— Ну, любий мій Гренджбі, — сказала місіс Ск’ютон, — ви повинні категорично обід, — вона тепер вкорочувала деякі слова, а дедалі й зовсім пропускала, — що невдовзі приїдете до нас.
— Я допіру казав, мадам, — голосно й старанно мовив містер Домбі, — що приїду за день-два.
— Господь з вами, Домбер!
Тут майор, що прийшов попрощатися з дамами, і байдуже, мов якесь безсмертне створіння, витріщив на неї свої апоплексичні очі, проказав:
— Отакої, мадам, — то ви старого Джо не запрошуєте?
— А хто він такий, гадковий негідник? — пробелькотіла Клеопатра. Але Флаверс, що ляснула її по тім’ї, здається, повернула їй пам’ять, і вона додала: — О, та це ж ви про себе, погане ви створіння!
— З біса дивно, сер, — шепнув майор містерові Домбі. — Кепська справа. От що значить не закутуватись як слід! (Сам майор був застібнутий по підборіддя). Та про кого ж, як не про Джо, старого Джо Бегстока, Джозефа — вашого раба, мадам, — може говорити Дж. Б.? Ось! Ось він! Ось Бегсток як бик, мадам! — вигукнув майор, гучно гупнувши себе в груди.
— Люба моя Едіт… Гренджбі… движна річ, що майор… — ображено почала Клеопатра.
— Бегсток! Дж. Б.! — гукнув майор, бачачи, що вона не може пригадати його прізвище.
— Нехай, це не важливо, — сказала Клеопатра. — Едіт, голубко, ти ж знаєш, я ніколи не пам’ятала імен… Про що ж це я? А! движна річ, що стільки люд хоч мене відвідати. Та я ж ненадовго. Я ж повернуся. Хіба не мож зачекати, аж я повернуся?
Клеопатра, явно збентежена, обдивлялася всіх, хто сидів за столом.
— Я зовсім не хочу гостей, справді, не хочу, — мовила вона. — Трохи спокою… і все таке інше… більше нічого не трібно. Жодне огидне створінь не повинно ближатись до мене, доки не струсону з себе цього ціпеніння, — і, в моторошній спробі воскресити свої кокетливі манери, тицьнула віялом у майора, але натомість перекинула чашку містера Домбі, що сидів зовсім з іншого боку.
Потому вона прикликала до себе Візерса й доручила йому передати вказівки щодо деяких дрібних змін у її кімнаті, які мають бути зроблені ще до того, як вона повернеться, і починати слід негайно, бо важко сказати, як скоро вона повернеться, маючи купу різних зобов’язань і всіляких візитів. Візерс, з належною шанобливістю вислухав ці розпорядження й обіцяв, що все буде виконано, але коли відступив кілька кроків назад, то, здається, не міг стриматись, щоб не глянути якось дивно на майора, котрий не міг стриматись, щоб не глянути якось дивно на містера Домбі, котрий не міг стриматись, щоб не глянути якось дивно на Клеопатру, котра не могла стриматись, щоб не струсити капелюшок собі на одне око і не цокотіти ножем та виделкою так, немов грала на кастаньєтах.
Одна Едіт ні разу ні на кого не глянула, одну її, здається, не дивувало ніщо в її матері. Вона просто слухала її белькотання, щонайбільше повертаючи до неї голову, коли та щось їй говорила; відповідала їй кількома тихими словами, коли це було потрібно, іноді обривала її, коли та заговорювалась, чи упівслова навертала її думки на стежку, з якої вони збилися. Мати ж її, нестала у всьому, в одному була постійна — в потребі її бачити. Вона раз у раз поглядала на вродливе спокійне й суворе, як мармур, доччине обличчя, — то з якимсь боязким замилуванням, то з дурнуватим смішком, намагаючись викликати усмішку і в неї, то з вередливими сльозами на очах, скрушно похитуючи головою, коли не бачила в ньому уваги до себе, але завжди тягнучись до нього, і притягання це не мінялось, як інші її почуття, а цілком і незмінно володіло нею. Від Едіт погляд її часом перебігав на Флоренс, і знову на Едіт — можна сказати, метався; часом вона намагалася зосередити його на чомусь іншому, наче втікаючи від доччиного обличчя, та немов якась сила завертала його назад, хоч обличчя це ані разу не звернулося в її бік — хіба що до нього зверталися, ні разу не зачепило її бодай єдиним позирком.
Після сніданку місіс Ск’ютон, ніби по-дівочому оперту на майорову руку, а — насправжки міцно підтримувану з другого боку покоївкою Флаверс і підпирану ззаду пажем Візерсом, відвели до карети, що мала везти її, Флоренс та Едіт до Брайтона.
