— Заходити в такі розмови — річ абсолютно непотрібна, мадам, — сказав містер Домбі.
— Може, ви гадали, що я вас люблю? Чи знали ви, що я вас не люблю? Та чи ви, чоловіче, думали коли-небудь про моє серце чи про те, щоб завоювати цей непотріб? Хіба, коли вкладалася наша угода, був бодай натяк на це? З чийого боку — з мого чи з вашого?
— Всі ці питання, мадам, — сказав містер Домбі, — цілком зайві.
Перетнувши йому дорогу до дверей, вона випросталася перед ним у всій своїй величі, так само пильно дивлячись на нього.
— Ви відповідаєте на кожне з них. Відповідаєте, бачу, ще до того, як я їх ставлю. Та й не можете інакше — ви ж бо знаєте сумну правду не гірше за мене. А тепер скажіть — коли б я любила вас до самозабуття, чи могла б я віддати вам більше, ніж усю мою волю, все моє єство, як ви оце вимагали? Якби серце моє було чисте й незаймане, а ви були його кумиром — чи могли б ви чекати більшого, володіти чимось іще?
— Імовірно ні, мадам, — холодно відказав він.
— Ви ж знаєте, що в мене це зовсім не так. Ви бачите, як я на вас дивлюся, і можете вичитати в моїм обличчі, яким почуттям до вас воно дихає. — Жодного поруху губ, жодної іскри в карих очах, тільки той самий прискіпливий, пильний погляд супроводив її слова. — Ви знаєте моє минуле. Ви згадали про мою матір. Невже ви думаєте, що зумієте принизити, зігнути, зламати мене, домігшися послуху й покори?
Містер Домбі посміхнувся так, ніби його питали, чи може він дістати десять тисяч фунтів.
— Якщо зараз відбувається щось незвичайне, — мовила вона, провівши рукою перед очима, що ні на мить не схитнулись у своєму незрушному — і тільки — погляді, — бо тут, знаю, діється щось незвичайне, — вона піднесла руку, що лежала в неї на грудях, і важко опустила назад, — то це тому, що прохання, з яким я хочу звернутися до вас, теж незвичайне. Так, — поквапилась вона відповісти на запитання, що позначилось йому на обличчі, — я хочу звернутися до вас з проханням.
Містер Домбі поблажливо опустив підборіддя, захрумтівши накрохмаленою хусткою, сів на софу неподалік і наготувався слухати.
— Коли ви повірите, що я зараз в такому стані…— Містерові Домбі здалось, ніби в очах її блиснули сльози, і він із утіхою подумав, що довів її до плачу, хоча жодна сльозинка не скотилася їй на щоку, і погляд був такий же нерухомий, — в такому стані, аж мені самій не віриться, що я кажу все це тому, хто доводиться мені чоловіком, — і передовсім вам, — ви тоді, може, прислухаєтесь до моїх слів з більшою увагою. Той зловісний кінець, до якого ми з вами йдемо, — і, можливо, прийдемо, — відіб’ється не тільки на нас (це ще нічого), а й на інших.
На інших! Він знав, кого вона має на думці, й насупив брови.
— Я говорю з вами заради тих інших. А почасти й заради вас, та й заради себе. Від дня нашого весілля ви поводилися зі мною аж надто чванливо, і я платила вам тим же. Щодня й щогодини ви показували мені й усім довкола, що вважаєте цей шлюб великою ласкою й честю для мене. Я так не вважаю, й теж показувала це. Ви, здається, не розумієте потреби, — чи не хочете (наскільки це у ваших силах) допустити, щоб кожен з нас ішов своїм шляхом; натомість чекаєте від мене пошани, якої не матимете ніколи.
Хоч в обличчі її нічого не змінилося, але оте «ніколи» було підкреслено вже тим, як вона видихнула його.
— Ніякої ніжності до вас я не відчуваю, — ви це знаєте. Та вам і байдуже, відчуваю я її чи ні. Я знаю, що й ви її не відчуваєте. Але нас зв’язано, і в тім вузлі, як я сказала, заплутані й інші особи. Кожен з нас має вмерти. Кожен вже зв’язаний зі смертю — нашими небіжчиками дітьми. Будьмо ж поблажливіші одне до одного.
Містер Домбі глибоко зітхнув, немов хотів сказати: «Ох, і це все!»
