Одне слово, вона прийняла рішення, і рішення відчайдушне: не менше, як… добутись до містера Домбі й побалакати з цим джентльменом віч-на-віч. «Я не раз збиралася, — грізно й часто струшуючи головою, казала вона собі того ранку, — а зараз візьму і зроблю!». Гостро, як могла тільки вона, підострожуючи себе здійснити цей несвітський намір, Сюзанна Ніппер цілий ранок ганяла по сходах і холу, не знаходячи слушної нагоди для атаки. Анітрохи не збита з плигу такою невдачею, що, навпаки, ще більше надихнула, її й додала завзяття, вона не зменшила пильності й десь надвечір нарешті спостерегла, що її запеклий ворог, місіс Піпчін, пославшись на те, ніби не спала цілу ніч, куняє в своїй кімнаті, а містер Домбі лежить у себе на софі без усякого нагляду.
Труснувши — цим разом не просто головою, а й цілим тілом, Сюзанна навшпиньках підійшла до дверей містера Домбі й постукала.
— Заходьте! — озвався містер Домбі.
Сюзанна підбадьорила себе, труснувшись востаннє, і ввійшла.
Містер Домбі, задивлений на вогонь у каміні, вражено глипнув на гостю й аж підвівся на лікті. Сюзанна чемно вклонилася.
— Вам чого треба? — спитав містер Домбі.
— Прошу, сер, мені треба поговорити з вами, — відповіла Сюзанна.
Містер Домбі поворушив губами, ніби повторював ці слова, але, здавалось, був настільки приголомшений зухвалістю цієї жіночки, що так і не спромігся їх вимовити.
— Я служу у вас, сер, — заторохтіла як завжди Сюзанна, — вже дванадцятий рік покоївкою міс Фло, моєї панночки, що навіть ще говорити не вміла, як я прийшла сюди, і я вже тут давно була своя, коли місіс Річардс ще тільки прийшла, і хоч я й не Мафусаїл, але й не немовлятко.
Містер Домбі, спершись на руку й дивлячись на неї, ніяк не прокоментував цю вступну частину з викладом фактів.
— Нема й не було панночки урочішої та любішої за мою панночку, сер, — сказала Сюзанна, — і мені краще це знати, ніж декому, бо я бачила її в смутку і бачила в радості (хоч її небагато було, тої радості), бачила її з братиком, бачила її саменькою, а дехто її таки ніколи й не бачив, і я кажу декому, і всім кажу — так, кажу! — тут чорноока труснула головою і навіть притупнула, — що то найурочіший, найлюбіший ангел, міс Фло, з усіх, що жили на світі, і я це казатиму, хай мене і на шмаття рвуть, казатиму, хоч, може, я й не великомучениця Фоксова.
Містер Домбі ще більше, ніж після свого нещасливого падіння, зблід від ошелешення й гніву, і дивився на ораторку так, наче не вірив ні власним очам, ні власним вухам.
— Міс Фло не можна не бути відданим і вірним, сер, — вела далі Сюзанна, — і я… не хизуюся своєю дванадцятирічною службою, бо я люблю свою панночку… так, і кажу це всім і ще декому — люблю! — Тут кароока знов труснула головою, знов тупнула ногою й притлумила схлип. — Але вірна і віддана служба моя дає мені, сподіваюся, право говорити, і я мушу й буду говорити, з правом чи без права.
— Що ви собі думаєте, жінко?! — скрикнув містер Домбі, прошиваючи її поглядом. — Як ви смієте?
— Що я думаю, сер, то це поговорити з вами поштиво й без образ, але відверто, а як смію, не знаю, але смію! — відповіла Сюзанна. — О, ви не знаєте моєї панночки, сер, справді, не знаєте, бо інакше хіба б ви знали про неї так мало?
Розлючений містер Домбі потягся було до дзвоника, але шнурок був по той бік каміна, а підвестися й дійти туди він без сторонньої допомоги не міг. Швидке око Заводіяки зараз же виявило його безпорадність, і вона зрозуміла, — як розповідала згодом, — що взяла над ним гору.
— Міс Фло, — сказала Сюзанна Ніппер, — найвідданіша, найтерплячіша, найкраща й найкрасивіша в світі дочка, і кожен джентльмен, сер, хай навіть такий вельможний та багатий, як усі вельможі та багачі англійські вкупі, міг би пишатися нею, і пишався б, і повинен би був пишатися нею. Та якби він знав їй справжню ціну, він волів би всю свою вельможність і багатства втратити і піти жебракувати попід чужими дверима, так, кажу я, він волів би це! — викрикнула Сюзанна, зайшовшись плачем, — аніж мав би завдати її серденьку того жалю, яким воно крається в цьому домі!
