Розділ п’ятдесятий
ЖАЛІ МІСТЕРА ТУТСА
Нагорі в дерев’яного мічмана була порожня кімната, що колись за давніх часів правила Уолтерові за спальню. Розбудивши капітана зарання, Уолтер запропонував перенести туди деякі найбільш пригожі меблі з маленької вітальні, щоб Флоренс могла там оселитися відразу, як тільки встане. А що пихтіти та обливатися потом ради такого діла було для капітана найбільшою насолодою, то він з охотою (як сам сказав) узявся до нього і години за дві кімната на піддашші перетворилася в щось схоже на сухопутну каюту, оздоблену найдобірнішим рухомим майном з вітальні, включно з фрегатом «Тартар», якого капітан з такою любов’ю почепив над каміном, що, задкуючи, ще з півгодини дивився на нього, нетямлячись від зат хвату.
Жодні умовляння з боку Уолтера не змусили капітана накрутити величезного годинника, чи забрати назад бляшанку, чи хоча б доторкнутися до щигщів для цукру або до чайних ложечок.
— Ні-ні, хлопче, — незмінно відповідав капітан, — я передав усе те невеличке майно вам, у спільне посідання.
Слова ці капітан повторював з великою поважністю та натхненням, очевидно, гадаючи, що вони мають силу парламентської ухвали і що коли сам він ніколи ніяк не домагатиметься свого права власності, то така форма передачі майна жодних сумнівів викликати не може.
Перестановка в домі була добра не тільки тим, що Флоренс перебиралася в зручнішу кімнату, а й тим, що мічмана нарешті можна було вернути на постійний його спостережний пункт, і повідчиняти віконниці. Остання церемонія — хоч простосердий капітан надавав їй небагато ваги — аж ніяк не була зайвою, оскільки зачинені впродовж цілого дня віконниці так збурили всіх сусідів; що дім майстра корабельних інструментів удостоївся незвичайної уваги громадськості і перебував під пильним наглядом гурту роззяв, що з протилежного боку вулиці спостерігали за ним безперервно, від сходу до заходу сонця. Групу безробітних і волоцюг цікавила, зокрема, капітанова доля, і раз по раз хтось із них падав у болото під вітриною крамниці, зазираючи крізь підвальні грати й залюбки уявляючи, що капітан висить там у кутку, бо онде видно краєчок його фрака. Те, що капітан саме там; завзято заперечувалось фракцією опозиціонерів, яка дотримувалася думки, що він лежить на сходах, убитий молотком. Отже, коли об’єкт цих пересудів з’явився рано-вранці на порозі, живий і здоровий, мов нічого й не трапилось, то тут не обійшлось без певного розчарування; а квартальний наглядач, чоловік амбітний, який розраховував бути за присяжного при виламуванні дверей, і в повній парадній формі: виступити як свідок перед слідчим; не втримався, аби не сказати сусідові навпроти, що, краще б той, у лискучому капелюсі, таких коників більше не викидав — яких саме, він не уточнював, — і що він, наглядач, відтепер триматиме його на оці.
— Капітане Катле, — сказав замислений над чимсь Уолтер, коли вони стояли під дверима крамниці, відпочиваючи по тяжких трудах і поглядаючи на стару, знайому вулицю; година була ще рання. — І за весь цей час — жодної вісточки про дядька Сола?
— Жоднісінької, голубчику, — похитав головою капітан.
— Поїхав шукати мене, любий, хороший старий, — мовив Уолтер. — Але щоб ні разу вам не написати? Чому ж це так? Ну, хай він каже в листі, що ви дали мені, — він видобув з кишені пакет, розпечатаний в присутності премудрого Якчіпа, — коли до того, як відкриєте конверт, від нього не буде звістки, то можете вважати, що він помер. Борони боже! Але тоді була б звістка про нього, — якби він справді помер! Не він сам, так хтось інший написав би — звірно, знаючи його останню волю, мовляв, «такого-то числа помер у моєму домі» — чи то «у мене на руках», чи ще якось, — «містер Соломон Джілс з Лондона, що просив передати вам останнє вітання й останнє побажання».
