Едіт так само невідривно дивилася на нього, але попри всю прямоту її погляду, коли він почав вихваляти в своєму хазяїнові те, перед чим усі повинні схилятися, ніздрі її роздулися, віддих мовби поглибшав, а вуста ледь помітно викривились. Він це бачив, — і хоч вираз обличчя його не змінився, вона знала — бачив.
— Навіть такий дріб’язковий інцидент, як учора, — сказав він, — даруйте, що згадую зайвий раз, — може служити прикладом того, про що я говорив, і служити краще, ніж будь-які інші, суттєвіші випадки. Домбі й Син не визнають ні часу, ні місця чи відповідної пори — беруть їх під ноги, та й годі. Але я радий, що такий інцидент стався, бо завдяки йому я дістав нині змогу порушити цю тему перед місіс Домбі, навіть якщо й стягнув на себе її тимчасовий гнів. Мадам, саме коли я був повен сум’яття й лихих передчуттів з цього приводу, містер Домбі викликав мене до Лімінгтона. Там я побачив вас. Там же й довідався мимохіть, яку роль в його житті ви мали відіграти невдовзі, — на його і ваше довговічне щастя. Там же й вирішив зачекати, поки ви утвердитеся в цьому домі, і вчинити так, як вчинив зараз. Я не боюся, що, схоронивши у вашім серці всі відомі мені факти, зраджу своєму обов’язку супроти містера Домбі, бо в таких подружжях, як ваше, — що мають єдиний розум і єдине серце, — одна особа майже цілком заступає іншу. Отже, я однаково полегшую своє сумління, розповівши все це або вам, або йому. З причин, уже згаданих, я вибрав вас. Чи можу я сподіватися, що щирість мою визнано і я вільний скинути з себе відповідальність?
Він довго пам’ятатиме погляд, який послала йому Едіт, — та й хто б забув його? — і боротьбу, що точилася в її грудях.
— Я визнаю її, сер, — нарешті сказала вона. — Будьте ласкаві вважати, що справу закінчено і що це лишиться поміж нами.
Містер Турбот низько вклонився і встав. Едіт встала теж, і він вельми смиренно попрощався. Але Візерса, що спіткався з ним на сходах, вразила краса його зубів і променистість посмішки, а коли він їхав на своєму білоногому коні, перехожі приймали його за дантиста, приголомшені такою фаховою рекламою. А Едіт, коли вона теж виїхала в кареті, перехожі брали за велику пані, щасливу тим, що вона багата і гарна. Та вони не бачили її за хвилину перед тим, саму в своїй кімнаті, і не чули, як бились у неї на вустах три слова: «О Флоренс, Флоренс!»
Місіс Ск’ютон, розкошуючи на софі та попиваючи шоколад, не чула нічого, крім вульгарного слова «справи», до якого ставилась з такою смертельною відразою, що давним-давно вигнала його зі свого словника, і в результаті — вельми чарівно й докладаючи чимало серця (не кажучи вже про душу), — допровадила своїх модисток та інших постачальників ледь не до руїни. Отож місіс Ск’ютон не ставила жодних запитань і не виявляла щонайменшої цікавості. До того ж при виході з дому чималого клопоту завдав їй оксамитно-персиковий капелюшок, що під рвучким вітром шалено силкувався збутись її товариства і не йшов ні на які угоди. Коли ж дверцята карети зачинили і вітру не стало, на штучні троянди знову напав параліч, термосячи ними, мов ціла богадільня перестарілих зефірів. Загалом кажучи, роботи в місіс Ск’ютон було досить і велося їй не найкраще. Не покращало їй і надвечір, бо коли містер Домбі велично-врочисто і щораз нетерплячіше походжав по вітальні (вони втрьох мали їхати на званий обід), до місіс Домбі, що вже півгодини, цілком одягнена, чекала на матір у своїй гардеробній, прибігла сполотніла Флаверс-покоївка зі словами:
— Прошу вибачення, мадам, але я нічого не можу з місіс зробити!
— Що сталося? — спитала Едіт.
— Та я й сама не знаю, мадам, — відповіла перелякана покоївка. — Вона кривить гримаси!
Едіт побігла з нею до материної кімнати. Клеопатра була в повному парадному строї — з діамантами, рукавцями, рум’янцями, кучериками, зубами та всяким іншим молодечим приладдям… Але пана Параліча годі було обдурити — він вже давно обрав її жертвою і розбив її перед дзеркалом, де вона й лежала, наче почварна лялька, що гепнулася на землю.
