— Якщо ви прийшли з вказівками від того, з ким щойно розпрощалися, сер, — містер Турбот звів очі, наче намірився виказати велике здивування, але вона перехопила той погляд і перебила той намір, якщо такий був, — то не турбуйтеся передавати їх, бо я їх не прийму. Мені нема чого питатися, чи справді ви прийшли з такою метою. Я давно вже чекаю на ваш візит.
— На моє нещастя, — сказав містер Турбот, — я прийшов сюди, хоч і цілковито всупереч власній волі, саме з такою метою. Дозвольте лишень попередити вас, що мета в мене не одна, а дві. Ця — перша.
— З першою вже покінчено, сер, — перебила вона. — А якщо ви повернетесь до неї…
— Невже місіс Домбі думає, що я насмілюсь повернутися до неї всупереч її забороні? — мовив Турбот, підходячи ближче. — Невже ж місіс Домбі, без уваги до мого жалюгідного становища, настільки утвердилася в думці, що я абсолютно невіддільний від мого хазяїна, аж може чинити мені таку велику і незаслужену несправедливість?
— Чому це ви, сер, — почала Едіт, втупивши в нього свої похмурі очі й говорячи з дедалі більшим запалом, від чого її гордовиті ніздрі затремтіли, шия витяглась і дрож пробіг по легесенькій білій накидці на плечах, які своєю сніжною білістю могли змагатися з нею, — чому це ви раз по раз з’являєтеся до мене і говорите мені про любов та обов’язок супроти мого чоловіка й удаєте, ніби думаєте, що я з ним щаслива і що я поважаю його? Звідки ця ваша зухвалість, коли ви знаєте — і знаєте не гірше за мене: я бачу це в кожному вашому погляді й чую в кожному слові, — що не любов існує між нами, а відраза та презирство, і що я зневажаю його не менше, ніж зневажаю себе за те, що належу йому? Незаслужена несправедливість! Та якби я мала справедливо віддати вам, по заслузі, за ту наругу і муку, яку через вас терплю, то повинна була б убити вас!
Вона питалася, чому він усе це робив? Коли б не була засліплена гординею, й люттю своєю, і самоприниженням, — а вона була засліплена, це видно було по її палахких очах, — то прочитала б відповідь у нього на обличчі: а щоб довести її саму до такого вибуху.
Вона ж не бачила цієї відповіді, та й не цікавилася — є вона там чи ні. Вона бачила лиш ті образи й самобичування, які зазнала і які ще мала зазнати, які й зараз краяли їй душу. І, вдивляючись більше в них, ніж у його обличчя, відривала перо по перу з крила якогось рідкісного й гарного птаха, що, прив’язане золотою ниткою до її зап’ястя, правило замість віяла, і кидала їх на підлогу.
Він не знітився під її поглядом, а, перечікуючи, поки вщухне цей зовнішній неконтрольований вияв її гніву, спокійно стояв у позі людини, яка має що відповісти, й готова це зробити. І аж тоді заговорив, дивлячись просто в її палючі очі.
— Мадам, — мовив він, — я знаю й знав, що не викликаю у вас симпатії до себе, і знав чому. Так. Я знав чому. Ви говорили зі мною цілком одверто, і я настільки вдячний вам за ваше довір’я…
— Довір’я! — зневажливо повторила вона.
Він пустив це повз вуха.
— …що теж не буду ховатись. Так, я з самого початку бачив, що ніякого почуття до містера Домбі у вас немає, — та й як могло воно виникнути між двома такими різними людьми. Згодом я побачив, що у вашій душі зароджується щось сильніше, ніж просто байдужість… та й чи могло воно бути інакше за тих умов, в які вас було поставлено? Але хіба мав я право розповісти вам те, що знав?
— А вам треба було, сер, удавати, що ви протилежної думки, й день у день нахабно твердити мені це?
— Так, було треба, мадам, — з запалом відповів він. — Якби я цього не робив або робив щось інше, — я не говорив би отак з вами сьогодні. І я передбачав — бо хто, як не я, міг це передбачити? Хто краще за мене знає вдачу містера Домбі? — що коли тільки ви не виявитесь такою слухняною та покірливою, як його перша дружина, у що я не вірив…
Зверхня посмішка у відповідь підказала, що він може повторити ці слова.
— У що, кажу, я не вірив, — то прийде, мабуть, час, коли оте порозуміння, якого ми з вами дійшли тепер, стане в пригоді.
