Містер Домбі, що з гідністю сидів позад карафок з лікерами, був сама поважність; директор Ост-Індської компанії, що самотньо сидів край опустілого кінця столу, був сама приреченість; дуже військовий вигляд був у майора, що розповідав про герцога Йоркського шістьом із семи сором’язливих джентльменів (сьомий — той честолюбний — остаточно занепав духом); дуже скромний вигляд був у директора банку, що на втіху кільком цікавим зображав за допомогою десертних ножів план жалюгідної подоби ананасової теплички; і дуже замислений вигляд був у кузена Фінікса, що весь час вигладжував свої довгі, по пальці, манжети й крадькома поправляв перуку. Проте такими вони були недовго: хутко принесли каву, а потім всі пішли з їдальні.
Натовп у парадних кімнатах нагорі більшав щохвилини, однак список містера Домбі, здавалось, від природи був нездатен поєднатися зі списком місіс Домбі, а сумнівів, хто з якого гурту, ні в кого не виникало. Єдиний виняток становив, мабуть, містер Турбот, який посміхався до всіх і, стоячи в гурті, що оточував місіс Домбі, та стежачи за нею, за гуртом, за своїм хазяїном, за Клеопатрою й майором, за Флоренс і геть усім довкола, здається, вільно почувався з гостями обох категорій, до жодної вочевидь не належачи.
Флоренс його боялася, і від його присутності в кімнаті їй було моторошно. Забути, що він тут, вона не могла, бо, попри відразу й недовіру, які вона відчувала до нього, її очі немов тягнуло в той бік. Але думала вона про інше, бо, сидячи осторонь — не тому, що нею не цікавились чи не захоплювались, а через скромність тихої вдачі, — вона відчувала серцем, яку незначну роль в усьому, що діється довкола, відіграє її батько, і їй боляче було дивитися, як незручно він себе почуває та як мало звертають на нього уваги, коли він вичікує коло дверей на найпочесніших гостей, щоб особисто представити їх дружині, котра гордовито-холодно вітала їх, не виказуючи ні інтересу, ні бажання сподобатись, і, поза цією церемонією, ані разу не розтулила уста, щоб бодай словом підтримати чоловіка чи його друзів. Флоренс була б щаслива, якби хоч спочутливим поглядом могла підтримати свого батька, — і Флоренс була щаслива, не здогадуючись, чому ж він почуває себе так незручно. Але боячись показати, що вона знає про це, — отже, завдати йому додаткового болю, — і шматуючись поміж любов’ю до нього і вдячною ніжністю до Едіт, Флоренс не сміла навіть зустрітись чи то з нею, чи з батьком поглядом. Боліло їй і те, що ця жінка була водночас така добра до неї, така любляча й уважна, аж здавалося, що помічати за нею щось недобре означало платити їй невдячністю. Боліючи душею за обох, Флоренс подумала мимохіть, що краще б цього гамору й метушні ніколи тут не було, краще б уся ця розкіш і новизна не заступили колишніх запустіння та тиші, краще б ота занедбана дитина не знаходила друга в особі Едіт, а жила б, як і раніше, своїм самотнім життям, без чужого жалю і опіки.
Місіс Чік теж снувалися подібні думки, тільки не так спокійно, як Флоренс. Цю лагідну матрону насамперед обурило те, що її не запросили на обід. Оговтавшись трохи від цього удару, вона пішла на чималі витрати, аби з’явитись у домі місіс Домбі в такім вигляді, який приголомшив би леді і громом упав би на голову місіс Ск’ютон.
— Та на мене тут зважають не більш, як на Флоренс, — казала місіс Чік містеру Чікові. — Хто мене бачить? Ніхто!
— Ніхто, моя люба, — погодився містер Чік, що сидів поруч з місіс Чік під стіною і навіть за цих обставин міг розважити душу тихим посвистуванням.
— Хіба по чомусь видно, що мене тут чекали? — вигукнула місіс Чік, блискаючи очима.
— Ні, моя люба, не видно.
— Поль збожеволів!
Містер Чік свиснув.
— Якщо ти не нелюд, як іноді мені здається, — щиросердо сказала місіс Чік, — то перестань нарешті мугикати. Як людина, що має хоч трохи людського, може спокійно дивитися на оту Полеву тещу, в такім-ото убранні, з отими її вихилясами перед майором Бегстоком, оту бабегу, яку, поряд з іншими цінними здобутками, ми завдячуємо вашій Лукреції Токс…
— Моїй Лукреції Токс! — непомірно здивувався містер Чік.
— Авжеж, — вельми саркастично ствердила місіс Чік, — твоїй Лукреції Токс… кажу ж, як можна спокійно дивитись на оту Полеву тещу, на оту його пихату дружину, на оцих непристойних старих почвар з їхніми спинами та плечима — взагалі на всю оцю виставу, і мугикати? — На останньому слові місіс Чік зробила такий убивчий наголос, що містер Чік аж здригнувся. — Цього я, хвала богу, ніколи не второпаю!
