— Я насмілився просити цього побачення, — сказав містер Турбот, — і дозволив собі покликатись на важливу справу, тому що…
— Мабуть, містер Домбі доручив вам переказати мені його докори, — перебила Едіт. — Він звіряється на вас, сер, до такої незвичайної міри, що я не здивуюся, коли ваша справа в цьому і полягає.
— Я не маю жодних доручень до леді, яка додає слави його імені, — сказав містер Турбот. — Але від свого імені я уклінно прошу цю леді бути справедливою до людини невільної, що чекає на справедливість з її рук… людини, залежної од містера Домбі, і через те невільної. Я благаю вас узяти до уваги мою повну безпорадність минулого вечора й цілковиту неможливість ухилитися від участі, що була мені нав’язана, у вельми прикрому випадку.
— Моя кохана Едіт, — стиха промовила Клеопатра, відводячи від ока лорнет, — це надзвичайно мило з боку містера Як-його-там. І так сердечно.
— Я дозволив собі, — шанобливо-вдячно глянув на Клеопатру містер Турбот, — дозволив собі назвати цей випадок прикрим тільки тому, що він був прикрий для мене, бо я мав нещастя бути присутнім. Така дрібна незлагода між великими людьми… між тими, що кохають віддано й безкорисливо і ладні на будь-які самопожертви, це, в даному випадку, ніщо. Як цілком справедливо і щиро висловилася вчора місіс Ск’ютон, це — ніщо.
По короткій мовчанці, і далі не зважуючись глянути на нього, Едіт спитала:
— А ваша справа, сер?..
— Едіт, крихітко, — сказала місіс Ск’ютон, — таж міс тер Турбот увесь час стоїть! Сідайте, прошу, любий містере Турбот.
Не відповівши матері, він пильно глянув на горду дочку, немов мав слухатися лише її і чекав дозволу з її вуст. Едіт несамохіть сіла сама й жестом вказала на крісло йому. Ніщо не могло бути холоднішим, погордливішим і образливішим, ніж цей зверхньо-шанобливий жест, але вона бунтувалася навіть проти такої поступки і піддалася тільки з примусу. Цього було достатньо! Містер Турбот сів.
— Ви дозволите мені, мадам, — блиснув він білими зубами до місіс Ск’ютон, — а людина з вашим тонким розумом і почуттями, напевно повірить, що в мене є для цього підстави, — адресувати все, що я маю сказати, місіс Домбі з тим, що вона сама перекаже це вам, своєму найближчому й найкращому другу — після містера Домбі?
Місіс Ск’ютон хотіла було вийти, але Едіт стримала її Вона хотіла стримати і його — вимогою, щоб говорив відкрито або не говорив зовсім, але він тихенько почав: «Міс Флоренс — та юна леді, яка щойно тут була…».
Едіт промовчала, даючи йому говорити, і тільки тепер глянула на нього. Коли він нахилився, аби бути ближче до неї, демонструючи найвищу повагу, делікатність і два ряди зубів, виставлених у самопринизливій посмішці, Едіт відчула, що охоче вбила б його.
— Міс Флоренс, — сказав він, — було тут недобре. Мені нелегко говорити про це вам, бо при ваших почуттях до її батька, вас, природно, зачіпає все, що пов’язане з ним. — Він завжди говорив виразним і м’яким голосом, але годі описати ту виразність і м’якість, з якою говорилися ці слова — та й будь-які інші, подібні за змістом. — Та хай мені — людині, що по-своєму теж віддана містерові Домбі і незмінно захоплюється ним, — хай же мені буде дозволено, не ображаючи вашої подружньої любові, сказати, що міс Фло, на жаль, була занедбана… її батьком. Чи смію я сказати «її батьком»?
— Я це знаю, — відповіла Едіт.
— Знаєте! — з явно удаваним полегшенням вигукнув містер Турбот. — Гора з плечей звалилася! Чи можу надіятись, що ви знаєте і те, з чого воно почалось? Що це зумовлене його гордощами, тобто його вдачею?
— Можете це оминути, сер, — відповіла вона, — і тим швидше закінчити.
— Я розумію, мадам, — мовив Турбот, — повірте, я чудово розумію, що у ваших очах містер Домбі не потребує ніяких виправдань. Але судіть про мої почуття, виходячи з ваших власних, і даруйте мені мою зацікавленість містером Домбі, якщо вона десь переступить межу й заведе не туди.