— В пригоді кому, сер? — з презирством запитала вона.
— Вам. Я не скажу «і мені», остерігаючись висловлювати навіть ту скромну повагу до містера Домбі, на яку з чистою совістю можу собі дозволити, аби, бува, не сприкритися тій, чия відраза й презирство, — мовив із притиском, — такі глибокі.
— Ви дуже совісні, сер, — сказала Едіт, — коли признаєтеся лиш у «скромній повазі» і говорите про нього таким зневажливим тоном, — ви, його головний дорадник і підлесник!
— Дорадник — так, — сказав Турбот. — Підлесник — ні. Певне запобігання, мушу зізнатися, мабуть, є. Але багатьох із нас розрахунок і вигода спонукують виголошувати те, що не лежить нам на серці. Тож партнерство з розрахунку й вигоди, ділові зв’язки з розрахунку й вигоди, дружба з розрахунку й вигоди, шлюби з розрахунку й вигоди — речі нині буденні.
Едіт закусила червону, як кров, губу, але пильний, похмурий погляд її не здригнувся.
— Мадам, — сказав містер Турбот, з якнайуважнішим, якнайпоштивішим виглядом сідаючи на стілець коло неї. — Чого мені, людині, цілковито відданій вам, не говорити відверто? Для жінки ваших обдарувань природно було вважати, що вона може змінити до певної міри вдачу свого чоловіка й зліпити з неї щось краще.
— А для мене це неприродно, сер, — заперечила вона. — Таких думок чи намірів у мене ніколи не було.
Гордовите, небоязке обличчя Едіт показувало, що вона не прийме жодної з пропонованих ним масок, а навпаки, готова розкрити себе до кінця, незалежно від враження, яке може справити на такого, як він.
— В усякому разі, — продовжував він, — природним було те, що ви вважали за можливе жити з містером Домбі як його дружина, не скоряючись йому, але й не заводячи з ним у такі жорстокі конфлікти. Але, мадам, ви не знали містера Домбі (у чому й пересвідчилися згодом), коли ви це думали. Ви не знали, наскільки він вимогливий і гордий, наскільки — коли можна так висловитись — він раб своєї величі і, запряжений, як тягло, у свою ж тріумфальну колісницю, не бачить і не визнає нічого поза тим, що сам тягне і що мусить тягти, попри все і крізь усе.
Зуби йому блиснули, злостиво смакуючи оригінальність цього художнього образу, і він повів далі:
— Містер Домбі й справді не більше здатний рахуватися з вами, ніж зі мною, мадам. Порівняння надто далекосяжне, — я навмисне роблю його таким, — але цілком правдиве. Відчуваючи свою владу, містер Домбі попросив мене — особисто сказав мені це вчора ранком — бути за посередника між ним та вами, бо знає, що ви мене не любите, і хоче, щоб моя особа була для вас карою за непослушенство, а, крім того, він і справді вважає, що приймати як посланця його власного наймита є образою для гідності — не леді, з якою я маю щастя розмовляти, вона для нього не існує, — а його дружини, частки його самого. Ви бачите, як мало зважає він на мене, як не припускає навіть можливості, що я можу мати свої власні думки й погляди, коли відкрито заявляє, що призначує мене на цю роль. Ви бачите, як не зважає він і на ваші почуття, коли погрожує вам таким посланцем. Факт цей ви, звичайно, пам’ятаєте.
Едіт уважно, як і раніше, стежила за Турботом. Але й він стежив за нею й бачив — цей натяк на його обізнаність з тим, що зайшло між нею та її чоловіком, пік і ятрив її горді груди, наче отруєна стріла.
— Кажу це не для того, щоб поглибити прірву між вами та містером Домбі, мадам, — боронь, боже! Та й яка була б мені користь з цього? — а тільки на доказ того, що довести містерові Домбі необхідність рахуватися ще з кимсь, коли йдеться про нього самого, — безнадійна справа. Всі, хто довкола нього, кожен зі свого боку і рівня, внесли свою лепту, смію сказати, щоб утвердити його в такому способі мислення, та якби ми цього не зробили, це зробили б інші — або не були б при ньому; і це завжди, від самого початку, складало головний стрижень його життя. Коротше, досі містер Домбі мав справу тільки з людьми покірними і залежними, що схиляли перед ним і коліна, і шию. Він ніколи не знав, що це таке — бунт враженої гордості і сила гніву.