Роб зачинив їх так прудко, ніби від цього залежало його життя.
— Ти звик всюди лишпорити. Розумієш, що це значить?
— Підслухувати, сер? — поміркувавши трохи, рискнув висловити гадку Роб.
— І підглядати, і таке інше, — притакнув головою його патрон.
— Я не буду тут цього робити, сер, — мовив Роб, — слово честі, не буду, вмру, а не буду, сер. За всі скарби світу я б не пішов на таке, сер, хіба що ви накажете.
— Гляди ж. Ти звик також забагато плескати язиком, — вельми холоднокровно казав патрон. — Бережися цього тут, бо докрутишся, викрутню, — він знов посміхнувся і знов намахав йому пальцем.
Точильник ледве зводив дух з перестраху. Він хотів урочисто підтвердити чистоту своїх намірів, але, застигши, мов раб, спромігся лише лупати очима на всміхненого джентльмена, що, схоже, цілком задовольнило всміхненого джентльмена, бо він, мовчки порозглядавши хлопця, звелів йому йти на кухню, даючи цим зрозуміти, що бере його до себе.
Отаким-то робом поступив Роб-Точильник до містера Турбота і його побожна відданість цьому джентльменові росла і збільшувалася, — якщо таке ще було можливе, — з кожною хвилиною його служби.
Служба ця тривала вже кілька місяців, коли одного раннього ранку Роб одчинив садову хвіртку містерові Домбі, що приїхав, як було умовлено, поснідати в його хазяїна. У ту ж мить з’явився і сам хазяїн, поспішаючи назустріч іменитому гостеві і вітаючи його всіма своїми зубами.
— Я ніколи не думав, що побачу вас тут, — сказав Турбот, допомігши йому спішитись. — Це надзвичайний день у моїм календарі. Для такої людини, як ви, котра все може, будь-яка подія звичайна, а для мене — зовсім інакше.
— У вас тут дуже мило, Турботе, — зауважив містер Домбі, що зволив зупинитися на моріжку і розглянутися довкола.
— Ви дуже люб’язні, — відповів Турбот. — Дякую вам.
— Ні, правда, — покровительським тоном мовив містер Домбі, — кожен би так сказав. Від такої садиби кращого й бажати годі — дуже вигідна, добре впорядкована, навіть елегантна.
— Від такої; саме так, — із зневажливим виглядом відповів Турбот. — Цього уточнення вона потребує. Та годі вже про садибу; і хоч ви й похвалили її з люб’язності, тим не менше, я вдячний. Чи не зволите ввійти?
Увійшовши до будинку, містер Домбі, — не без підстав, звичайно, — зауважив і зразково обставлені покої, і різні дрібні пристосування, зручні та ефектні, яких там було вдосталь. Містер Турбот з тою ж показною самозневагою вислухав його, шанобливо всміхаючись, і сказав, що розуміє делікатний смисл цих похвал і цінує його, але коли по правді, то дімок цей — цілком непоганий для людини його становища, може, навіть і занадто гарний, адже, зрештою, Турбот не такий уже заможний.
— А втім, може бути, що вам, з висоти вашого становища, він і справді здається кращим, — додав він, на всю широчінь розтягуючи свій облудний рот. — Монархам завжди ввижаються принади в житті жебраків.
Він проникливо дивився, проникливо всміхаючись, на містера Домбі, коли говорив це, і став дивитися та всміхатися ще проникливіше, коли містер Домбі, випроставшись перед каміном у позі, яку часто й охоче наслідував його помічник, почав розглядати картини на стінах. Услід за його холодним поглядом, що плавно ковзав з картини на картину, бігли й Турботові гострі очі, встигаючи підмітити, куди саме прямує той погляд і що він бачить. А коли він спинився на одній картині, Турбот, здавалося, і дихати перестав, затаївшись, мов кіт, що пантрує здобич, та зір його велеможного шефа ковзнув по ній так само, як і по інших, без будь-якого очевидного зацікавлення.
Турбот глянув на неї, — то був портрет жінки, схожої на Едіт, — глянув як на живу істоту, з хижим безгучним сміхом, що, здавалось, був почасти адресований їй, хоча насправді весь глум його призначався великій людині, що, й гадки про це не маючи, стояла поруч. Невдовзі подали сніданок і, запропонувавши містерові Домбі крісло, повернене спинкою до картини, Турбот, як завжди, сів обличчям до неї.