Який то був меч в її горде серце — сидіти з ним тут, лицем до лиця, коли він раз у раз тицяє їй в обличчя її облудну присягу перед вівтарем, наче недопитки в гидкій чаші, а вона не сміє ні відвернутися, ні виказати свою бридливість! Який сором, каяття і лють бушували в її душі, коли, випроставшись перед ним у всій своїй красі, вона почувала, що насправді лежить у нього під ногами!
— Міс Флоренс, — вів далі Турбот, — доручена доглядові, — якщо це можна назвати доглядом, — слуг і різних наймичок, в усьому нижчих за неї, природно, потребувала в свої юні літа керівництва та порад, а не маючи цього, поводилася необачно й до певної міри забувала про своє становище. Був час, коли вона захопилась таким собі Уолтером, хлопцем з простолюду, — він, на щастя, помер, — і, як це не прикро, зайшла в дуже небажані зв’язки з певними моряками-каботажниками, що мають вельми підозрілу репутацію, та з одним старим забіглим банкротом.
— Мені казали, як усе було, сер, — кинула на нього вогненний погляд Едіт, — і бачу, що ви перекручуєте факти. Сподіваюся, тому, що не знаєте їх.
— Вибачте, — сказав містер Турбот, — гадаю, ніхто не знає їх краще за мене. Я поважаю, шаную й низько схиляюся перед вашою благородною, палкою вдачею, — вдачею, яка так шляхетно і владно постає на захист вашого коханого й шанованого чоловіка і яка є його щастям, — на що він цілком заслуговує. Однак щодо фактів, — а це і є та справа, на яку насмілююсь звернути вашу увагу, — ніяких сумнівів бути не може, бо, виконуючи свої обов’язки як довірена особа і, насмілюсь сказати, як друг я вивчив їх докладно. Глибоко цікавлячись усім, що його стосується (це ви чудово розумієте), і — більше того (боюсь, що цього ви можете не зрозуміти), — спонукуваний приземленим бажанням довести свою відданість і припасти йому до вподоби, я довгий час досліджував ці деталі і сам, і через вірних помічників, і зібрав дуже численні й виважені докази.
Вона звела очі на нього — не вище рота, але в кожному зубі, що там містився, побачила зловтіху.
— Даруйте, мадам, — провадив він далі,— що я, не маючи ніякої певності, насмілююсь питати вашої ласкавої думки й ради. Мені здалося… я помітив, що вас дуже цікавить міс Флоренс?
А чи було в ній щось, чого б він не помітив і не знав? Принижена й водночас обурена цією думкою, бо навіть найменший натяк на це доводив її до шаленства, Едіт закусила тремтячу губу і замість відповіді ледь кивнула головою.
— Ця цікавість, мадам, — ще одне зворушливе свідчення того, наскільки дороге вам усе, що пов’язане з містером Домбі, — примушує мене стриматись і не переказувати йому ці факти, досі йому невідомі. Більше того, — дозволю собі признатися, — вона так збурила моє почуття відданості, що коли ви бодай на крихту забажаєте цього, — я лишу їх при собі.
Едіт здригнулась і, рвучко підвівши голову, втупила в нього важкий погляд. Він зустрів його найоблеснішою, найпоштивішою з посмішок і вів далі:
— Кажете, я їх перекрутив? Боюся, що ні… боюся, що ні, але — припустімо. Непевність, що від якогось часу мене мучить, випливає ось із чого: вже саме те, що міс Флоренс підтримує такі зв’язки, — хай навіть цілком безневинно й довірливо, — для містера Домбі, й так упередженого проти неї, буде вирішальним і спонукає його на той чи інший крок (знаю, що він уже подумував про це), аби порвати з нею й усунути її з дому. Будьте терпимі до мене, мадам, — пам’ятаючи, як близько я спілкуюся з містером Домбі, як добре знаю його і як глибоко шаную мало не з дитинства, — коли я скажу: якщо і є в нього якась вада — то це шляхетна непоступливість, і корениться вона в тих почуттях високочолої гордості та власної могуті, які йому притаманні і яких усі ми не можемо не поважати; вона в нього незламна, на відміну від простої впертості інших натур, і дедалі твердішає, сама по собі, — з дня на день і з року в рік.