Її безсоромно розібрали на частини і ту дещицю, що була таки справжньою місіс Ск’ютон, поклали до ліжка. Послали по докторів, які незабаром з’явились. Ужито міцних ліків; висловлено думку, що від цього удару вона очуняє, але другого не переживе; і так пролежала вона багато днів, безмовно втупившись у стелю, іноді, — коли її питали, чи знає вона, хто біля неї або щось подібне, — видаючи незрозумілі звуки, а іноді взагалі не відповідаючи ні знаком, ні жестом, ні порухом очей.
З часом до неї стала повертатися свідомість і почасти здатність рухатися, але не говорити. Одного дня вона почала володіти правою рукою і, явно чимось стурбована, жестом прикликала до себе покоївку та показала, що потребує паперу й олівця. Покоївка негайно подала їх, гадаючи, що пані хоче написати заповіт чи останнє своє бажання, а що місіс Домбі не було вдома, то покоївка в урочистому піднесенні чекала на результат.
Після довгого й марудного шкрябання, викреслювання і вставляння зайвих літер, що, здавалось, самі по собі зривалися з олівця, стара простягла покоївці ось такий документ: «Рожеві запони».
А що та геть остовпіла (причину можна зрозуміти), то Клеопатра вдосконалила рукопис, додавши ще два слова, і тепер він звучав так: «Рожеві запони для докторів».
Покоївці прийшло наздогад, що запони їй потрібні для поліпшення кольору шкіри в очах вищезгаданих фахівців, і оскільки всі, хто знав місіс Ск’ютон, не сумнівались у правильності цієї думки (вона невдовзі й сама це потвердила), то їй над ліжком повішали рожеві запони, і від того дня вона стала дуже швидко одужувати. А незабаром вже могла сидіти — в кучериках, мережаному чепчику та в пеньюарі — і дозволяти собі деякі вкраплення штучного рум’янцю в западини на щоках.
Моторошно було дивитись на цю стару жінку, що пускала бісики, гримасувала та кокетувала зі смертю, наче з майором. Але й психічні зміни, що сталися по тому як її побив грець, були не менш жахливі й так само наводили на роздуми.
Чи то, ослабнувши на розумі, вона стала ще хитріша і облудніша, ніж досі, чи то перестала відрізняти свою вдавану подобу від свого справжнього єства, чи то в ній прокинулись іскорки сумління, неспроможні ні розгорітися, ні згаснути, чи то внаслідок удару, якого зазнав її організм, випливли всі оті чинники вкупі (останнє припущення і є, мабуть, найвірогідніше), — але результат був такий: вона стала надзвичайно гостро вимагати від Едіт уваги, пошани та вдячності; на всі лади вихваляла себе як взірець матері, якій і ціни скласти не можна, і страшенно ревнувала Едіт до всіх. Ба більше, ніби забувши про їхню домовленість уникати розмов на цю тему, вона раз у раз натякала, що шлюб її доньки — найпевніший доказ її незрівнянної материнської любові. І все це разом із немічністю й вередливістю, природними для такого стану, правило за саркастичний коментар до її легковажно-молодечих манер.
— Де місіс Домбі? — питала вона в покоївки.
— Поїхала з дому, мадам.
— Поїхала з дому! Що ж це — вона цурається своєї матінки, Флаверс?
— Господь з вами, мадам! Звісно, ні! Місіс Домбі поїхала прогулятися з міс Флоренс.
— Міс Флоренс. Хто така ця міс Флоренс? Не кажи мені про міс Флоренс. Що для неї та міс Флоренс, порівнюючи зі мною?
Сльози, які от-от були готові пролитися, звичайно спиняли, чіпляючи на неї якусь прикрасу, показуючи їй діаманти чи оксамитно-персиковий капелюшок (вона сиділа у ньому, налаштована до прийому гостей, не один тиждень, перш ніж здужала вийти надвір), і вона тихомирно чекала, аж прийде Едіт, а тільки-но забачивши горде обличчя дочки, зривалася знову.
— Ну, я так і знала, Едіт! — скрикувала вона, трясучи головою.
— В чому справа, мамо?
— Справа! Якби-то я знала, в чому справа. Світ став такий неприродний і невдячний, що я починаю думати, — серця — чи чогось подібного — у ньому явно не лишилося. Для Візерса я рідніша, ніж для тебе. Він набагато уважніший до мене, ніж моя власна донька. Аж жаль стає, що так молодо виглядаю… і взагалі… а то б, може, на мене більше зважали.