Молоде покоління Тудлів зняло пронизливий галас, засвідчуючи свою готовність скористатися з батьківської поради.
— Але чого це ти заговорив якраз про Роба, батьку? — занепокоєно спитала його дружина.
— Поллі, старенька моя, — відповів містер Тудл, — їй богу, не знаю, чого я оце заговорив якраз про Роба Розпалюю топку — думаю про Роба, їду на запасну колію, чіпляю там вагони — думаю про Роба, і так ото почепиться цілий поїзд думок, хтозна-де і хтозна-звідки. Справжній тобі залізничний вузол, ті думки людські, — мовив містер Тудл, — їй-же-богу!
Це глибокодумне зауваження містер Тудл запив величезним кухлем чаю й покріпив солідним куснем хліба з маслом, доручивши водночас донькам підливати окропу в чайник, бо страшенно хотів пити, і був здатен поглинути незліченну кількість «кухличків» перед тим, як угамувати спрагу.
Отак розкошуючи, містер Тудл не забував, однак, про молодші парості, котрі, хоч і повечеряли, розглядалися за зайвим шматочком, що, як звісно, буває найсмачніший. Він розподіляв ті шматочки по колу, кожному по черзі даючи відкусити від здорової скиби хліба з маслом та випити ложечку чаю. Те причастя так припало до смаку малим Тудлам, що вони одне за одним пускалися в бурхливий танок, ставали на одній нозі, підплигували та стрибали, всіляко виявляючи радість. Знайшовши отакий вихід своїм почуттям, вони знов одне за одним позбивалися в купу довкола містера Тудла і пильно стежили, як він наминає нову порцію хліба, масла та чаю, — а вдаючи, що самі на цей харч аж ніяк не зазіхають, перемовлялися між собою на сторонні теми чи тихенько про щось шепотілися.
Саме тоді, коли містер Тудл, оточений цим сімейним гуртом, подавав йому страхітливий приклад доброго апетиту, гицав двох найменших Тудлів, везучи їх експресом у Бірмінгем і поглядаючи на решту поверх хлібомасельної піраміди, — саме тоді і з’явився, в зюйдвестці та в жалобному мундирі, Роб-Точильник, і був зустрінутий загальною навалою братів та сестер.
— Добридень, мамо, — сказав Роб, чемно цілуючи її. — Як життя?
— Ось який він у мене! — вигукнула Поллі, обійнявши його й легенько ляснувши по спині. — А ти — «криється»! Бог з тобою, батьку, це не про нього.
Сказано це було персонально містерові Тудлу, але Роб, котрий мав рильце в пушку, збагнув, про що йдеться.
— А, батько знову виступає проти мене, так? — заскиглив він тоном ображеної невинності. — Ох, як то тяжко, коли чоловік раз спіткнеться, а рідний батько весь час йому поза очі тим у ніс тицяє! Вже цього одного чоловікові досить, — скиглив Роб, удаючись до поли своєї куртки, — аби піти і зробити щось на зло!
— Бідний мій хлопчику! — скрикнула Поллі. — Батько ж не хотів сказати нічого поганого.
— Як він не хотів сказати нічого поганого, то нащо взагалі казав? — не вгавав покривджений Точильник. — Ніхто про мене так зле не думає, як рідний батько. Як таке може бути! Хай би вже краще мені голову відтяли. Батько, по-моєму, не проти цього, — от сам хай і тне; краще вже він, ніж хтось інший.
На ці відчайдушні слова всі малі Тудли озвалися голосним плачем; патетичний ефект цієї сцени Точильник тут же посилив, іронічно заклинаючи їх не плакати за ним, бо його вони любити не повинні — аж ніяк не повинні, якщо вони хороші діти. Усе це так зворушило передостаннього Тудла (який взагалі легко зворушувався), що згнітило йому не тільки душу, а й віддих, і він так побуряковів, що містер Тудл, перепуджений, помчав з ним надвір до діжки з водою і вже був готовий встромити його під кран, та, вздрівши цей інструмент, малий і сам очуняв.
Після цих подій містер Тудл дав пояснення, доброчесні почуття сина були вмиротворені, обидва потиснули один одному руки, і в родині знову запанувала злагода.
— Може, візьмешся до того, що й я, синку? — спитав батько, з новою силою вертаючись до чаю.
— Ні, спасибі, батьку. Ми з хазяїном вже пили чай.
— А як твій хазяїн, Робе? — поцікавилась Поллі.
