— Сюзанна, мій давній, мій найдавніший друг, — сказала Флоренс, — несподівано кидає нас і їде зовсім сама, бідненька. Їде додому, на село, це недалеко. Можна попросити вас провести її до диліжанса?
— Далебі, міс Домбі, — відповів містер Тутс, — ви чините мені велику честь і ласку. Таке ваше довір’я до мене, після того, як я, майже по-свинськи, повівся в Брайтоні…
— Так… — перебила його Флоренс. — Ні… забудьте за це. Значить, ви будете такі ласкаві… і підете? І перестрінете її, коли вона вийде з дому? Дякую, дякую тисячу разів! Мені аж легше стало. Тепер їй не буде так самотньо. Ви не можете уявити собі, яка я вам вдячна, наскільки певна, що ви — справжній друг! — І Флоренс, у своїй щирості душевній, знову й знову дякувала йому а містер Тутс, у його щирості душевній, заквапився геть… тільки задкуючи, щоб якнайдовше бачити її.
Флоренс забракло сміливості вийти, коли вона побачила бідолашну Сюзанну вже в холі, куди її виштовхувала місіс Піпчін, а Діоген стрибав довкола Сюзанни і до краю жахав місіс Піпчін, пориваючись до її шовкових спідниць і завиваючи на кожен звук її голосу, бо від щирого серця ненавидів цю славну дуенью. Потім Флоренс бачила, як Сюзанна потиснула руки всім слугам і обернулася, щоб кинути прощальний погляд на оселю, в якій прожила стільки років, бачила, як услід за кебом кинувся Діоген, немов прагнучи спростувати твердження, що він таки втратив частину своєї власності. Потім двері зачинилися, метушня вляглася, і з очей її ринули сльози, бо вона втратила друга, якого тепер уже не заступить ніхто. Ніхто, ніхто!
По-лицарському чесний містер Тутс миттю перепинив карету й переказав Сюзанні Ніппер дане йому доручення, після чого вона заплакала ще ревніш.
— Свідчуся душею й тілом, — вигукнув містер Тутс, сідаючи поруч із нею, — я вам співчуваю. Слово честі, навряд чи ви розумієте власні почуття так, як розумію їх я. Для мене в світі нема нічого жахливішого, як вимушена розлука з міс Домбі.
Тут Сюзанна уже повністю оддалася своєму горю, аж боляче було на неї дивитися.
— Послухайте, — мовив містер Тутс, — давайте не теє… тобто, я хочу сказати, давайте теє…
— Що, містере Тутс? — здивувалась Сюзанна.
— Ну, поїдемо до мене та пообідаєм перед тим, як вам їхати, — сказав містер Тутс. — Кухарка моя — найдобріша на світі жінка, материнського серця… і з радістю зробить усе, щоб вам стало легше. її син, — додав містер Тутс до цієї рекомендації, — учився у «Притулку Христа» й загинув од вибуху на пороховій фабриці.
Сюзанна прийняла цю люб’язну пропозицію, і містер Тутс приставив її до своєї оселі, де їх зустріла вищезгадана матрона, яка цілком відповідала отій характеристиці, і Курча, який, побачивши в кареті жінку, вирішив був, що містера Домбі, за його давньою порадою, вже перегнуто вдвоє, а міс Домбі — викрадено. Цей джентльмен викликав у міс Ніппер чимале здивування, оскільки після поразки у двобої з Жайворонком обличчя його було так покалічене, що його навряд чи можна було показувати на люди з приємністю для глядачів. Сам Курча пояснював цей жалюгідний стан тим, що на початковому етапі йому не вдалося уникнути захвату голови і той Жайворонок жорстоко покулачив його і гепнув на лопатки. Але, як випливало з опублікованого звіту про цей великий поєдинок, Жайворонок вже від самого початку тримав гору в усьому, і Курча було товчено, синячено, відбивано йому дух, завдавано йому перцю, хмелю і різних інших невигод подібного гатунку, аж поки не загнано його в кут й добито остаточно.
Після ситного обіду й сердечної гостини Сюзанна вирушила на станцію диліжансів, разом з містером Тутсом, що, як і раніше, сидів поруч, та з Курчам, що примостився на передку і, попри всю честь, яку він робив цьому невеличкому товариству своєю душевною стійкістю та героїзмом, ледве чи прикрашав його своїм виглядом, з огляду на пластирі, досить таки численні. Однак Курча заприсягся собі потай, що ніколи не розлучиться з містером Тутсом (який потай мріяв відкараскатись від нього) ні за яку ціну, крім права власності на який-небудь трактир, і, гнаний бажанням чимшвидше взятися до цієї діяльності й чимшвидше спитися до смерті, відчував, що його завдання — якомога спротивитись містеру Тутсу.
