Тут з’явилася місіс Домбі, горда й прекрасна, і повна такої відвертої зневаги до всіх, начеб шлюбний вінець на її голові було звито з металевих шипів та насаджено, щоб примусити її до поступки, гіршої, ніж сама смерть. Разом із нею з’явилася Флоренс. Коли вони ввійшли, на обличчя містера Домбі знову лягла темна тінь, як і в перший вечір після повернення додому. Однак лягла непомітно, бо Флоренс не наважувалася підвести очі на батька, а Едіт була занадто байдужа до всього, щоб звернути на нього бодай найменшу увагу.
Незабаром гостей був уже цілий натовп, — директори, голови правлінь різних товариств, літні леді з парадними копицями на головах, кузен Фінікс, майор Бегсток, приятельки місіс Ск’ютон, з такими ж квітучими рум’янцями і з дуже коштовними намистами на дуже зморщених шиях. Серед них була одна шістдесятип’ятирічна дама, що вдавала дівчинку, вбравши легеньку сукню і геть оголивши собі спину, розмовляла, чарівно шепелявлячи; як невинний янгол, незмінно потуплювала очі і зі шкури пнулася, намагаючись відтворити всю принадність, властиву легковажній юності. Що більшість гостей зі списку містера Домбі мали нахил до мовчазності, а більша частина зі списку місіс Домбі — до балакучості, то симпатії між ними не виникло, і список місіс Домбі, шляхом магнетичного порозуміння, уклав союз проти списку містера Домбі, члени якого бродили самотньо по кімнатах чи тулилися по кутках, зазнаючи при тому всяких прикрощів, коли їх то затирали в гурті новоприбулих, то барикадували канапами, то били в голову зненацька розчахнутими дверима.
Коли попросили до столу, містер Домбі подав руку старій дамі, що скидалась на червону оксамитну подушечку, напхану банкнотами, і цілком могла бути відомою «старою дамою з Треднідл-стріт», маючи таке багатство й непоступливість, відбиту на обличчі; кузен Фінікс подав руку місіс Домбі; майор Бегсток — місіс Ск’ютон; та ніби-дівчина з голими плечима дісталась як охолоджуючий засіб ост-індському директорові; інших дам полишили решті джентльменів, — ось уже перший сміливець запропонував свою руку, і хоробрі відчайдухи разом зі своїми бранками лавою посунули до дверей їдальні, відтиснувши у зимний хол сімох сором’язливих кавалерів. Коли всі вже ввійшли й посідали до столу, з’явився, зніяковіло посміхаючись, ще один — сором’язливий, якому навіть дами не дісталось, — у супроводі дворецького він мусив двічі обійти круг столу, перш ніж знайшов собі місце ліворуч від місіс Домбі, після чого цілий вечір просидів, так і не підвівши голови.
Простору їдальню, де гості за розкішним столом орудували блискотливими ложками, ножами, виделками й тарелями, можна було прийняти за дорослий варіант «землі Тома Тіддлера», де діти визбирують срібло-злото. Містер Домбі як Тіддлер був просто-таки досконалий, а довгастий оздоблений полумисок між ним і місіс Домбі — застиглий зливок коштовного металу з застиглими купідончиками, що простягали обом букетики квітів без запаху, — творив очевидну алегорію.
Кузен Фінікс розгулявся так, що здавався парубком. Щоправда, подеколи йому зраджували і пам’ять, і ноги, і тоді все товариство ніяковіло. Сталося таке. Та ніби-дівчина з голою спиною, що ніжно поглядала на нього, попросила ост-індського директора провести її до місця поруч із кузеном Фініксом і на подяку за цю послугу тут же покинула директора напризволяще; той, потрапивши в тінь чорного оксамитного капелюшка іншої сусідки — кощавої маломовної жінки з віялом, — остаточно занепав духом і замкнувся в собі. Кузен Фінікс і та ніби-дівчина були дуже піднесені й веселі, і ніби-дівчина так реготала, коли кузен Фінікс розповів щось кумедне, що майор Бегсток, з доручення місіс Ск’ютон (вони сиділи майже навпроти), спитав, чи не можна ту історію розповісти всьому товариству.
— Але, їй-богу, — сказав кузен Фінікс, — в ній нічого такого нема: і повторювати не варто, справді, фактично, такий собі анекдот про Джека Адамса. Смію думати, мій друг Домбі, — бо кузена Фінікса вже слухали всі, — пам’ятає Джека Адамса, Джека Адамса, не Джо — то його брат. Джек, малий Джек — зизуватий такий, і заїкався трохи. Сидів у парламенті, хтось дав йому там місце. Ми ще його називали В. О. Адамс, оскільки він виконував обов’язки не свої, а якогось молодика. Може, мій друг Домбі знав його?
