— Йому й до думки не прийшло, хто я! — посварилася кулаком стара.
— А прийшло б, то й байдуже, — крізь зуби процідила дочка.
— Але ми зустрілися віч у віч, — сказала мати. — Я говорила з ним, а він зі мною. А пішов — я з нього очей не спускала, і скільки ішов по тій довгій алеї, стільки й кляла його душу й тіло, при кожнім кроці.
— А він собі процвітатиме, незважаючи на це?
— Він і процвітає, — відповіла мати.
І замовкла, бо риси обличчя і ціла постать навпроти поперекривлювалися з люті. Груди, здавалось, от-от вибухнуть почуттями, що бушували всередині. Сила, що стримувала їх і не давала їм вирватись, була не менш могутня, ніж сама лють, і не менш виразно свідчила про свавільний, небезпечний характер жінки, котрій та сила належала. Однак сила взяла-таки верх, і по хвилі мовчанки жінка спитала:
— Він одружився?
— Ні, доню.
— І не збирається?
— Скільки знаю, — ні. А от його хазяїн і приятель одружився. О, за цього ми можемо порадіти! За всіх них можемо порадіти! — кричала збуджено стара, обхопнвшй себе за кощаві рамена. — Нам з того одруження буде тільки радість! Згадай моє слово!
Дочка запитливо глянула на неї.
— Та ти змокла, натомилася, пити-їсти хочеш, — сказала стара, шкандибаючи до буфета. — Тут небагато; і тут… — понишпоривши в кишені, вона кинула на стіл кілька півпенсових монет, — …не більше. А в тебе нема грошей, Алісонько?
Жадібний, пильний, загарливий погляд, яким вона дивилася на дочку при цьому, і продовжувала дивитися, поки та видобувала з-за пазухи недавно одержаний нею, дарунок, говорив про стосунки матері й дитини не менше, ніж сама ця дитина повідала щойно в словах.
— Оце й усе? — спитала мати.
— Більше не маю. Та й то мені дали як милостиню.
— Як милостиню, кажеш? — повторила стара, жадібно перехилившись через стіл, аби глянути на гроші, наче не вірила, що вони й справді лежать в дочки на долоні. — Гм! Шість та шість… дванадцять… та шість… вісімнадцять. Що ж, мусимо використати їх якнайкраще. Піду куплю щось поїсти та випити.
Жвавіше, ніж того можна було сподіватися, дивлячись на неї, — бо літа і злидні, як видавалось, зробили з неї не тільки потворну, а й трухляву бабу, — стара тремтячими руками взялася накладати поношений чепець та загортатися в подерту шаль, і далі несито поглядаючи на гроші в доччиній долоні.
— Що ж то за радість нам буде з того одруження? — спитала дочка. — Ви так і не сказали.
— Радість, — відповіла стара, похапливо чепурячись, — бо нема в нім ні краплі любові, тільки ненависть та пиха, доню. Радість з незгідливості, з гризні поміж ними, пихатими… і з небезпеки — ого-го, Алісо!
— Якої небезпеки?
— Е, що я бачила, те бачила, що знаю, те знаю! — захихотіла мати. — Нехай хтось постережеться. Хай начувається. У моєї доні ще буде гарне товариство.
А похопившись, що доня, яка із щирим подивом дивилася на неї, мимохіть затиснула у жмені гроші, стара, аби швидше допасти до них, додала:
— То я піду куплю щось; піду щось куплю.
І виставила руку, чекаючи на гроші, та доня, глянувши на них, перш ніж віддати, піднесла їх до губ.
— Ти що? Гроші цілуєш? — захихикала стара. — От і я так. Я їх часто цілую. Вони ж такі хороші, — стара любовно притисла свого зчорнілого півпенса до мішкуватого підборіддя, — такі хороші, тільки що копами не ходять!
— Я цілую їх, мамо, — чи, радше, тепер поцілувала, бо не пам’ятаю, щоб колись таке робила, — задля того, хто їх мені дав.
— Задля того, хто дав, так, доню? — повторила стара, беручи гроші, і вигаслі очі її заблищали. — Поцілувала б і я, аби знати, що той, хто дав, дасть іще. Наразі йду їх витрачати, донечко. Зараз повернуся.
— Ви, здається, сказали, що багато чого знаєте, мамо, — мовила Аліса, проводжаючи стару поглядом до дверей. — Ви таки набралися розуму, відколи ми не бачились.
— «Знаєте»! — каркнула стара, завертаючи крок чи два назад. — Я знаю більше, ніж ти собі думаєш. Більше, ніж він собі думає, доню. Я ще тобі розкажу. Я все про нього знаю.
