним і перебільшеним відображенням реального, як і ця тінь. Але Флоренс тут не було, і добра місіс Браун сиділа біля вогню, не бачена і не впізнана ніким.
Розбуркана голоснішим, ніж досі, шипінням, бо цього разу дощ сипнув у димар цілу жменю води, стара нетерпляче підвела голову, знов нашорошивши вуха. Але вже не опустила, бо чиясь рука торгнула ручку дверей, і хтось уступив до кімнати.
— Хто там? — спитала стара, озираючись.
— Той, хто приніс вам новину, — відповів жіночий голос.
— Новину! Звідки?
— Здалека.
— З-за моря? — крикнула, схопившись, стара.
— Так, з-за моря.
Стара поспіхом підгребла багаття, підступила до гості, що тим часом зачинила по собі двері й стояла тепер посеред кімнати, вхопила її за мокрий плащ і повернула обличчям до вогню. Очевидно, стара побачила не те, що сподівалася, бо пустила плащ, зойкнувши з розчарування та жалю.
— Що таке? — спитала гостя.
— Ох-хо-хо! — закинувши голову, завила стара жахливим голосом.
— Що таке? — повторила гостя.
— Це не моя дитина! — голосила стара, заламуючи руки у себе над головою. — Де моя Аліса? Де моя красуня дочка? Вони її вбили!
— Вони її ще не вбили, якщо ваше прізвище — Марвуд, — сказала гостя.
— То ти бачила мою доньку? — верескнула стара. — Вона мені написала?
— Вона казала, ви не вмієте читати, — відповіла гостя.
— Не вмію, не вмію! — розпачливо закричала стара, ламаючи руки.
— У вас що, нема світла? — спитала гостя, роззираючись навкруги.
Стара, хитаючи головою й бурмочучи щось про красуню дочку, витягла свічку з буфета в кутку, тремтячою рукою встромила її в жар і, насилу запаливши, поставила на стіл. Попервах брудний гніт, тонучи в лої, горів погано; поки підсліпувата стара змогла хоч трохи щось бачити, гостя вже сиділа, згорнувши руки й спустивши долу очі, а носова хустинка, якою була пов'язана її голова, лежала поруч на столі.
— Значить, вона, моя донька, казала щось на словах передати? — перечекавши хвилину, пробелькотіла стара. — Що ж вона казала?
— Дивіться, — відповіла гостя.
Стара, затинаючись, лякливо повторила це слово і, прикривши очі долонею, зиркнула на гостю, потім на кімнату і знову на неї.
— Аліса казала: «Подивіться ще раз, мамо!» — Гостя дивилася їй прямо в очі.
Стара знову озирнулася навкруги, знову глянула на неї, знов перебігла очима по кімнаті, а тоді вхопила свічку, піднесла її до обличчя незнайомої, скрикнула голосно і, поставивши свічку, кинулася гості на шию.
— Це ж моя дитинка! Моя Аліса! Жива! Вернулася до мене, моя красунечка! — волала стара, впавши на груди дочці й колишучи її в обіймах, цілком байдужу. — Це — моя дитинка! Моя Аліса! Жива! Вернулася! — повторювала стара, опускаючись на підлогу перед нею, і, обхопивши її коліна та поклавши на них голову, колихала ті коліна нестямно, з усією силою, на яку була здатна.
— Так, мамо, — мовила Аліса, нахиляючись, щоб поцілувати її і заразом визволитись з її обіймів. — Нарешті я тут. Годі, мамо, годі! Вставайте і йдіть сядьте по-людськи. Навіщо це все!
— Вона вернулася ще жорстокіша, ніж була! — бідкалася мати, заглядаючи їй в обличчя, але й далі чіпляючись за її коліна. — Їй не шкода мене! Після всіх цих років, після всього того, що я вистраждала!
— Ну знаєте, мамо! — промовила Аліса, шарпаючи свою дрантиву спідницю, щоб одірвати від неї стару. — Ця палиця два кінці має. Всі ті роки збігли для мене так само, як для вас, і вистраждала я не менше, ніж ви. Вставайте! Вставайте!
Мати підвелася, і все плакала та ламала руки, не зводячи з неї очей. Потім знову взяла свічку, обійшла круг дочки, обдивляючись її з голови до п’ят і не перестаючи стиха голосити. А поставивши свічку, сіла на своє місце і, сплескуючи раз по раз в долоні, ніби в такт якійсь журливій пісні, та похитуючись з боку на бік, завела голосніше, з примовляннями.