— За хвилину буду готова.
— Хай подадуть обід за чверть години.
З цими словами містер Домбі поважно відбув до своєї гардеробної, а місіс Домбі піднялася нагору до своєї. Місіс Ск’ютон і Флоренс пішли до вітальні, де ця ідеальна мати визнала за обов’язок зронити кілька неслухняних сльозин, викликаних щастям доньки. Вона все ще обережно витирала їх кінчиком мережаної хустинки, коли до вітальні вступив її зять.
— А як, найлюбіший мій Домбі, сподобалось вам це найчарівніше з міст — Париж? — спитала вона, вгамовуючи свої почуття.
— Холодно було, — відповів містер Домбі.
— Але весело, як завжди? — сказала місіс Ск’ютон.
— Не дуже. Мені Париж видався нудним.
— Фі, найлюбіший Домбі! — кокетливо повторила вона: — Нудним!
— Таке принаймні він враження справив, — поважно і чемно відповів містер Домбі. — По-моєму, місіс Домбі він теж нудним видався. Вона десь раз чи два казала мені про це.
— Що таке, погане ти дівча? — скрикнула місіс Ск’ютон, звертаючись до своєї коханої дитини, що саме входила до вітальні. — Яку ще там єресь розводила ти про Париж?
Едіт знудьговано стенула бровами, пройшла у навстіж розчинені двері, що виставляли напоказ анфіладу наново і розкішно вмебльованих кімнат, та, ледве глянувши на них, сіла поруч із Флоренс.
— А однак, як чудово здійснили тут кожен наш задум, любий Домбі,— сказала місіс Ск’ютон. — Зробили з будинку справжній палац.
— Гарно вийшло, — погодився містер Домбі, озираючись. — Я казав не шкодувати грошей. І, по-моєму, все, що можуть зробити гроші, зроблено.
— А чого ж не можуть зробити гроші? — докинула Клеопатра.
— Вони всемогутні, мадам, — сказав містер Домбі й урочисто глянув на свою дружину, але та не промовила й слова.
— Сподіваюся, місіс Домбі, — з підкресленою чемністю звернувся він до неї, помовчавши трохи, — ви, схвалюєте ці зміни?
— Чого ж, все дуже гарно, — гордовито-байдуже відповіла Едіт. — Так воно й мало бути. І, по-моєму, так і є.
Вираз зневаги був властивий гордому обличчю й здавався невіддільним від нього, але як тільки заходила мова — хай побіжно, хай ненароком — про багатства її чоловіка, варті захвату, пошани чи бодай згадки, вираз той ставав зовсім іншим і незрівнянним по силі. Важко сказати, помічав його коли поглинений власною величчю містер Домбі чи ні, хоча нагода для прозріння траплялась йому вже не раз, — ось і цього разу досить було глянути в карі очі, які спинилися на ньому, зневажливо перебігши по всьому тому, чим він так пишався. Він прочитав би у них, що, при всій всемогутності його грошей — хай навіть у десять тисяч разів більших — вони не зможуть здобути для нього бодай один прихильний погляд цієї непокірної жінки, що зв’язана з ним, та цілою душею повстає проти нього. Він прочитав би у них, що для неї ті гроші — ніщо, дарма що піддалась їхній ницій, корисливій владі і тепер вимагає цієї влади для себе, як належного їй права, як своєї частки — як мізерної винагороди за те, що стала йому дружиною. Він прочитав би у них, що її, всякчас биту громами самопогорди і самозневаги, кожен, хай найневинніший, натяк на його багатство тільки принижує і дедалі більше спустошує й оскверняє їй душу.
Але сповістили, що обід подано, і містер Домбі повів униз Клеопатру, а за ним пішли Едіт і його дочка. Поминувши, ніби купу сміття, виставку золота та срібла на буфеті, не зболивши й глянути на всю ту розкіш, що її оточувала, Едіт вперше сіла на своє місце за його столом і закам’яніла, наче статуя.
Містер Домбі, який нівроку й сам скидався на статую, задоволено дивився на свою пишну, горду й холодну дружину. Трималась вона завжди бездоганно елегантно, — це його тішило, бо ж він і сам такий був. Отож, засідаючи за столом із звичною для нього гідністю і не вділивши дружині ані крихти тепла чи веселого гумору, він стримано й без утіхи виконував свої обов’язки господаря, і перший обід, дарма що не викликав на кухні ні захвату, ні великих надій на майбутнє, пройшов у цілком шляхетній, ввічливій і зимній обстановці.
Невдовзі після чаю місіс Ск’ютон, що удавала, ніби геть знемоглася від щастя, дивлячись на свою кохану дитину поруч з обранцем її серця, пішла спати. Однак є підстави гадати, що її просто знудила ця сімейна трапеза, бо вона цілу годину безперервно позіхала, ховаючись за своє віяло. Едіт теж мовчки пішла кудись і пропала. Отже, сталося так, що коли Флоренс, яка й собі бігала нагору перемовитися з Діогеном, повернулася з рукоділлям у руках до вітальні, вона застала там тільки батька, що сумовито-велично походжав по кімнаті.
— Вибачте, тату. Може, мені піти? — затримавшись на — порозі, тихенько спитала Флоренс.