Дочка недовірливо всміхнулася.
— Знаю про його брата, — стара витягла шию, глипнувши зизим, повним страшної злоби поглядом, — котрий мав би бути там, де ти, бо вкрав гроші, а живе собі, вкупі з сестрою, он там, на північнім шляху з Лондона.
— Де?
— На північнім шляху, доню. Можеш піти подивитися, як хочеш. Дімок не бозна-який, порівняно з його панським. Ні-ні-ні,— сміючись, затрясла головою мати, бо дочка вже схопилася з місця, — не зараз, — це дуже далеко звідси, аж там, де дорожній стовп, з купою каміння. Завтра підемо, доню, як випогодиться і будеш мати настрій. А наразі я йду по…
— Стійте! — дочка метнулась до неї, і та сама несамовитість палахкотіла у ній, мов огонь. — Сестра — такий собі ангелик з каштановим волоссям?
Перепуджена, вражена стара кивнула головою.
— Є, є в ній щось від нього! А дім — червоний, стоїть осторонь. І ганочок при вході, зелений такий.
Стара знову кивнула.
— Я там нині сиділа! Віддайте гроші.
— Алісо! Доню!
— Віддавайте гроші, бо будете биті! — Вона видерла з рук старої монети, і, цілком байдужа до її лементу, накинула на себе щойно зняту одежу та з запаморочливою швидкістю вискочила з халупи.
Мати щодуху кульгала за нею, протестуючи та вмовляючи, але вмовляння ці діяли на неї не більше, ніж на вітер, дощ і темряву, що їх огортали. Невблаганна, затята в своєму намірі, поза яким ніщо більше її не цікавило, не зважаючи ні на погоду, ні на відстань, забувши про щойно відбуту подорож і втому, дочка прямувала до будинку, де їй дали притулок. За якусь чверть години захекана стара насмілилась учепитися за її спідницю, але на більше не спромоглася, тож обидві мовчки крокували крізь дощ і морок. Якщо матері й виривалося час од часу якесь нарікання, то вона чимдуж тлумила його, боячись, щоб дочка не кинула її напризволяще. Дочка ж була німа.
Було десь близько першої ночі, коли вони вийшли з темних вулиць і вступили у ще глибшу темряву тієї нічийної землі, де стояв будинок. Місто лишилося віддалік, похмуре і грізне, а тут, на просторі, завивав холодний вітер, навкруг була чорна, дика пустка.
— Оце місцина якраз для мене! — сказала дочка, спинившись, і оглянулась. — Я так і подумала, як прийшла була сюди нині.
— Алісо! — озвалася мати, обережно смикнувши її за спідницю. — Алісо!
— Ну що, мамо?
— Не віддавай грошей, донечко. Не віддавай, будь ласка. Ми не такі багаті, щоб віддавати. Нам же поїсти треба, доню. Гроші — вони завжди гроші, хто б їх не дав. Кажи, що хочеш, тільки грошей не віддавай.
— Он він! — відповіла дочка. — Той будинок, про який я говорила. Він?
Стара кивнула, і за кілька кроків вони вже були під порогом. У кімнаті, де Аліса сушила своє вбрання, горів камін і світилася свічка, а на стукіт звідти вийшов Джон Турбот. Він здивувався таким пізнім гостям і спитав Алісу, що їй потрібно.
— Ваша сестра, — була відповідь. — Жінка, що сьогодні дала мені гроші.
На звук її голосу вийшла Гаррієт.
— А! — промовила Аліса. — Це ви. Пригадуєте мене?
— Так, — спантеличено відповіла Гаррієт.
Обличчя, яке ще недавно принижено схилялось перед нею, дихало такою необорною, заповзятою ненавистю, а пальці, що колись лагідно торкалися її руки, стискалися так зловороже, немов ладні були вчепитися їй у горло, що Гаррієт, шукаючи захисту, підсунулась ближче до брата.
— Щоб я говорила з вами і не розпізнала, хто ви! Щоб я могла бути поруч і не відчути, з биття мого серця, чия кров у вас тече! — погрозливо звівши руку, крикнула Аліса.
— Про що це ви? Що я вам зробила?
— Зробила! — повторила та. — Посадила мене коло вогню, дала мені їсти, дала грошей, змилосердилася наді мною! І хто? Та, чиє ім’я я клену!
Стара, вторуючи дочці, зі злістю, що робила її бридке обличчя ще відразливішим, насварилася на брата та сестру кістлявою рукою, але тут же смикнула доччину спідницю, благаючи не віддавати грошей.