Був хмарний, вітряний день. Вони йшли плоскогір’ям, серед вапнякових горбів, де між ними і небом не було нічого, крім голої землі. Мати, знаходячи розраду в монотонності своїх нарікань, раз у раз голосила тихенько, а її поставна дочка поволі крокувала поруч, коли це віддалік, на темному пагорбі перед ними з’явилися ще дві постаті — настільки карикатурна подоба їхніх власних, що Едіт зупинилася.
Майже в ту ж мить зупинились і постаті. Та, що видалась Едіт потворним двійником її матері, тлумачила щось другій, показуючи на них. Перша ніби хотіла завернути назад, але друга — яка так нагадувала Едіт її саму, що їй замлоїло і навіть стало лячно, — рушила вперед, і тоді обоє пішли попліч.
Більшість усіх цих спостережень Едіт зробила, йдучи їм назустріч, бо спинилась була тільки на мить. А підходячи, спостерегла, що вдягнені вони бідно, як волоцюжниці, що молодша несе якесь плетіння, чи щось подібне, на продаж, а стара шкандибає з порожніми руками.
Хоч як різнилися вони вбранням, вродою і станом — вона і та молодша, — проте Едіт мимоволі порівнювала її з собою. Може, в її обличчі Едіт побачила те, що таїла у власній душі, тільки не подавала знаку. В усякому разі, коли жінка, підходячи, відповіла їй поглядом на погляд, не зводячи з неї блискучих очей, явно маючи в зовнішності й поставі щось від неї самої, та ще й, здається, думаючи те саме, що й вона, Едіт відчула, як її обсипає морозом, немов день ще дужче спохмурнів, а вітер похолоднішав.
Нарешті вони зійшлися. Стара, нахабно простигши руку, пристала, аби вижебрати щось у місіс Ск’ютон. Молодша теж зупинилася й стала перед Едіт віч у віч.
— Що ви продаєте? — спитала Едіт.
— Тільки це, — навіть не глянувши на них, виставила свій крам жінка. — Себе я давно вже продала.
— Не вірте їй, пані, — прокрякала стара до місіс Ск’ютон. — Не вірте тому, що вона каже. Вона любить таке балакати. Це моя невдячна красунечка дочка. Я, пані, від неї самі докори маю в подяку за те, що зробила для неї. Гляньте-но, пані, як вона очима їсть свою бідну стареньку матір.
Поки місіс Ск’ютон тремтячою рукою видобувала гаманця і гарячково вишпортувала з нього монети, що їх пожадливо виглядала друга стара, — обидві з трухлявості й поспіху мало не стукалися головами, — Едіт озвалася.
— Я вас бачила, — звернулася вона до старої, — колись.
— Так, пані, — вклонилася та. — В Уоріку. Тоді вранці, на алеї. Коли ви нічого дати мені не хотіли. А от джентльмен, той дав. О, хай буде благословен, хай буде благословен! — проплямкала стара, здійнявши вгору кощаву руку й страхітно вищирившись на дочку.
— І не думай стримувати мене, Едіт, — сердито сказала місіс Ск’ютон, передбачаючи заперечення з її боку. — Ти в цьому не розумієшся. Нічого мене відраджувати. Я певна, що це прекрасна жінка і добра мати.
— Так, пані, так, — зацокотіла стара, витягуючи захланну руку. — Дякую, пані. Хай вас бог благословить, пані! Ще шість пенсиків, пані хороша, — ви-бо теж добра мати.
— І теж тої вдячності не маю, хороше ви моє, стареньке створіння, не маю ніколи, запевняю вас, — захлипала місіс Ск’ютон. — Ось, нате! І потиснім одна одній руки. Ви — дуже хороше стареньке створіння, повне… як його там… і всього іншого. Ви — сама чулість і так далі, — правда?
— О, звичайно, пані.
— Так, я цього певна. От і він такий, оте шляхетне створіння, Гренджбі. Мушу ще раз потиснути вашу руку. А тепер, знаєте, можете йти; а ви, я сподіваюся, — удалась вона до дочки, — виявите більше вдячності, і природного… як його там… і все решту — мені імена ніколи голови не трималися, — бо нема в світі кращої матері, ніж оце хороше, стареньке створіння. Ходім, Едіт!
І румовище Клеопатри потряслося далі, хлипаючи й витираючи очі обережно, щоб не стерти сусідні рум’янці, а стара пошкандибала в інший бік, мнучи щелепами й підраховуючи гроші. Едіт і та, молодша, не обмінялися більше ні словом, ні жестом, але ввесь цей час ні на хвильку не зводили одна з одної очей. Так і стояли, аж Едіт, немов прокинувшись від сну, повільно рушила за матір’ю.
— Красуня ти, — пробурмотів її двійник; дивлячись їй услід, — але краса нас не врятує. Гордячка ти, але й гордощі нас не врятують! Нам треба добре знати одна одну, коли стрінемся знову!
