Перед тим як залишити їдальню, Флоренс чула достатньо, щоб зрозуміти, що Едіт любить її, страждає через неї і що досі затаювала ці страждання заради її спокою. Флоренс не хотіла говорити з нею про це — не могла, пам’ятаючи, кому стала ворогом Едіт, — але хотіла мовчки обняти, поцілувати її, показавши, що все розуміє і за все їй вдячна.
Батько її того вечора пішов з дому сам, і невдовзі після його відходу Флоренс подалася шукати Едіт, але надаремно. Едіт була на своїй половині, куди дівчина віддавна вже не наважувалась заходити, щоб ненароком не спричинитися до нових неприємностей. Та все ж, сподіваючись, що стріне її ще перед сном, никала з кімнати до кімнати і обійшла ввесь будинок, такий розкішний і такий похмурий, ніде надовго не затримуючись.
Вона саме перетинала коридор, що виводив на сходи й освітлювався лише в урочистих випадках, коли крізь склепінчастий отвір на виході з нього побачила постать чоловіка, який спускався по сходах. Гадаючи, що то батько, вона боязко спинилася в темряві коридора і звідти дивилася на освітлені сходи. Але то був містер Турбот — він ішов сам, заглядаючи через поручні вниз, у хол. Ніхто не подзвонив, що він одходить, і жоден слуга не супроводив його. Він тихенько зійшов униз, сам собі одчинив, вислизнув на вулицю й обережно примкнув за собою двері.
Від непоборної відрази до цієї людини, а може, й від того, що потай підглядала за кимсь, — дія, в якій навіть за таких невинних обставин є щось злочинне й гнітюче, — Флоренс задрижала з голови до ніг. Кров, здавалось, похолонула їй у жилах. У першу хвилину вона боялася рушити з місця, але в наступну бігцем кинулася до своєї кімнати й замкнулася на ключ; та навіть тоді, сидячи разом з Діогеном за замкненими дверима, відчувала, як її морозить від страху, немов десь поблизу причаїлась небезпека.
Почуття це переслідувало її й уві сні і мучило цілу ніч. Уранці, невиспана, пригнічена важкими спогадами про сімейні незгоди вчорашнього дня, вона знову подалася на розшуки Едіт і цілий день не полишала спроб знайти її. Та Едіт не виходила з своєї кімнати, і Флоренс так її і не побачила. Довідавшись, однак, що запланований обід скасували, вона подумала, що ввечері Едіт, мабуть, поїде в гостину, як і казала, і вирішила, що спробує здибатися з нею на сходах.
Коли настав вечір і до кімнати, де вона вмисне чекала на Едіт, долинули зі сходів кроки, що мали б належати її мачусі, дівчина вибігла назустріч і тут же побачила її — та йшла униз сама.
Як же налякалася Флоренс, коли Едіт, уздрівши її, — всю в сльозах, з простягненими до неї руками, — відсахнулася й зойкнула:
— Не підходь до мене! Іди звідси! Дай мені пройти!
— Мамо! — скрикнула Флоренс.
— Не називай мене так! Не говори зі мною! Не дивись на мене! Флоренс! — Едіт аж поточилася, коли дівчина ступила крок наперед. — Не доторкайся до мене!
Заціпенівши перед цим змарнілим обличчям і палючим зором, Флоренс немов уві сні, бачила, як Едіт затулила очі руками, і, вся трусячись та тиснучись до стіни, мов звіреня, ледь не поповзом шмигнула повз неї, скочила до дверей і щезла.
Флоренс зомліла тут-таки, на сходах, де, як здогадувалася потім, її знайшла місіс Піпчін. Більше вона не пам’ятала нічого й отямилася вже в себе на ліжку, круг якого стояли місіс Піпчін і декілька слуг.
— Де мама? — щонайперше спитала вона.
— Поїхала на обід, — відповіла місіс Піпчін.
— А тато?
— Містер Домбі — у себе, міс Домбі, — відповіла місіс Піпчін, — а вам найкраще зараз роздягтись і негайно лягти у ліжко.
В очах цієї досвідченої матрони ліжко було панацеєю від усіх недуг, зокрема, від зневіри та безсоння, за ці і подібні гріхи чимало юних мучеників Брайтонського замку було свого часу скарано на лягання у ліжко о десятій годині ранку.
Не обіцяючи, що виконає цю пораду, але посилаючись на бажання побути в цілковитому спокої, Флоренс постаралася якнайскорше збутися дбайливої місіс Піпчін і її підручних. Залишившись сама, вона заходилась обмірковувати те, що сталося на сходах: спершу із сумнівом, чи було то в дійсності, потім з плачем, а тоді з такою ж несказанною, страшною тривогою, як і та, що мучила її минулої ночі.