Містер Домбі, що з таким самим успіхом міг знати Гая Фокса, відповів заперечно. Аж тут несподівано зажив слави один із сімох сором’язливих джентльменів, кажучи, що він його знав, ще й додавши: «Завжди в ботфортах ходив!»
— Правильно, — ствердив кузен Фінікс, перехиляючись через стіл, щоб посмішкою підтримати сором’язливого. — Це й був Джек. Джо ходив…
— У чоботах з закотами! — скрикнув сором’язливий джентльмен, щохвилини виростаючи в очах товариства.
— Ви, звичайно, були їхнім приятелем? — спитав кузен Фінікс.
— Я знав їх обох, — відповів сором’язливий джентльмен, і містер Домбі зараз же з ним чаркнувся.
— До біса гарний хлопець той Джек? — мовив кузен Фінікс, знов нахиляючись наперед і посміхаючись.
— Чудовий, — погодився сором’язливий, осмілівши з успіху. — Один з найкращих, кого я знав.
— Ви, без сумніву, чули цю історію?
— Буде видно, — відповів осмілілий сором’язливий, — коли ваша світлість її розповість. — З цими словами він одхилився на спинку крісла й посміхнувся в стелю, так ніби знав ту історію напам’ять і підсміювався наперед.
— Це, фактично, навіть і не історія, — звернувся до всього столу кузен Фінікс і весело, з усмішкою похитав головою, — і тому й не варта переднього слова. Але вона добре ілюструє Джекову дотепність. Справа в тім, що Джека одного разу запросили на весілля, що, як пригадую, мало відбутись у… Баркширі?
— Шропширі, — поправив осмілілий сором’язливий, вважаючи, що питання скероване до нього.
— Хіба? Ну, нехай. Фактично, воно могло відбуватися в будь-якому «ширі», — сказав кузен Фінікс. — Отже, мій друг, запрошений на весілля у Будь-який-шир, — вдоволений власною дотепністю, повів він далі, — їде туди. Так само, як і кожен з нас, хто був запрошений на весілля моєї чарівної, достойної родички з моїм другом Домбі, не чекав на повторне запрошення, тільки до біса радів, що буде присутній при такій цікавій події. Їде Джек, їде. Ну, а весілля, фактично, справляли одній надзвичайно гарній дівчині з чоловіком, котрого вона ні за що мала, але що був страшенно багатий, то вона дала згоду. Вернувся Джек по весіллі до Лондона, а один його знайомий, зустрівшись з ним в кулуарах палати громад, питає: «Ну, Джек, як там ведеться неподобній парі?» — «Неподобній? — відповідає Джек. — Зовсім навпаки. Це абсолютно чесна, рівноправна угода. її куплено за хорошу ціну, і, можете бути певні, йому заплачено не гірше».
Дійшовши цієї кульмінаційної точки в своїм оповіданні, неабияк утішений кузен Фінікс раптом спостеріг, що всі здригнулися, немов довкола столу перебігла електрична іскра, і спинився. Ця єдина за весь вечір спільна тема розмови не викликала посмішки у жодного з присутніх. Запала глибока мовчанка, і безталанний сором’язливий джентльмен, що досі знав про цю історію не більше, ніж ненароджена дитина, мучився немилосердно, читаючи в усіх очах, що саме його вважають за головного призвідцю цього зухвалого фортеля.
Обличчя містера Домбі було не з мінливих і, крім величності, з якої воно було відлите цього дня, не виявило нічого поза тим, що він виразив словами, коли серед загальної тиші промовив врочисто: «Дуже добре». Едіт скинула швидким оком на Флоренс, але назовні лишилась незворушна й байдужа.
Одні за одними мінялися добірні страви й вина, безперервно миготіло золото, срібло, найкращі дари землі, повітря, вогню та води, височіли гори фруктів, було тут і цілком зайве в господі містера Домбі морозиво; обід поволі доходив до кінця. Найостанніші його етапи супроводив гучний музичний акомпанемент — безнастанний стукіт у двері, що сповіщав про прибуття гостей, яким з того бенкету перепали самі лише запахи. Коли місіс Домбі встала з-за столу, треба було бачити, з яким виглядом її муж і пан, витягши голову на накрохмаленій шиї, притримував двері, поки виходили дами; треба було бачити, з яким виглядом вийшла повз нього вона, під руку з його дочкою.