Містер Домбі був ще поважніший, ніж завжди, і весь час мовчав. Папуга, вигойдуючись на золотім кільці в своїй розкішній клітці, даремно силкувався привернути до себе увагу, бо Турбот був надто зайнятий гостем, щоб цікавитися нею, а гість, занурившись у думки, незрушно — щоб не сказати понуро — дивився поверх крохмаленої краватки, вп’явши очі в скатертину. Щодо Роба, який прислуговував при столі, то всі його здібності й сили так пильно були зосереджені на особі його пана, що він навряд чи зважувався допустити до себе думку, що гість цей і є той самий визначний джентльмен, до якого його приводили в дитинстві на доказ доброго здоров’я цілої родини і якому він завдячував своїми шкіряними штанцями.
— Дозвольте мені, — несподівано сказав містер Турбот, — спитати, як почувається місіс Домбі?
Він поштиво нахилився наперед і, спершися підборіддям на руку, глянув на картину, немов казав до неї: «Ану, дивись, як я його буду розкручувати!»
— Місіс Домбі почувається непогано, — відповів, червоніючи, містер Домбі. — Ви нагадали мені, Турботе, про одну розмову, яку я хотів мати з вами.
— Робіне, можеш іти, — сказав його хазяїн таким лагідним тоном, що Робін здригнувся і зник, до останньої секунди не зводячи з нього очей. — Ви, звичайно, не впізнали цього хлопця? — додав він, коли спантеличений Точильник уже був за дверима.
— Ні,— з величною байдужістю відказав містер Домбі.
— Та це й не дивно для такої людини, як ви. Малоймовірно, щоб ви його пам’ятали, — пробурмотів Турбот. — Він з тієї сім’ї, де ви брали мамку. Може, пригадуєте, що колись взяли великодушно на себе його виховання?
— То це той хлопець? — насупився містер Домбі. — По-моєму, він не робить великої честі своїм вихователям.
— Боюсь, з нього вийде добре ледащо, — знизав плечима Турбот. — Такий вже уродився. Правду сказавши, я взяв його до себе тому, що, не здатний знайти собі іншу роботу, він убгав собі в голову (думаю, то його вдома навчили), ніби має якісь права на вас, і постійно набивався, щоб докучати вам своїм проханням. І хоч мій чітко визначений і окреслений зв’язок з вашими справами носить суто діловий характер, все ж я мимоволі цікавлюся всім, що вас стосується, отож…
Він спинився, немов бажав подивитися, чи достатньо уже розкрутив містера Домбі, і знову, спершись підборіддям на руку, зиркнув на картину.
— Турботе, — сказав містер Домбі, — я розумію, що ви не обмежуєте ваших…
— Послуг, — підказав усміхнений господар.
— Ні, волію сказати — зацікавлень, — сказав містер Домбі, цілком усвідомлюючи, що робить йому вагомий і дуже приємний комплімент, — нашими діловими стосунками. Ваше уважне ставлення до моїх почувань, сподіванок та розчарувань, — як у цім-от дрібнім випадку, про який ми щойно згадали, — є тому найкращим прикладом. Я вдячний вам, Турботе.
Містер Турбот уклонився повагом і легесенько потер руки, немов боявся якимсь необережнішим рухом перебити потік конфіденційності містера Домбі.
— Ваші слова прийшлися дуже до речі, — по короткім ваганні мовив містер Домбі, — бо вони правлять за вступ до того, що я збирався вам сказати, і разом з тим нагадують мені, що все те не внесе якихось особливих змін у наші з вами стосунки, хіба що спонукатиме мене до вияву ще більшої довіри, ніж та…
— Якої мене вдостоєно досі, — підказав Турбот, знову вклоняючись. — Я не буду говорити, яка це висока честь для мене, бо такий чоловік, як ви, і сам добре знає, якої великої честі він може вділити при бажанні.
— Місіс Домбі і я, — мовив містер Домбі, з царським самозреченням пускаючи повз вуха цей комплімент, — не з усіх питань додержуємось однакових думок. Ми, по-моєму, й досі не зовсім розуміємо одне одного. Місіс Домбі треба дечого повчитися.
— Місіс Домбі має чимало рідкісних достоїнств і, без сумніву, звикла, щоб нею захоплювалися, — зауважив єлейно-звинний спостерігач щонайменших змін у тоні та погляді містера Домбі. — Але там, де панують любов, свідомість обов’язку та пошана, будь-які непорозуміння, породжені такими причинами, хутко влагоджуються.
Думки містера Домбі мимохіть полинули назад, до обличчя, що дивилось на нього в будуарі його дружини, коли владна рука показувала йому на двері, і, пригадавши той вираз любові, пошани та розуміння обов’язку, що вимальовувався на нім, він виразно відчув, як кров бухнула в його власне обличчя — відчув так само виразно, як пильне око навпроти це бачило.