— Жінко! — крикнув містер Домбі.— Покиньте цю кімнату!
— Прошу пробачення, хай би я мала навіть службу покинути, сер, — відповіла на це непохитна Заводіяка, — на якій стільки років перебула і стільки всякого набачилась — хоч маю надію, вам вистачить серця не проганяти мене від міс Фло через це — але я не піду, поки не скажу всього; я, може, не індійська вдова, сер, і не буду нею, але коли вже я вирішила спалити себе живцем, то так і зроблю! А вирішила сказати все до кінця.
Про що ясно свідчили не тільки слова, а й вираз обличчя Сюзанни Ніппер.
— Серед тих, хто служить вам, сер, — вела далі кароока, — ніхто ніколи не чув такого благоговійного страху перед вами, як я, а коли не вірите, то я вам навіть таке скажу, що я сотню, тисячу разів думала поговорити з вами і ні разу не могла рішитися, аж до вчорашньої ночі, тільки вчора вночі я рішилася.
В нападі люті містер Домбі знову потягся до дзвоника, якого там не було, і, за браком дзвоника, смикнув бодай за власне волосся.
— Я бачила, — сказала Сюзанна Ніппер, — як тяжко жилося міс Фло ще змалечку, а таке то дитя миле було й терпляче, що й найліпшим жінкам не гріх було б повчитись у неї, бачила, як вона ночі просиджувала, щоб помогти братові своєму з наукою, бачила, як помагала йому, як доглядала за ним, в інші часи — декому добре відомо, в які, — бачила, як сама, без нічиєї підтримки й заохоти, росла і виросла, богу дякувати, на справжню леді! красу і гордість хоч якого товариства, і завше я бачила, як нею нехтують і як боляче їй від того — так, і кажу це всім і декому, я бачила! — і не говорила ні слова, але коли хтось шанує вищих і кращих за себе, то ще не значить, що він молиться на ікону, і я буду і мушу говорити!
— Чи є там хто? — гукнув містер Домбі. — Де слуги? Де служниці? Там що, нікого нема?
— Коли я вчора ввечері пішла від моєї панночки, — анітрохи не знітилася Сюзанна, — вона ще не лягала спати, і я знаю чому, бо ви хворієте, сер, а вона не знала, що з вами, і цього вистачило, щоб зробити її нещасною, і я бачила, яка вона нещасна, а не годна слухати того плачу, я, може, й не павич, але й у мене є очі, — і я посиділа трохи в себе в кімнаті, думаючи, може, їй сумно буде самій, і вона покличе мене, і бачила, як вона скрадалася сходами до цих дверей так, ніби то злочин який — подивитись на власного тата, а потім так само вислизнула і пішла в оті порожні вітальні, і так плакала, що годі слухати. Я не годна слухати того плачу. — Сюзанна Ніппер витерла свої карі очі й безбоязко втупила їх у роз’яріле обличчя містера Домбі. — Я вже не вперше чую, як вона плаче, і не раз, а щоразу й віддавна; ви не знаєте дочки вашої, сер, ви не знаєте, що ви робите, сер, і я скажу це всім і декому, — викричала Сюзанна Ніппер наостанок, — що це гріх і сором!
— Ну і ну! — почувся голос місіс Піпчін, і в кімнату ввірвалися чорні шовки цієї неоціненної Перуанської копальниці. — Це що таке?
Сюзанна обдарувала місіс Піпчін поглядом, винайденим спеціально для неї ще при їхньому знайомстві, і поступилася правом на відповідь містерові Домбі.
— Це що таке? — ледь не пінячись, повторив містер Домбі. — Що це таке, мадам? Ви повинні керувати тут господарством, зобов’язані давати йому лад, і ще питаєте про щось? Ви знаєте цю жінку?
— Я знаю про неї дуже мало хорошого, сер, — закрякала місіс Піпчін. — Як ти сміла ввійти сюди, нахабо? Забирайся!
Та незламна Заводіяка лише вшанувала місіс Піпчін ще одним поглядом, не зрушивши з місця.
— Це у вас називається керувати господою, мадам, — дозволяти, щоб отакі особи приходили говорити зі мною? Щоб до джентльмена — в його власному домі, в його власній кімнаті — вдиралися безсоромні служниці!
— Що ж, сер, — з мстивим огником у жорстокому сірому оці відповіла місіс Піпчін, — мені надзвичайно шкода. Це більш, як неподобство, це виходить за всякі межі і не піддається розумінню; але, на жаль, мушу сказати, сер, що ця жінка — особа цілковито некерована. Її розбестила міс Домбі, і вона не слухається нікого. Сама це знаєш, — гостро сказала місіс Піпчін, скинувши головою до Сюзанни Ніппер. — Сором тобі, нахабо! Забирайся звідси!