Флоренс вирішила, що не піде спати, доки не повернеться Едіт, щоб коли не поговорити з нею, то принаймні пересвідчитись, що вона вдома і в безпеці. Яке лихе передчуття, примарне й непевне, штовхнуло її до цього рішення, вона не знала й боялася навіть подумати. Знала тільки, що доки Едіт не повернеться, її гаряча голова та стукітливе серце не знайдуть собі спокою.
Вечір перейшов у ніч. Вибило дванадцяту. Нема Едіт!
Флоренс не могла ні читати, ні посидіти бодай хвильку спокійно. Ходила по кімнаті, потім відкрила двері в коридор і ходила й по коридору, виглядаючи у ніч, слухаючи, як виє вітер і стукотить дощ надворі, то знов сідала й дивилася на химерні вогненні постаті, що хитались у каміні, то вставала й стежила за місяцем, що мчав, наче гнаний бурею корабель у морі хмар.
У домі всі вже спали, опріч двох слуг, що чекали в холі на пані.
Перша година. Гуркіт екіпажів, що долинав звіддалік, то щезав десь за рогом, то уривався раптом, то проносився мимо; тиша поволі гусла, її майже ніщо не порушувало, крім поривів вітру й ляпотіння дощу.
Друга година. Нема Едіт!
Флоренс, усе більше хвилюючись, міряла кроками кімнату, виходила в коридор, вдивлялася в ніч, тремтливу й розмиту краплями дощу на шибках та сльозами в очах, дивилася на збурене небо, таке відмінне від довколишньої тиші, а все ж супокійне і несуєтне. Третя година. Кожна жаринка, що вистрілювала з вогню, світилася жахом. Нема Едіт!
Непокоячись дедалі більше, Флоренс ходила по кімнаті, тинялася по коридорах і заглядала на місяць, який скидався уже на блідого втікача, що мчить стрімголов, ховаючи провинне обличчя. Четверту вибило! П’яту! Нема Едіт!
Але тепер у будинку чути якесь шамотіння. Це, виявляється, один із слуг, що вартували, розбудив місіс Піпчін, і вона пішла вниз, до кімнати батька. Перехилившися через поруччя, Флоренс бачила, як вийшов містер Домбі у халаті, як сіпнувся він, почувши, що дружини його досі нема вдома. Він послав слугу до стаєнь глянути, чи на місці візник, а коли той пішов, похапцем одягся.
Слуга прибіг назад разом із візником, котрий сказав, що повернувся додому ще о десятій вечора. Він одвіз пані до її колишнього помешкання на Брук-стріт, де її зустрів містер Турбот…
Флоренс стояла на тому ж місці, звідки бачила вчора, як він спускався сходами. Знову прошив її той самий холодний дрож незбагненного страху, і все, що говорилося далі, ледве доходило до її свідомості.
…Який сказав йому, розповідав далі візник, що місіс Домбі екіпаж буде непотрібний, і відпустив його додому. Вона бачила, як пополотнів батько, чула його тремтячий, квапливий голос, що казав покликати покоївку місіс Домбі. Весь дім, очевидно, вже був на ногах, бо покоївка з’явилась одразу, теж дуже бліда й недорікувата від хвилювання.
Вона казала, що закінчила вбирати пані завчасу — добрих дві години перед її від’їздом, — їй було сказано, як це часто бувало й раніше, що увечері вона не буде потрібна. Вона щойно ходила туди, на половину своєї пані, але…
— Але що? Що там таке? — наче навіжений, скрикнув її батько.
— Але двері будуара зачинені, і ключа нема.
Батько її схопив з підлоги свічник — хтось поставив його та й забув там — і кинувся вверх по сходах з такою швидкістю, що Флоренс ледве встигла сховатися від нього. Бігла до себе в кімнату — розкинувши руки, розпатлана, з божевільним обличчям — і чула, як він ломився в двері будуара.
А коли двері піддалися і він увігнався всередину — що він побачив там? Цього ніхто не знав. Але на підлозі гамузом лежали всі прикраси, придбані, відколи вона стала йому дружиною, всі сукні, які вона носила, — всі її особисті речі. То була кімната, де в отому свічаді бачив він горде, відвернене від нього обличчя. То була та сама кімната, де йому знічев’я подумалось було: а як тут усе виглядатиме, коли він прийде сюди ще раз!