Розділ сорок перший
НОВІ ГОЛОСИ МІЖ ХВИЛЬ
Все йде, як ішло віддавна. Хвилі вже охрипли, безнастанно шепочучи свою таємницю; пісок брижками лежить на березі; морські птахи шугають і ширяють піднебессям; вітри та хмари летять незвіданими своїми шляхами, а в місячнім сяєві білі руки вітрил манять до далеких, незримих країв.
З ніжною, журливою втіхою дивиться Флоренс на пам’ятні ці місця, де звідалося стільки смутку і водночас стільки щастя, і думає про нього в тому тихому закутку, де вони так часто розмовляли під плюскіт хвиль, що обмивали колеса його візка. І тепер, коли вона сидить там задумана, в навісному мурмотінні моря їй знову вчувається те, що він їй колись розказав, всі ті самі слова, і здається, що все її життя, і надії, й жалі відтоді — і в похмурому домі, і в палаці, яким він став, — все відбилось в рефрені цієї чудної пісні.
І милому містеру Тутсові, що блукає віддалік, тоскно поглядаючи на ту, яку він обожнює і слідом за якою приїхав сюди, але не сміє турбувати в таку хвилину, теж вчувається реквієм по маленькому Домбі в голосі вод, що безнастанно виспівують свій вічний мадригал на честь Флоренс. О, так! І він невиразно розуміє, — бідолашний містер Тутс, — що хвилі нашіптують ще й про час, коли він був кмітливішим і не таким тупоголовим; і сльози, які набігають йому на очі при думці, що тепер він, можливо, нікчемний та дурний, ні на що не здатний, хіба лиш на те, щоб бути комусь посміховищем, затруюють радість, яку принесли хвилі разом з утішною згадкою, що він звільнений від відповідальності перед Курчам, оскільки цей войовничий ватажок курячого племені був відсутній: він готував себе (Тутсовим коштом) до рішучої баталії з Жайворонком.
Але містер Тутс смілішає, коли чує у їхнім шепоті милу його серцю пораду, і потроху, раз у раз нерішуче спиняючись по дорозі, прямує до Флоренс. Заїкаючись і червоніючи, містер Тутс прикидається враженим, коли підходить до неї, і запевняє (це після того, як од самого Лондона не відставав від її карети і душився від щастя, ковтаючи пилюку з-під її коліс), що ніколи в житті не зазнав такої несподіванки.
— А ви й Діогена з собою взяли, міс Домбі! — каже містер Тутс, якого колотить дрож од дотику до маленької долоні, так просто, по-дружньому простягненої йому.
Звісно, Діоген тут, і, звісно ж, у містера Тутса є підстави його помітити, бо собака кидається прямісінько до його ніг і аж перевертом летить у цьому відчайдушному наскоку, достеменно мов пес із Монтаржі. Та мила його господиня одразу вгамовує його.
— Назад, Ді, назад! Хіба ти забув, кому ми завдячуємо нашу дружбу, Ді? Сором тобі!
О, добре тому Діогенові, що може тулитися головою до її руки і бігати собі туди-сюди довкола неї, погавкуючи, і кидатись на кожного перехожого, доводячи свою відданість! Містер Тутс теж охоче кинувся б на кожного. Мимо проходить якийсь військовий, і містер Тутс нічого так не хоче, як кинутись на нього що є духу.
— Діоген тут як у себе вдома, чи не так, міс Домбі? — каже містер Тутс.
Флоренс потакує з вдячною посмішкою.
— Вибачте, міс Домбі, — каже містер Тутс, — але якщо б ви хотіли прогулятися до Блімберів, то я… я йду туди.
Флоренс без слова бере його під руку, і вони обоє йдуть туди, Діоген біжить попереду. Містерові Тутсу підгинаються ноги, і, дарма що бездоганно вдягнений, він, місцями відчуває, а місцями бачить певні хиби в шедеврах Берджеса і К° й шкодує, що не взув оту найкращу пару черевиків.
Від будинку доктора Блімбера віє тією ж ученістю та старанням, що й завжди, — а он і вікно нагорі, в якому вона виглядала блідого личка, що сяло радощами, вздрівши її, а худорлява долонька посилала їй поцілунки. Двері відчиняє той-таки підсліпуватий молодик, щирячи зуби до містера Тутса в дурнуватій посмішці й виказуючи цілковитий брак характеру… їх вводять до кабінету доктора Блімбера, де під статечне цокання великих дзигарів з холу, сліпий Гомер і Мінерва, як і колись, дають їм аудієнцію, а глобуси так само стоять на своїх звичних місцях, ніби й світ не змінився і ніщо в нім ніколи не гинуло, як того вимагає вселенський закон, що, обертаючи планету, зрештою всіх заганяє в землю.