Містер Чік склав губи так, що не міг ні мугикати, ні свистіти й начебто замислився.
— Але, сподіваюся, я знаю собі ціну, — надимаючись з обурення, сказала місіс Чік, — хоч Поль про це забув. І не збираюся сидіти тут, серед своєї родини, щоб мене не помічали. Я ще поки не порох під ногами місіс Домбі, — мовила вона так, ніби гадала, що десь післязавтра тим порохом стане. — І я піду. Я не скажу (хоч, може, й подумаю), що все це збіговисько мало єдину мету — принизити й образити мене. Я просто піду. За мною тут шкодувати не будуть!
З цими словами місіс Чік встала на рівні ноги, взяла під руку містера Чіка, і обоє покинули кімнату, ніби й зовсім не сидівши там півгодини. Проникливості місіс Чік треба віддати належне, зазначивши, що за нею і справді не шкодував аніхто.
Та з-поміж гостей обурена була не лише місіс Чік, бо список містера Домбі (що й досі зазнавав усіляких утисків) одностайно обурювався тим, що гості місіс Домбі розглядали їх у лорнетки та уголос допитувалися, хто то такі; водночас список місіс Домбі скаржився на нудьгу, а молодичка з голими плечима, позбавлена уваги з боку веселого молодика, кузена Фінікса (він по обіді зараз же поїхав додому), конфіденційно заявила тридцяти чи сорока приятелькам, що знудилася до смерті. Всі старі леді з копицями на головах мали підстави — хто більші, хто менші — бути невдоволеними місіс Домбі, а директори та голова правління погодилися поміж себе, що Домбі, коли вже хотів одружитися, мусив узяти жінку ближчу собі за віком, не аж таку вродливу і трохи заможнішу. Загальна думка джентльменів цієї категорії була, що Домбі піддався слабкості і каятиметься ще за життя.
Навряд чи хто з запрошених, — крім сімох сором’язливих джентльменів, — будучи в гостях чи ідучи додому, не вважав себе ущемленим з боку містера або місіс Домбі, а маломовна особа в чорному оксамитному капелюшку, як виявилось, і зовсім оніміла, бо до обіду спершу повели червонооксамитну даму. Та навіть у сором’язливих сталося щось із вдачею — чи то вона звурдилась від надміру зужитих лимонадів, чи то їй прищепилися панівні настрої, але сором’язливі почали перекидатись уїдливими жартиками і пошепки обмовляли гостей на сходах та в переходах.
Загальне невдоволення й нехіть поширились так, що їх зазнали навіть лакеї в холі. Ба навіть смолоскипники на вулиці зачули і порівнювали весільну забаву з похороном, на якому ніхто не носив жалоби і не був згаданий у заповіті.
Нарешті всі гості порозходились, і смолоскипники теж; вулиця, яку так довго захаращували карети, спорожніла, а свічки, згасаючи, освітлювали в кімнаті тільки містера Домбі з містером Турботом, що осторонь розмовляли, та місіс Домбі з матір’ю — перша сиділа на канапі, а друга, прибравши позу Клеопатри, чекала на свою покоївку. Коли містер Домбі скінчив розмову з Турботом, той улесливо підступив до дам, щоб попрощатися.
— Сподіваюся, — казав він, — що втома від цього чарівного вечора не відіб’ється завтра на здоров’ї місіс Домбі.
— Місіс Домбі, — мовив, наблизившись, містер Домбі, — досить берегла себе від утоми, так що можете не турбуватись за неї. На жаль, мушу сказати, місіс Домбі, що волів би, аби ви втомилися трохи більше.
Вона ледве глянула на нього й відвела очі, не озвавшись ні словом.
— Шкода, мадам, — сказав містер Домбі,— що ви не вважаєте за свій обов’язок…
Вона знову глянула на нього.
— За свій обов’язок, мадам, — вів далі містер Домбі, — приділяти моїм знайомим трохи більше уваги. Адже дехто з тих, кого ви підкреслено не хотіли помічати сьогодні, місіс Домбі, зробили вам честь своїм візитом.
— Ви знаєте, що тут є сторонні? — спитала вона, тепер уже пильно дивлячись на нього.
— Ні! Турботе! Не йдіть, прошу вас. Наполегливо прошу вас — не йдіть! — крикнув містер Домбі, перепиняюии того безшелесного джентльмена. — Од містера Турбота, як ви знаєте, в мене нема таємниць. І він не гірше за мене обізнаний з тим, про що я говорю. До вашого відома, місіс Домбі, вважаю, що ці заможні й впливові особи зробили мені честь своїм візитом, — і містер Домбі виструнчився ще дужче, ніби надавши тим особам якомога більшої ваги.