— Та годі тобі, Сюзанно! — просила Флоренс.
— Добре вам казати «годі», міс Фло, — відповіла роздратована Сюзанна, — але, даруйте на слові, ми дійшли до такого, що вся кров у жилах на шпички обертається, порозтикувані в різні боки. Не подумайте тільки, міс Фло, я проти вашої мачухи нічого не маю, вона завжди зі мною така, як і годиться леді, хоча трохи й кирпу дере, мушу сказати, — та не можу нарікати, бо не моє то право; але коли доходить до всяких там місіс Піпчін, що їх ставлять над нами і вони чатують під дверима вашого тата, як ті крокодили (хвалити бога, що хоч яєць не несуть), — то на це вже й терпцю не стає!
— Тато доброї думки про місіс Піпчін, Сюзанно, — мовила Флоренс, — і має право вибирати собі економку, ти ж знаєш. Благаю, перестань.
— Гаразд, міс Фло, — погодилася міс Ніппер, — коли ви кажете перестати, я завжди перестаю, здається, але місіс Піпчін діє на мене, як кислий агрус, міс, і не інакше.
Того вечора — тобто вечора, коли містера Домбі привезли додому, — Сюзаннина мова була більш ніж звичайно позбавлена ладу й розділових знаків, бо Флоренс посилала її запитатися про здоров’я батька, і вона була змушена переказати це питання своєму смертному ворогові, місіс Піпчін, котра, замість звернутися з ним до містера Домбі, дозволила собі дати самостійну і, на думку міс Ніппер, оприскливу відповідь. Оскільки Сюзанна Ніппер витлумачила це як нахабство з боку цієї показової жертви Перуанських копалень і як вияв непоштивості до її молодої господині, прощення якому бути не могло, то не дивно, що сьогодні Сюзанна перебувала в особливо збудженому стані. Але в стані особливої підозріливості й недовір’я перебувала вона вже давно — ще від дня шлюбу містера Домбі, бо, подібно до більшості осіб її вдачі, здатних сильно та щиро прив’язатися до людей з іншого суспільного кола, до якого належала й Флоренс, Сюзанна була ревнива, і ревнощі свої, природно, скерувала на Едіт, яка втрутилась у її царину і стала між ними.
Справді горда та рада, що юна її господиня займе нарешті належне їй місце на сцені, де колись нею нехтувано, і що товаришем та опікуном їй буде вродлива дружина її батька, Сюзанна, однак, не могла відступити цій вродливій дружині ані п’яді своїх володінь без почуття заздрощів і тихої неприязні, чому тут-таки знайшла об’єктивне виправдання, гострим оком побачивши у цій леді гордий та бурхливий характер. Змушена, від дня шлюбу, дещо усунутись на задній план, міс Ніппер дивилася звідти на все, що діялося в домі, з твердим переконанням, що з місіс Домбі добра не буде, не забуваючи при кожній нагоді підкреслити, що нічогісінько проти неї не має.
— Сюзанно, — сказала Флоренс, що задумана сиділа коло столу, — пізно вже. Мені сьогодні вже нічого не буде потрібно.
— Ах, міс Фло! — відповіла Сюзанна. — Не раз мені шкода за тими давніми часами, коли-то я сиділа з вами до далеко пізнішої пори, ніж зараз; вже, було, й очі клеяться, така змучена, а у вас хоч би кліп, як окуляри, та тепер до вас мачухи ходять і сидять з вами, міс Фло, і певно, що я за це вдячна. Я проти них не маю що сказати.
— Я не забуду, хто був мені товаришкою, коли я їх зовсім не мала, Сюзанно, — лагідно мовила Флоренс. — Ніколи не забуду! — І підвівши голову, оповила рукою шию своєї скромної подруги, притягнула до себе, і, бажаючи їй на добраніч, поцілувала. Це так розчулило міс Ніппер, що вона зашморгала носом.
— Дозвольте, дорогенька міс Фло, — сказала Сюзанна, — я ще раз піду спитаюся, як там ваш татко, я знаю, як ви переживаєте, дозвольте, я ще раз піду і сама до нього постукаю.
— Ні, ні, — відказала Флоренс, — йди спати. Довідаємося завтра вранці. Я сама спитаюся. Мама, напевне, була там, — Флоренс зашарілася, бо сама не вірила цьому, — чи, може, зараз там є. На добраніч!
