Всі її статки зводилися до кількох гіней. Частину з цього доведеться витратити на одіж, бо поза тим, що на ній, Флоренс не мала нічого. Вона була занадто прибита горем, щоб думати, як надовго стане їй цих грошей, і занадто дитя в житейських справах, щоб журитися цим, — навіть якби всім іншим журилася не так сильно. Вона постаралася заспокоїти думки, відігнати сльози, стишити гарячкове дудніння в голові і, вмовивши себе, що все це сталося лише кілька годин тому, а не тижні та місяці, як уже починало їй здаватися, зійшла вниз, до свого добросердого покровителя.
Капітан з великою прискіпливістю накрив стіл обрусом, і заходився колотити в каструльці яйця для соусу, час од часу відриваючись, щоб дуже ретельно полити жиром вже майже підсмажену курку, заодно обертаючи її на дроті перед вогнем. Попідпиравши Флоренс подушками на софі, що задля її вигоди була пересунута в теплий закуток, капітан продовжував поратись по кухні з дива гідною вправністю, бо в другій каструльці готував гарячу підливу, у третій варив картоплю, не забуваючи про яйця у першій, і щохвилини здійснював обряд поливання та помішування з вибором найвідповіднішої ложки. Крім цього клопоту, капітан мав тримати на оці ще й сковорідку, де вельми милозвучно шкварчало та пирскало кілька ковбасок. Світ ще не бачив такого блискучого кухаря, яким був капітан у розпалі всієї цієї діяльності: годі було визначити, що сяяло більше — обличчя його чи капелюх.
Коли обід нарешті був готовий, капітан Катл подав його на стіл так само спритно, як і варив, а тоді переодягнувся до обіду, тобто скинув свій лискучий капелюх і надяг фрак. Зробивши це, він підсунув стіл впритул до софи, де сиділа Флоренс, проказав молитву, одгвинтив свій гачок, пригвинтив натомість виделку й обернувся на гостинного господаря.
— Ну, панно-дівчинко, — сказав капітан, — веселіше и спробуй трохи поїсти. Тримайся, моє серденько! Ось тобі крильце. Ось — підливка. Ковбаски ось. І картопля! — Все це капітан симетрично розклав на тарілці та, щедро присмачивши підливою (уживши відповідну ложку), поставив перед своєю любою гостею.
— Всі люки задраєно, панно-дівчинко, — підбадьорливо додав капітан, — повний порядок. Спробуй ухопи хоч щось, моя хороша. Якби тут був наш Уолтер…
— Ох! Якби тільки він був тут і заступив мені брата! — вигукнула Флоренс.
— Ну-ну, не переймайся аж так, моя хороша! — сказав капітан. — Зроби це для. мене. Але він був тобі другом, ніби богом даним, правда, голубко?
Флоренс не знайшла слів для відповіді, лиш зойкнула:
— Ой, Полю, Полю дорогенький! Ой, Уолтере!
— Навіть палуба, по якій вона ступала, — пробурмотів нечутно капітан, дивлячись на пониклу голівку, — була для Уол-ра така ж мила, як вода для спраглого серця, що не знає радості! Як нині бачу той день, коли його записали на судно Домбі, — як він тоді за обідом говорив про неї, і лице його світилось росою… ну, хай не росою, але почуттям світилося… мов рожа розпукла! Так, так… Як-би-то бідний Уолтер був з нами, панно-дівчинко моя… якби міг тут бути… Та тільки ж він потонув, чи не так?
Флоренс похитала головою.
— Так, так, потонув, — лагідно потвердив капітан. — А якби, кажу, він міг бути тут, то просив-благав би тебе, золотко моє, хоч шматочок бодай ухопити, ради твого ж здоров’ячка. Тож покріпися, панно-дівчинко, зроби це немов для Уол-ра, і тримай голівку за вітром!
Флоренс, щоб догодити капітанові, присилувала себе з’їсти шматочок. Тим часом капітан, що зовсім, здавалося, забув про власний обід, відклав набік ножа й присунувся зі стільцем до софи.
— А правда, Уолтер бур славний хлопець, золотко? — спитав капітан по хвилині, протягом якої сидів мовчки, потираючи собі підборіддя та пильно дивлячись на неї. — Сміливий хлопець… і добрий?
— Так, — потвердила Флоренс.
— Але потонув, красо моя, — чи не так? — лагідним голосом сказав капітан.
У цьому Флоренс не могла не потакнути.
— Він був старший за тебе, панно-дівчинко, — вів капітан далі, — але ви обоє були тоді як діти, — чи не так?