Нічний диліжанс, яким мала їхати Сюзанна, був уже готовий вирушати в путь. Посадовивши її, містер Тутс нерішуче стовбичив коло вікна, і, лиш коли візник зібрався вилазити на передок, став на приступку і, встромивши досередини стривожене та схвильоване підсвічене ліхтарем обличчя, несподівано спитав:
— Послухайте, Сюзанно! Міс Домбі, знаєте…
— Так, сер?
— Як ви гадаєте, чи могла б вона… е-е… знаєте?
— Вибачте, містере Тутсе, — сказала Сюзанна, — але я вас не чую.
— Як ви гадаєте, чи могла б вона, знаєте… не те, щоб зараз, але згодом… колись… по… покохати мене, знаєте? Ох! — осмілів бідолашний містер Тутс.
— Ой, ні, — похитала головою Сюзанна. — Я сказала б — ніколи. Ні-ко-ли!
— Спасибі! — подякував містер Тутс. — Це пусте. На добраніч. Це пусте, — спасибі!
Розділ сорок п’ятий
ВІДДАНИЙ ВІРНИК
Цього дня Едіт виїздила з дому сама й повернулася досить рано. Було тільки кілька хвилин на одинадцяту, коли карета її завернула на вулицю, де вона жила.
На обличчі у неї лежав той самий вираз удаваної байдужості, що лежав на нім, коли вона вбиралася до виходу, і золотий вінець оповивав те ж таки холодне, непохитне чоло. Але краще було б бачити оті листочки та квіти пошматованими її несамовитою рукою чи понівеченими в судомному метанні, коли повний сум’яття, запалений мозок не знаходить собі місця для спочинку, аніж бачити, як вінчають вони подібний спокій — до того незворушний, до того неприступний і невблаганний, що можна було подумати: таку натуру не зм’якшити нічим; усі сили життя лиш гартували оцю твердиню.
Коли вона, під’їхавши до свого будинку, висідала з екіпажа, хтось тихою ходою вийшов з холу і, стоячи з неприкритою головою, запропонував їй руку. Лакея він відсунув убік, і їй не залишалося іншого вибору, як спертись на неї, і аж тоді вона упізнала, чия то рука.
— Як почувається ваш хворий, сер? — спитала вона, скрививши губи.
— Краще, — відповів Турбот. — Навіть дуже добре. На сьогодні я з ним розпрощався.
Вона кивнула і рушила нагору, та він приступив до сходів і знизу спитав:
— Мадам! Чи смію просити у вас хвилинної аудієнції?
Вона спинилась і глянула назад.
— Пора невідповідна, сер, а я втомлена. У вас нагальна справа?
— Нагальна, і дуже, — ствердив Турбот. — А що мені пощастило вже спіткати вас, то дозвольте повторити моє прохання?
Вона зиркнула на його сліпучі зуби, а він окинув зором постать у розкішному вбранні, що височіла над ним, і ще раз подумав, яка то красуня.
— Де міс Домбі? — голосно спитала вона в служника.
— У своїм будуарі, мадам.
— Проведіть нас туди! — зиркнувши ще раз на налитого увагою джентльмена внизу і ледь помітним рухом голови дозволивши йому йти за собою, вона рушила далі.
— Перепрошую! мадам! місіс Домбі! — вигукнув м’який та звинний Турбот, що вмить опинився поруч. — Чи можу я просити, щоб міс Домбі не була присутня при нашій розмові?
Вона, така ж урівноважена та невразлива, кинула на нього швидким оком.
— Я не хотів би, щоб міс Домбі,— стиха сказав Турбот, — чула те, що я маю вам сказати. Зрештою, у вашій волі, мадам, вирішувати — знати їй це чи ні. Віддаю це на ваш розсуд. Мій прямий обов’язок — попередити вас. Після нашої останньої зустрічі було б не по-людськи вчинити інакше.
Вона поволі відвела очі з його обличчя і, удавшись до служника, наказала: «До іншої кімнати!» Служник привів їх до вітальні, спішно позапалював свічки і вийшов. Поки він був, вони не озвалися ні словом. Едіт велично присіла на кушетці біля каміна, а містер Турбот, з капелюхом у руці, пасучи очима килим, стояв навпроти.
— Перед тим як слухати вас, сер, — мовила Едіт, коли за слугою зачинилися двері, — я хочу, щоб ви вислухали мене.
— Слухати адресовані мені слова місіс Домбі,— відповів він, — нехай навіть незаслужені докори — я вважаю за таку високу честь для себе, що радо скорився б такому її бажанню, навіть якби й не був її найпокірнішим слугою.