Сюзанна була занадто зворушена, щоб висловлювати свою особисту думку про можливість перебування місіс Домбі в ролі сиділки біля її чоловіка, і мовчки вийшла. Флоренс, залишившись сама, схилила голову на руки, як це часто бувало за давніх часів, і дала волю сльозам. Болюче усвідомлення того, що в домі немає щастя й злагоди, рештки і досі плеканої нею надії (коли це ще можна було назвати надією), що вона таки прихилить колись до себе батькове серце, сумніви і страхи, що кидали її то до батька, то до Едіт, туга, з якою її непорочна душа линула до обох, глибоке розчарування й жаль, що ось чим обернулися її колись такі райдужні сподівання, — все те гнобило їй серце, і сльози текли дедалі рясніші. Її мати й брат в могилі, батько нечулий до неї, Едіт ворогує з батьком і цурається його, хоч любить її, і взаємно… здавалось, її любов ніколи не буде щаслива, ніколи не знайде собі пристановища. Цю непевну думку вона швидко відігнала, але ті думки, що породили її, були надто реальні й певні, щоб від них відмахнутися, і сповнили ніч розпукою.
Серед усіх цих думок, що снувалися їй сю ніч, маячів — як маячів і весь день — образ її батька, покаліченого, стражденного, покинутого тими, хто мав би бути найближче, приреченого скніти довгі години в самотині своєї кімнати. Від жахливої думки, хоч і не нової для неї, — що він помре, не побачивши її, не вимовивши її імені, Флоренс аж руками сплеснула й затремтіла всім тілом. І наступне, що майнуло в сум’ятті, знову прошивши дрожем, — піти до нього: прокрастися, як тоді, до його дверей, і рискнути ще раз.
Вона підкралася до своїх дверей і прислухалась. У домі було тихо, ніде не світилося. Ох, як давно це було, коли вона ночами ходила на прощу до його дверей! Ох, як давно була та ніч, коли вона ввійшла-таки, а він випровадив її назад!
З тим же калатливим серцем, що й у тодішнього дівчатка, навіть з тією ж дитячою боязню в очах і з так само розсипаним по плечах волоссям, Флоренс, така ж чужа власному батькові в цвіті юних літ, як і в літа дитинства, тихенько, наслухаючи на кожному кроці, спустилася сходами до його кімнати. Ніхто ніде не ворухнувся. Двері, задля доступу повітря, стояли відхилені, а всередині було так тихо, що вона чула, як потріскує вугілля в каміні і цокає годинник.
Вона зазирнула всередину. У першій кімнаті, в кріслі перед каміном, міцно спала закутана в плед економка. Двері до наступної кімнати були причинені, і загороджені параванам, але в кімнаті горіла свічка, що освітлювала край його ліжка. Скрізь панувала така тиша, що з віддиху його чути було — він спить. Тому вона насмілилася зайти за параван й зазирнула в спальню.
Вздрівши батькове обличчя, вона так стерялася, ніби й не сподівалася його тут побачити. Прикипіла до підлоги, нездатна зрушити з місця, навіть якби він прокинувся.
Чоло його перетинав поріз, і йому змочували голову, бо волосся було скуйовджене і мокре. Забинтована рука звисала з ліжка, і сам вік був дуже блідий. Та не через це, кинувши на нього оком і пересвідчившись, що він спокійно спить, прикипіла на місці Флоренс. В його обличчі було щось зовсім інше, і зовсім нове для неї, що надавало йому такого урочистого вигляду.
Ніколи за свого життя не бачила вона цього обличчя, не скованого — а може, то їй лише здавалося — її присутністю.
Ніколи за свого життя не бачила вона цього обличчя, щоб не відчути, як гасне її надія, щоб не потупити боязких очей перед його твердою, нечулою, неприступною строгістю. Вперше вона побачила його без хмар, що затьмарювали її дитинство. На нім лежала тиха, миротворча ніч. Можна було подумати, що він заснув, благословляючи її.
Прокинься, недобрий батьку! Прокинься, хмура людино! Час летить. Гнівним кроком надходить твоя година. Прокинься!
Обличчя лишалося незмінним, і, дивлячись на цей незворушний спокій повними благоговіння очима, вона пригадала й інші обличчя — тих, котрі вже відійшли. Так виглядали вони; так виглядатиме й він колись, і вона, його заплакана дитина, лиш не знати коли; і весь цей світ любові, ненависті й байдужості довкола! Коли ж прийде ця хвиля, йому не буде важче від того, що вона зараз зробить, зате їй буде хоч трішечки легше.
Вона підкралася до ліжка, затримуючи подих, схилилася над ним, обережно поцілувала в обличчя, на мить притулила до нього своє й, не насмілюючись доторкнутися, огорнула рукою його голову на подушці.