— Отже, — сказала Едіт, — вам мало знати те, що було сказано між нами; мало того, що подивившись сюди, — вона показала на Турбота, який слухав усе це, опустивши очі, — нагадуєте про ганьбу, якої мені завдали, мало того, що подивившись сюди, — рукою, що затремтіла вперше і востаннє, вона показала на Флоренс, — згадуєте, що зробили і на які жахливі муки — щоденні, щогодинні, повсякчасні — цим мене прирекли. Вам мало того, що день цей, як жоден інший, пам’ятний мені душевними тортурами (цілком заслуженими, але такому, як ви, цього не зрозуміти), від яких я, на жаль, не померла. Вам хочеться ще, щоб довершити, зробити цю підлість — продемонструвати їй всю глибину безодні, в яку я впала. І це ви робите, знаючи, що змусили мене, заради її спокою, зректися єдиного в моїм житті щирого почуття, знаючи, що заради неї я, коли б могла, — але я не можу: надто вже з душі від вас верне, — скорилася б вашій волі й стала б найпотульнішою з ваших рабів!
В такий спосіб віддавати дань величі містера Домбі було не можна. Старе почуття прокинулось у нім і набрало нової, ще більшої сили. Знову, в таку важку хвилину його життя, на першому плані — ця занедбана дитина, підтримана навіть цією бунтівною жінкою, — сильна там, де він безсилий, вседержителька там, де він — ніщо.
Він повернувся до Флоренс, начеб усе це виголосила вона, й попросив залишити кімнату. Затуливши обличчя, тремтячи й плачучи, Флоренс вийшла.
— Я розумію, мадам, — спалахнувши гнівним тріумфом, сказав містер Домбі, — той дух противенства, який скерував ваші почуття в це річище, але їх перегачено, місіс Домбі, перегачено й повернуто назад!
— Тим гірше для вас! — незворушно відповіла вона. — Атож! — бо він різко обернувся на ці слова. — Що гірше для мене, те у мільйон разів гірше для вас. Зважте хоч на це, коли на все інше не зважаєте.
Діамантовий серпик, що стягував їй волосся, зблиснув і заіскрився, наче зоряний міст. Діаманти, видно, не були чарівні — інакше поблякли б, потьмяніли б, як поганьблена честь. Турбот сидів і слухав, не піднімаючи очей.
— Місіс Домбі, — сказав містер Домбі, збираючи усе своє зарозуміле самовладання, — такою поведінкою вам не вдасться добитися моєї прихильності чи відвернути мене від моїх намірів.
— А між тим, це єдине, у чому я щира, хоч воно відбиває далеко не все, що у мене в душі, — відповіла вона. — Але якби я передбачала, що цим можу завоювати вашу прихильність, — я б і це стлумила в собі, коли таке людині під силу. Я не зроблю нічого з того, що ви просите.
— Я не звик просити, місіс Домбі, — зауважив він. — Я наказую.
— Я не хочу займати ніякого місця у вашому домі — ні завтра, ні в наступні річниці. Я не хочу, щоб мене виставляли в цей день як куплену вами неслухняну рабу. Якби я мала відзначати день мого одруження, то лише як день ганьби. Самоповага! Благопристойність! Що вони для мене? Ви зробили все можливе, щоб вони стали для мене нічим: вони й справді ніщо для мене.
— Турботе, — поміркувавши хвильку, промовив нахмурений містер Домбі, — місіс Домбі в усьому цьому так забуває про себе й про мене і ставить мене в умови такі невідповідні моїй удачі, що я змушений покласти цьому край.
— Тоді звільніть мене, — сказала Едіт, незрушна, як і досі, ні в голосі, ні в погляді, ні в поставі, — від пут, якими я зв’язана. Дозвольте мені піти.
— Мадам? — згукнув містер Домбі.
— Відпустіть мене. Поверніть мені волю.
— Мадам? — повторив він. — Місіс Домбі?
— Скажіть йому, — повернула Едіт своє горде обличчя до Турбота, — що я бажаю розлучення. Що нам краще розлучитися. Що я раджу йому пристати на це. Скажіть, що умови він може встановити сам, — його статки нітрохи не цікавлять мене, — але хай це станеться якнайскорше.
— Боже милий, місіс Домбі! — з незмірним подивом мовив її чоловік. — Невже ви гадаєте, що я навіть слухатиму таку пропозицію? Чи ви знаєте, хто я? Знаєте, що я репрезентую? Чи чули ви коли-небудь про фірму «Домбі й Син»? Щоб люди казали, що містер Домбі — містер Домбі! — розлучився з дружиною! Щоб усяке плескало про містера Домбі та його домашні справи! Невже ви серйозно думаєте, місіс Домбі, що я дозволю, аби моє ім’я стало притчею во язицех? Фе, мадам! Соромтеся! Говорите казна-що. — Містер Домбі щиро розсміявся.