— То Джозефа остаточно вигнано? — спитав майор, втискуючи в дверцята своє багряне обличчя. — Хай йому біс, мадам, невже жорстокосерда Клеопатра заборонить вірному своєму Антонієві Бегстоку з’явитись перед її ясні очі?
— Забирайтесь! — відповіла Клеопатра. — Терпіти вас не можу. З’явитесь, коли я повернуся, якщо будете чемні.
— Скажіть Джозефові, що він може жити в надії, мадам, — мовив майор, — бо інакше помре в розпачі.
Клеопатра здригнулася й одхилилась на спинку сидіння.
— Едіт, голубко, — попросила вона, — скажи йому…
— Що?
— Такі страшні слова… Він говорить такі страшні слова!
Едіт дала йому знак відійти, наказала візникові рушати й залишила непотреба майора містерові Домбі. До якого він і повернувся, насвистуючи.
— Знаєте що, сер? — сказав майор, заклавши руки за спину й розкарячивши ноги. — Одна наша приятелька на тонку пряде.
— Що ви маєте на увазі, майоре?
— А те, що хутко вам бути зятем-сиріткою.
Це легковажне окреслення його особи, як бачилось, так мало припало до смаку містерові Домбі, що майор, для більшої статечності, вдався по підмогу до свого конячого пирхання.
— Хай йому біс, сер, — сказав майор, — нема чого таїти правду. Джо — людина пряма, сер. Така вже його вдача. Приймаєте старого Джоша — приймайте його таким, як є, а є він збіса жорстокий, як старий рашпіль, — щільної, Бегстокової насічки. Домбі, — завершив майор, — мати вашої дружини на божій дорозі.
— Боюся, — філософічно зауважив містер Домбі, — що здоров’я в місіс Ск’ютон похитнулося.
— Похитнулося, Домбі? — відповів майор. — Вже минулося!
— Проте зміна обстановки та належний догляд ще можуть багато зробити, — закінчив містер Домбі.
— Не вірте цьому, сер, — сказав майор. — Хай йому біс, сер, вона ніколи не куталася як слід. А хто не кутається, — майор застібнув ще один гудзик на своїм захиснім жилеті бичої шкіри, — той не має належного опертя. Зрештою, є такі, що вмирають. Вони самі хочуть цього. І вони помруть, хай йому біс! Вони вперті. Знаєте що, Домбі? Це, може, не дуже гарно, не дуже вишукано, може, й просто, і грубо, але трохи давньої, достеменно англійської Бегстокової крові було б незмірним добром для породи людської.
Подавши такі цінні відомості, майор, — котрий, поза всіма іншими притаманними йому чи бажаними якостями, що їх передбачала «давня, достеменно англійська» класифікація, досі ніким остаточно не затверджена, і справді мав давню, достеменно блакитну кров, — інакше чого б він так синів, — поніс до клубу свої рачачі очі разом з апоплексією і пирхав там цілий день.
А Клеопатра — іноді оприсклива, іноді погідна, іноді оспала, іноді бадьора, але завжди юна — того ж таки вечора добулася Брайтона, розсипалася, як звичайно, на частки, й була занесена до ліжка, біля якого чиясь похмура фантазія могла б добачити могутніший скелет, ніж покоївчин, що пантрував при рожевих запонах, приставлених сюди для скрашування Клеопатри.
На нараді найвищих медичних авторитетів було вирішено, що вона щодня повинна кататись у колясі і, коли зможе, ходити пішки. Едіт була готова супроводити її — завжди була готова супроводити її, механічно-уважна й незворушно прекрасна, як завжди, — і вони виїздили тільки вдвох, бо відтоді як матері погіршало, Едіт почувала себе ніяково в присутності Флоренс і, поцілувавши дівчину, сказала їй, що воліє бути з матір’ю наодинці.
Одного дня місіс Ск’ютон перебувала в тому примхливому, прискіпливому, ревнивому настрої, що почав проявлятися в неї після першого удару. Спочатку вона сиділа в колясі, мовчки придивляючись до Едіт, а потім ухопила її руку й гаряче поцілувала. Рука та ані потяглася до неї, ані шарпнулась — просто не опиралася, коли її взяли, а коли пустили, впала, наче нежива, назад на коліна. Тут місіс Ск’ютон почала пхинькати та хлипати, примовляючи, якою чудовою матір’ю вона була, а як нею нехтують. Скарги ці вона поновляла час од часу, навіть тоді, як, висівши з екіпажа, кульгала пішки, спираючись одною рукою на Візерса, другою на ціпок; Едіт ішла збоку, а коляса на невеличкій відстані повільно їхала слідом.