— Та що вам сказати, мамо? Хвалитися нічим. Торгівлі там нема ніякої. Та він нічого і не тямить у ній, той капітан. Сьогодні, приміром, приходить один і каже: «Мені треба те-то і те-то…» Щось таке хитромудре. «Що-що?» — питається капітан. «Те-то і те-то», — каже той. «Друже, — каже капітан, — може, ви самі роздивитеся по крамниці?» — «Та я вже дивився», — каже той. «І бачили те, що вам треба?» — питається капітан. «Ні, не бачив». — «А знаєте, як воно виглядає?» — «Ні», — каже той. «Тоді, хлопче, ось що я вам скажу, — каже капітан, — ви краще підіть розпитайтеся, як воно виглядає, бо я і сам не знаю!».
— Так грошей не заробиш. Правда ж? — мовила Поллі.
— Грошей, мамо! Та їх у нього ніколи не буде. Він такий чудний, як не знаю хто. Але хазяїн непоганий, мушу сказати. Тільки мені з того користь невелика, бо, думаю, довго я в нього не втримаюсь.
— Не втримаєшся на своїй посаді, Робе! — скрикнула мати, а містер Тудл широко розкрив очі.
— Не на цій… може, — підморгнув Точильник. — Що ж тут дивного… придворні зв’язки, знаєте… та вам, мамо, нічого хвилюватися, тим більше зараз у мене все гаразд, чого ж іще?
Підкреслювання — і цими натяками, і загадковістю поведінки Точильника — того, що він не винен в гріху, приписуваному йому містером Тудлом, могло призвести до нових звинувачень і переполоху в сім’ї, якби, на превеликий подив Поллі, в цю мить не нагодився ще один гість, осяявши всіх з порога приязно-покровительською посмішкою.
— Як поживаєте, місіс Річардс? — спитала міс Токс. — Я до вас у гості. Можна зайти?
Жваве обличчя місіс Річардс у відповідь засяло гостинністю, і міс Токс, прийнявши запрошення сісти й ласкаво признавши містера Тудла по дорозі до запропонованого їй стільця, розв’язала стрічки на капелюсі й заявила, що насамперед хоче просити милих діточок, усіх до одного, підійти й поцілувати її.
Безталанному Тудлу-передостанньому, котрий, судячи з кількості його домашніх пригод, народився під нещасливою зіркою, не вдалося взяти участь у цьому поголовному цілуванні, оскільки, граючись братовою зюйдвесткою, він насадив її на голову задом наперед і так глибоко, що не міг зняти, а перелякана уява намалювала перед ним таку страшну перспективу перебування в темряві й безпросвітній ізоляції від друзів та родини до кінця його днів, що хлопець став шалено борсатись і здушено кричати. Після звільнення лице в нього було геть червоне, гаряче й спітніле, і, ледь живого, міс Токс посадовила його собі на Коліна.
— Ви, певне, й забули мене вже, сер? — звернулась міс Токс до містера Тудла.
— Ні, мадам, ні, — запевнив Тудл. — Тільки всі ми постаріли трохи.
— А як зі здоров’ям, сер? — чемно спитала міс Токс.
— Нівроку, мадам, спасибі, — відповів Тудл. — А у вас як, мадам? Ревматизм не докучає? Всі ми з віком до нього приходимо.
— Спасибі, — сказала міс Токс. — Поки що ця недуга мені не давалася взнаки.
— Ваше щастя, мадам, — відмовив Тудл. — У ваші літа, мадам, багато хто нею мучиться. Ось моя матінка… — та піймавши на собі погляд дружини, розважно втопив решту фрази в новім кухлі чаю.
— Невже, місіс Річардс, оце ваш… — скрикнула міс Токс, дивлячись на Роба.
— …Старший, мадам, — закінчила Поллі.— Він, він. Той самий хлопчик, що без вини спричинився до стількох нещасть.
— Той самий, мадам, — сказав Тудл, — з куцими ніжками, — такими куцими, — в голосі містера Тудла забриніла поетична нотка, — що вони на диво малі були для шкіряних штанців, — коли-то містер Домбі Точильника з нього зробив.
Цей спогад геть розчулив міс Токс. Той, про кого згадувалось, вйкликав у неї безпосередній і особливий інтерес. Вона подала хлопцеві руку й поздоровила його матір із сином, що має таке відверте, чесне обличчя. Почувши це, Роб прибрав вигляд, що мав би відповідати похвалі, але важко сказати, чи то йому вдалося.
— А тепер, місіс Річардс, — сказала міс Токс, — і вам, сер, — повернулася до Тудла, — я щира й просто скажу, чого я прийшла сюди. Ви, певне, помітили, місіс Річардс, — можливо, й ви помітили, сер, — що останнім часом між мною і деким із моїх друзів виникло невеличке відчуження, і туди, куди я вчащала давніше, я тепер не заходжу.