— Так, — відповіла Флоренс.
— І Уолтер потонув, — сказав капітан. — Правда?
Повторюючи це запитання, було б важко сподіватися на потіху, але капітанові Катлу воно вочевидь приносило розраду, бо він знову і знову повертався до нього. Флоренс, що охоче відсунула б непочатий обід та прилягла на софу, відчувши, що, попри своє бажання віддячити йому за турботу, розчаровує його, простягла капітанові руку, та капітан затримав її у своїй (його рука при цьому тремтіла), і, немов геть забувши про обід і про те, що вона нічого не їсть, бурмотів раз по раз задумливо-співчутливим тоном: «Бідний Уолтер. Гай-гай! Потонув. Чи не так?» І щоразу чекав од неї відповіді, немов у цьому й полягала основна мета тих вельми дивних роздумів.
Курка й ковбаски захололи, а підлива й яєчний соус затяглися плівкою, перш ніж капітан згадав, що сидить за обідом; і, допавшись до нього разом з Діогеном, вони спільними зусиллями хутко завершили бенкет. Подив і захоплення капітанові, викликані спокійною хазяйновитістю Флоренс, яка допомагала прибирати посуд, наводити лад у кімнаті й вимітати камін, — за силою рівні хіба що його протестам, коли Флоренс взялася допомагати, — поступово зросли до такого ступеня, що він тільки й стояв, згорнувши руки, та дивився на неї, мов на фею, яка легко й зграбно виконує за нього його роботу, а червоний обідок у нього на чолі спалахнув від невимовного захвату.
Та коли Флоренс ще й узяла його люльку з камінної полиці, подала йому і припросила, щоб собі покурив, добряга капітан настільки був приголомшений цією увагою, що тримав люльку так, неначе вперше в житті взяв її до рук. Так само, коли Флоренс, зазирнувши в буфет, витягла звідти гранчасту пляшку та, не питаючись, приготувала склянку чудового грогу, поставивши поруч на столику, капітанові аж ніс побілів від такої почесті й шани. Коли він, захмелівши від утіхи, набив собі люльку Флоренс піднесла йому вогонь, — капітан не мав сили ні відмовитись, ні противитись, — і, сівши знову на софі, дивилася на нього з усмішкою, — усмішка була така вдячна, ласкава і так явно свідчила, мовляв, її самотнє серце в горі так само звернене до нього, як і її обличчя, що дим зайшов капітанові в горло і в очі, він закашлявся, закліпав і просльозився.
Те, як капітан удавав, ніби причина цього криється саме в люльці, — як зазирав у її вершок, шукаючи її там і не знаходячи, як продував чубук, видмухуючи її звідти, — все те виглядало напрочуд мило. Невдовзі люлька вже пахкала нормально, і капітан поринув у стан благодатного спокою, як і подобає справжньому курцеві, але очей із Флоренс не спускав та, променіючи несказанною втіхою, час від часу виймав з вуст чубук, аби випустити сувій диму, і повільно роздмухував його, наче то був сувій із написом: «Бідний Уолтер, гай-гай. Потонув, чи не так?» — після чого з безмежною добродушністю знову брався до пахкання.
При всій їхній зовнішній несхожості — бо разючіших протилежностей, ніж Флоренс, з її тендітною юною красою, і капітан Катл, з його гудзуватим лицем, дебелою, всіма вітрами битою постаттю й хрипким голосом, мабуть, годі знайти, — у своєму простодушному невіданні житейських шляхів, житейських ускладнень і небезпек, вони були майже рівня одне одному. Й мала дитина не перевершила б капітана Катла недосвідченістю в усьому, крім вітрів та погоди, — та й простотою, легковірністю й безмежним довір’ям теж. Віра, надія, милосердя були його триєдиним владцею. До цього долучався якийсь незвичайний романтизм, цілковито позбавлений уяви, але й цілком нереальний, далекий від будь-якої житейської розважливості чи практицизму. Коли капітан сидів отак, покурюючи і дивлячись на Флоренс, перед ним малювалися бозна-які неймовірні картини, де центральною фігурою була вона. Такі ж нечіткі й непевні, хоч не такі благодушні, образи майбутнього життя поставали і перед нею, й достоту так само, як сльози, заломлюючи світло, забарвлювали їй світ перед очима, так крізь нове важке її горе вже знов прозирала ледь видна на далекому небокраї веселка… Якась мандрівна принцеса і добре чудовисько з казки достоту так само могли сидіти біля вогню, й розмовляти, як сиділи і мріяли Флоренс і капітан Катл, — різниця була б невелика.