— Ні, — відповів містер Домбі, озираючись через плече. — Можеш зайти, коли хочеш. Це ж не мій кабінет.
Флоренс зі своєю роботою присіла до маленького столика в кутку. Вперше в її житті — скільки вона пригадувала, вперше від часів її дитинства — вона опинилася з батьком сама, складаючи йому товариство. І це вона, самою природою призначена йому до товариства, — вона, єдина його дитина, що за гіркого свого самотнього життя пізнала біль зраненого серця, що, повна любові, відтрученої ним, у вечірніх молитвах вишіптувала його ім’я з сльозами благословенний, яке тяжіло над ним гірш від прокляття, вона, що молила Бога дати їй умерти молодою, аби лиш у його обіймах, що за муку зневаги і нелюбові повсякчас платила терплячою, безоглядною любов’ю, прощаючи йому, обстаючи за ним, мов його ангел-охоронець!
Вона тремтіла, і в очах їй туманилось. Постать батька, що походжав по кімнаті, здавалось, вищала й ширшала, то розпливаючись у невиразну пляму, то знову чітка і зрима. А то їй приходила думка, що все це — достеменно усе — вже з нею колись було, бозна-скільки років тому. Вона і тяглась до нього, і сахалась як він наближався. Дивні почування для чистої, невинної серцем дитини! Яка ж нелюдська рука важким плугом отак зборознила її ніжну душу, сіючи своє отруйне насіння!
Боячись потурбувати батька тим, що турбувало її, Флоренс стримувала себе і сиділа тихенько над своєю роботою. Зробивши ще кілька кругів по кімнаті, містер Домбі підійшов до крісла в темнім кутку, сів, накрив голову хустинкою й налагодився подрімати.
Флоренс була задоволена, що може дивитись на нього, час од часу підводячи очі від своєї роботи, а не підводячи, може бачити його в своїх думках. Їй було болісно й приємно думати, що й він може спати тут, коло неї, що присутність її, стільки часу небажана для нього, нарешті йому не заважає.
А що подумала б вона, якби знала, що він пильно стежить за нею? Що хустинка, яка прикриває його обличчя, випадково а чи навмисне лягла так, що він усе бачить і не спускає очей з її лиця? Що коли вона дивиться туди, в той темний куток, її променисті очі — щиріші й палкіші у своїм беззгучнім звертанні, ніж найкращі промовці світу, і їхнє німе волання ще діткливіше для совісті, — стрічаються з його очима, того не знаючи? Що коли вона знову схиляється над рукоділлям, він віддихає з полегкістю, але й далі уважно дивиться на неї — на її ясне чоло, розпущені коси, працьовиті руки — і, раз кинувши оком, не знаходить, здається, сили, щоб відірватись!
А про що думав він? З яким почуттям дивився отак потай, довго й уважно, на свою незнайому дочку? Чи ставали йому за докір її тихий спокій та лагідність очей? Чи відчув він, нарешті, досі нехтувані ним поривання, чи торкнули вони його за живе, чи зродили бодай невиразне усвідомлення власної жорстокої несправедливості?
В житті найсуворіших, найжорстокіших людей бувають хвилини розчулення, хоч ці люди уміють ховати своє потаємне. Можливо, її врода, вже майже жіноча, що розквітла у ній непомітно для батька, й воскресила кілька таких моментів його, замкненого у гордощах життя. Можливо, зродила їх мимобіжна думка про те, що родинне щастя було зовсім поруч, що добрий геній його господи падав йому до ніг, тільки він у своїй накрохмаленій впертій зверхності недогледів його, пішов не в той бік і заблудився. Може, викликали їх прості й прекрасні слова, виразні, хоч мовлені тільки очима, котрі й не знали, що він їх прочитав: «О тату, в ім’я тих померлих, над чиїм узголів’ям я схилялася, в ім’я дитинства, що було мукою для мене, в ім’я нашої опівнічної зустрічі в цім похмурім будинку, в ім’я страждань мого серця — згляньтеся на мене й шукайте притулку в моїй любові, поки не пізно!» А може, спричинилися до них і менш шляхетні думки: може, він казав собі, що тепер, коли нова прихильність заступила йому Поля, він ладен дарувати їй те, що вона колись витиснула його з синового серця. Зрештою, поштовхом могла бути і цілком звичайнісінька думка, що така окраса, як Флоренс, не буде зайвою в його пишно оздобленій господі. В усякому разі, що довше він дивився на неї, то дедалі м’якшало його серце. Що далі, то більше зливалась вона в його уяві з образом дитини, яку він любив, і йому чимраз важче ставало їх розрізняти. Ще далі, і він побачив її раптом у яснішому, чистішому світлі, похилену над дитячим ліжечком, вже не як свою суперницю (що за відразлива думка!), а як доброго ангела власного дому, що опікувався й ним у ту мить, як і він, так само сидів біля ліжечка, схилившись на руку чолом. І вже хотілось йому заговорити до неї, покликати її Слова «Ходино сюди, Флоренс!» вже зринали йому на вуста — зринали повільно і важко, бо надто вже незвичні були вони, ці слова, — та так і не зринули, застрягши від звуку чиїхось кроків на сходах.