Але Едіт засміялася інакше. Краще б їй умерти, ніж сміятися так, як сміялася вона, втупивши в нього очі. Краще б йому вмерти, ніж сидіти тут у всій своїй величі і чути той сміх.
— Ні, місіс Домбі, — повів далі він, — ні, мадам. Розлука між нами абсолютно неможлива, тому я ще наполегливіше раджу вам прислухатися до почуття обов’язку. А ще я хотів сказати вам, Турботе…
Містер Турбот, що ввесь цей час сидів тихо, звів нарешті очі, що світилися дивним яскравим блиском.
— …я хотів попросити вас, — вів містер Домбі, — тепер, коли справа зайшла аж так далеко, сповістити місіс Домбі, що я не звик дозволяти будь-кому — будь-кому, Турботе! — збивати мене з пантелику або щоб ті, хто й так має коритися мені, посилались на якусь третю особу як на умову перебування в тій покорі. Те, що тут згадували мою дочку, і те, що дочку протиставляли мені, — речі протиприродні. Чи перебуває моя дочка в змові з місіс Домбі, я не знаю і знати не хочу, але після всього, що місіс Домбі сказала тут, а моя дочка чула, прошу вас, Турботе, довести до відома місіс Домбі, що коли вона і далі обертатиме мій дім на поле розбрату, яким він став, я, згідно з відвертим признанням самої цієї леді, складатиму відповідальність за це певною мірою й на мою дочку і суворо питатиму з неї. Місіс Домбі цікавилася, чи не замало мені того та іншого. Будьте ласкаві переказати їй, що замало.
— Хвилиночку! — втрутився Турбот. — Дозвольте мені! Я, м’яко кажучи, в прикрому становищі, і найприкрішому тим, що я, здається, не поділяю вашої, — він подивився на Домбі, — думки і не можу не спитати, а чи не переглянути б вам своєї постанови щодо розлучення? Я знаю, наскільки це несумісне з вашим високим становищем, і знаю, які тверді ви в своєму рішенні, коли даєте місіс Домбі на розум, — він блиснув на неї очима, карбуючи слово за словом, наче видзвонював їх, — що розлучити вас може лише смерть. І ніщо інше! Але взявши до уваги, що місіс Домбі, живучи у цьому домі й обертаючи його, як ви зволили сказати, на поле розбрату, не тільки сама бере участь у цьому розбраті, а й щодня наражає міс Домбі на ваш гнів (я-бо знаю, які ви тверді в своїх рішеннях), — то чи не краще було б позбавити вашу дружину приводів для дражливості й повсякчасного, майже нестерпного відчуття, що через неї страждає хтось інший? Чи не буде це виглядати так, — я кажу, лише виглядати, — ніби ви приносите в жертву місіс Домбі, аби зберегти свою зверхність і самовладність?
І знов очі його блиснули на Едіт, що стояла, дивлячись на чоловіка з якоюсь особливою, лиховісною посмішкою.
— Турботе, — презирливо насупивши брови, мовив містер Домбі тоном, що не передбачав заперечень, — ви хибно уявляєте своє становище, коли даєте мені поради в таких питаннях, і, судячи з характеру ваших порад, маєте хибну уяву про мене, що мене вельми дивує. Більше я не маю чого сказати.
— А може, — з незвичною для нього ущипливістю в голосі мовив Турбот, — це ви хибно уявляли собі моє становище, коли вдостоїли мене участі у цих переговорах? — Він махнув рукою в бік місіс Домбі.
— Ні, сер, аж ніяк, — згорда відповів той. — Ви були задіяні…
— Як людина підлегла для впокорення місіс Домбі. Я й забув. О, так: це ж було так зрозуміло! — сказав Турбот. — Прошу вибачення.
Вклонившись містерові Домбі з шанобливістю, що погано пасувала до його слів, хоч як смиренно було їх сказано, він повернув голову в її бік і пас очима за нею.
Краще б їй збриднути та впасти мертвою, ніж стояти з такою посмішкою на виду, з таким величчям краси і презирства, як у поваленого янгола. Вона підвела руку до променистої тіари з самоцвітів, здерла її з силою, безжалісно рвучи густе чорне волосся, що важко розсипалось по плечах, і жбурнула на підлогу. Потім, одстібнувши діамантові браслети на руках, жбурнула долі і їх. Без жодного слова, без щонайменшої іскри в очах, так само лиховісно всміхаючись, рушила до дверей, стоптавши блискотливі коштовності, і, до останку не зводячи погляду з містера Домбі, вийшла.