Капітан, який досі не піднімався на таку висоту передбачення, був уражений перспективами, що відкривалися звідти, і, глибокодумно кивнувши головою, озвався:
— Добре сказано, хлопче. Дуже добре сказано. Я багато думав про це… точніше, — додав, червоніючи, Уолтер, — я багато про що думав цілу цю безсонну ніч і певен, що дядько Сол (дай йому боже, щастя!) живий і повернеться. Я не так уже й дивуюся, що він поїхав, бо коли й не брати до уваги його потягу до чудесного, що завжди був йому властивий, та тої великої любові, яку чув до мене і проти якої все інше для нього не мало значення, — о ніхто цього не знає так, як я, мені ж він був рідніший за батька, — тут голос Уолтерів зробився приглушений, хрипкуватий, а погляд помандрував кудись у глиб вулиці, — коли, кажу, й не брати цього до уваги, то й без того я читав і чув про людей, котрі, якщо хтось рідний і дорогий їм пропав безвісти на морі, переселялися в ті прибережні краї, куди чутка про загиблий корабель могла б дійти хоч на годину-дві раніше, ніж кудись-інде; а навіть, бувало, пливли тим самим курсом до порту його призначення, ніби те плавання могло їм щось пояснити. Я, певно, й сам би так учинив — може, й швидше, ніж хтось інший. Але що дядечко не написав вам, хоч явно мав намір це зробити, або, якщо він і помер, то як так, що вам ніхто не дав знати про його смерть, — отого я втямити не годен.
Капітан Катл, скрушно похитавши головою, зазначив, що й сам Джек Якчіп не годен був того втямити, а цей чоловік теж уміє висловити путящу думку.
— Був би мій дядечко безпечним юнаком, що його якась компанія могла затягти до шинку і там порішити задля тих грошей, які мав при собі, — сказав Уолтер, або гулящим матросом, що сходить на берег з кількамісячною платнею в кишені, — то я ще міг би зрозуміти, чому він зник отак без сліду. Але, знаючи, яким він був, — сподіваюсь, і є, — я не можу собі цього уявити.
— Уолтере, хлопче, — сказав капітан, тоскно дивлячись на нього, поки він розмірковував, — ну, і що ти про все це думаєш?
— Сам не знаю, що думати, капітане Катле, — відповів Уолтер. — Мабуть, він таки й справді вам не писав. Це без усяких сумнівів?
— Коли б Сол Джілс писав, то де ж його лист, хлопче? — переконливо сказав капітан.
— Може, він попросив когось передати листа особисто, — висунув припущення Уолтер, — а той забув про нього або закинув кудись, а то й загубив. Навіть це здається мені ймовірнішим, ніж та, друга можливість. Одне слово, я не тільки не хочу брати до уваги ту другу можливість, капітане Катле, а й не можу і не буду.
— Надія, Уол-ре, — глибокодумно сказав капітан, — надія. Ось що тебе надихає. Надія — це буй (перегорни свою «Пташку співучу», розділ ліричних, пісень), але, господи ж мій, як і кожний буй, вона лиш тримається на плаву, і нікуди ти нею не постернуєш. Там, на носі, де фігура Надії, є й якір; та тільки що мені, з якоря, коли нема дна, щоб кинути його?
Усе, це капітан Катл виголосив не так від себе самого, як від імені мудрого городянина й домовласника, що покликаний вділити пригорщу своєї мудрості недосвідченому юнакові. Обличчя його під час промови й справді сяяло новою надією, яку перейняв від Уолтера, тож завершив він тим, що ляснув хлопця по спині і з запалом мовив:
— Ур-ра, хлопче! Я й сам такої ж думки.
Уолтер, весело сміючись, відповів тим самим «ура!» і сказав:
— Ще лиш словечко про дядька, капітане Катле. Гадаю, такого не могло бути, щоб він послав листа звичайним шляхом — через поштову контору чи з якимсь судном… розумієте?
— Ну, ну, хлопче? — підтримав його капітан.
— …і ви якось прогавили того листа.
— Що ти, Уол-ре? — мовив капітан, і в очах йому майнуло щось ледве схоже на суворий докір. — Хіба ж відтоді, як пропав той учений Сол Джілс, дядечко твій, не виглядав я його чи знаку від нього і вдень, і вночі? Хіба не щеміло мені серце, наслухаючи завше за ним і за тобою? Хіба ж, навіть спавши, не стояв я на своїм посту і чи не вважав би ганьбою покинути його, поки оцей мічман ще цілий і невшкоджений?
— Так, я знаю це, капітане Катле, — відповів Уолтер, хапаючи його за руку. — Я знаю, які ви щирі й серйозні в усьому, що говорите і відчуваєте. Я певен цього. Повірте, я певен цього не менше, ніж того, що стою отут на порозі, чи того, що тримаю оцю чесну долоню. Вірите?