— Немає скарбів, — вела вона далі, ще більше збліднувши, а блискучі серйозні очі, що дивилися на нього, поглибшали, — за які можна було б купити у мене ці слова і той зміст, що я в них вкладаю. Досить раз відмахнутись від них, як від пустої балачки, і вже ніяка сила, ніякі гроші не повернуть їх назад. Я обміркувала їх. Я зважила їх і виконаю те, що пропоную. Якщо ви пообіцяєте бути поблажливим до мене, я обіцяю бути поблажливою до вас. Ми з вами — найнещасніше подружжя, в якому, з різних причин, викорінено всяке почуття, що освячує шлюб чи виправдує його; але з плином часу між нами може постати хоч якась приязнь чи бодай терпимість. Я намагатимусь живити таку надію, якщо й ви докладете відповідних зусиль, і буду сподіватись, що зрілі літа свої використаю краще, ніж дитинство та молодість.
Все це вона говорила тихим, рівним голосом, не підносячи й не понижуючи його, а скінчивши, опустила руку, якій завдячувала цю врівноваженість і безсторонність, але не опустила очей, що так пильно стежили за ним.
— Мадам, — з величезною гідністю мовив містер Домбі, — я не можу прийняти до уваги таку незвичайну пропозицію.
Вона й далі так само дивилася на нього.
— Я не можу, — сказав містер Домбі, підводячись, — погодитись на укладання з вами компромісів чи угод у питанні, щодо якого мої думки й побажання вам уже відомі. Я поставив вам ультиматум, мадам, і прошу єдиного — звернути на нього якнайсерйознішу увагу.
Треба було бачити, як змінилось її обличчя, набравши свого колишнього, ще глибшого і сильнішого виразу! Треба було бачити, з якою огидою відвернула вона від нього свої очі! Треба було бачити, як гордо спалахнуло її чоло, який гнів та обурення, яку зневагу й відразу освітило те полум’я і як раптом, наче дим, зникла бліда й поважна відвертість! Він не міг не дивитися на неї, хоча дивитися на неї було страшно.
— Ідіть, сер! — мовила вона, владною рукою показуючи йому на двері. — Наша перша й остання відверта розмова дійшла кінця. Відтепер ми з вами такі чужі, що чужішими вже ніщо нас не зробить.
— Можете бути певні, мадам, — сказав містер Домбі, — що я твердо йтиму своїм шляхом, і ніякі декламації не змусять мене збочити з нього.
Вона, не відповідаючи, повернулась до нього спиною й сіла перед дзеркалом.
— Я покладаюся на те, що ви краще зрозумієте свій обов’язок, відчуєте все як слід і глибше розважите, мадам, — сказав містер Домбі.
Вона не озвалася ні словом. Єдине, що він побачив у дзеркалі, — це вираз гидливості, неначе він був павуком на стіні або тарганом на підлозі, якого вона не помітила, — чи, радше, павуком або тарганом, якого вона помітила, розчавила в ту мить, коли відверталась від нього, та так і покинула лежати між дохлої, бридкої черви.
Коло дверей він озирнувся на яскраво освітлену, пишну кімнату, на розкидані довкола прекрасні, блискотливі речі, на постать Едіт, що в розкішнім уборі сиділа перед дзеркалом, на обличчя її, в тому дзеркалі відбите, і подався в свою кімнату роздумів, несучи в собі образ усього цього і дивне, підсвідоме питання (що, бува, заблукає чоловікові в голову), — як усе це виглядатиме, коли він іще раз навідається сюди.
А поза тим містер Домбі був повен глибокої мовчанки, глибокої гідності та глибокої певності, що добувся свого, — й залишився такий і надалі.
Він не збирався їхати з дамами до Брайтона, але за сніданком у день їхнього від’їзду, тобто за день чи два, люб’язно повідомив Клеопатру, що незабаром завітає туди. Не можна було баритися з доставкою Клеопатри до будь-якого місця, корисного для її здоров’я, бо вона, здається, вже хилилась і була готова повернути землі свою частку праху.
Другого апоплексичного удару у неї не сталося, але стара ніяк не могла видужати від першого. Вона ще більше схудла та зморщилася, ще більше здитиніла, стала ще дивовижніше плутатись у думках та забуватись. Останнє проявлялось, між іншим, і в тому, що вона почала з’єднувати прізвища двох своїх зятів — живого й небіжчика — і здебільшого називала містера Домбі «Гренджбі», або «Домбер», або, не задумуючись, і так, і так.
Втім, вона все ще була юна, дуже юна і, квітнучи юністю, вийшла й до прощального сніданку — у новім, притьмом пошитім капелюшку та в дорожній сукні, вишитій та помережаній як платтячко перестарілого немовляти. Вдягнути її в той каверзний капелюшок було нелегко, як і нелегко було, вдягнувши, втримати його на бідолашній труській голові. Бо новий капелюшок мав не лише незбагненну здатність з’їжджати весь час набакир, а й вимагав постійного приплескування з боку покоївки Флаверс, яка і була приставлена виконувати цю службу під час сніданку.