— Вірю, вірю, Уол-ре, — заяснів радістю капітан.
— Не буду більше нічого гадати, — мовив Уолтер, гаряче тиснучи жорстку руку капітана, який теж тис йому руку з не меншою ревністю. — А додам тільки одне: боронь боже, щоб я торкнувся дядечкового майна, капітане Катле! Усе, що він лишив тут, і далі зостанеться під опікою найнадійнішого з розпорядників і найдобрішого з людей — і коли його ім’я не Катл, то, значить, він безіменний. А тепер, найкращий друже, поговорім про… міс Домбі.
Ще й не вимовивши цих двох слів, він уже якось одмінився, а вимовив — усю його щирість і веселість наче рукою зняло.
— Вчора, перед тим як міс Домбі урвала мене, — сказав Уолтер, — коли я заговорив про її батька, я думав… пригадуєте це?
Капітан добре пригадував, бо притакнув головою.
— Я думав, що єдине наше нелегке завдання — переконати її, щоб порозумілася зі своїми близькими й повернулась додому.
Капітан буркнув стиха «Доста!», чи «Тримайсь!», чи ще щось принагідно доречне, та, оскільки він украй, стерявся від того, що почув, це вийшло в нього так тихо, що — Про його слова можна було лише гадати.
— Але тепер уже все, — сказав Уолтер. — Я більше так не думаю. Я б радше волів знов опинитися на тім самім уламку, на якім мене й досі ще носить у снах, — і хай би носило до самої смерті!
— Ура, хлопче! — скрикнув капітан, вибухнувши непогамовною радістю, — ура, ура!
— Подумати тільки — їй, такій молоденькій, такій лагідній, такій вродливій, — сказав Уолтер, — так добре вихованій, створеній для зовсім іншого життя, доведеться стати на прю з суворим світом! Але ми бачили, яке провалля лежить позад неї, — хоч одна вона знає його глибину, — і вороття назад нема.
Капітан Катл, дарма що не все второпав, повністю погодився з усім і якнайпалкіше запевнив, що вітер для них сприятливий.
— Її не можна залишати тут саму, — правда, капітане Катле? — занепокоєно спитав Уолтер.
— Далебі, не знаю, хлопче, — відповів капітан по хвилині мудрої задуми. — Те, що й ти тут є, їй до товариства, і що ви обоє, спільно.
— Любий капітане! — перебив Уолтер. — Що з того, що я тут? Міс Домбі, проста й безневинна серцем, ставиться до мене, як до прибраного брата; але чи таке ж безневинне і просте було б моє серце, якби я удавав, ніби й справді в це повірив — у те, що я маю право як брат отак запросто підступитися до неї?.. Якби я удавав, ніби й справді забув, що честь не дає мені такого права?..
— Уолтере, хлопче мій, — знову стерявшись, озвався капітан, — а чи не можна якось інакше, не як брат.
— Ох! — відповів Уолтер. — Невже ви хотіли б, щоб я втратив усяку повагу в її очах, — в її очах! — щоб її янгольське личко навіки закрилось для мене, бо я, скориставшись з того, що вона, така довірлива, така беззахисна, знайшла тут притулок, посмів спробувати стати її коханцем? Та що я верзу? Коли б я зробив таке, то ніхто в світі не обурився б дужче, ніж ви.
— Уолтере, хлопчику, — сказав капітан, дедалі смутніший, — якби існувала якась поважна причина, чому двоє людей не можуть поєднатися в храмі обітниць — ти переглянь це місце, й зазнач, — то я, гадаю, заявив би про неї під час заручин. А по-іншому не можна ніяк, мій хлопче?
Уолтер, заперечуючи, рішуче махнув рукою.
— Ну, що ж, хлопче, — пробурмотів капітан. — Не можу не визнати, що в усьому цьому я сильно сів на ніс, або, інакше кажучи, дав повний кругом. Та щодо панни-дівчинки, Уол-ре, то запам’ятай — до пошани й обов’язку перед нею зобов’язує мене мій статут, хоч, може, й не найкращий; тому йду за тобою в кільватері, хлопче, і вірю, що ти, безперечно, робиш усе як слід. То, кажеш, по-іншому не можна? — повторив капітан, з вельми зажуреним виглядом споглядаючи руїни вибудованого ним замку.
— А тепер, капітане Катле, — почав Уолтер веселішим тоном, щоб підбадьорити капітана, та тільки марно старався, — я думаю, треба знайти таку особу, котра могла б бути за компаньйонку міс Домбі, поки вона тут живе, і котрій можна вірити. З родичів ніхто не підходить. Міс Домбі не може не відчувати, що всі вони залежні від її батька. А що сталося з Сюзанною?
— З тою молодичкою? — спитав капітан. — По-моєму, її звільнили всупереч бажанню Втіхи серця. Я дав був сигнал запиту, тільки-но панна-дівчинка прибула сюди, — відгук був вельми похвальний, але сказали, що її давно вже нема.
— То спитайте в міс Домбі, куди вона пішла, — попросив Уолтер, — і спробуємо її розшукати. Вже така пора, що міс Домбі, може, й прокинулась. Ви її найкращий друг, — підіть почекайте її нагорі, а я тут, унизу, сам про все подбаю.
Пригнічений до краю капітан зітхнув, як і Уолтер, і скорився. Флоренс була в захваті від своєї нової кімнати, прагла побачити Уолтера й нетямилась з радощів, що знову зустрінеться з своїм давнім другом Сюзанною. Але Флоренс не могла сказати, куди вона поїхала, — знала лише, що це десь в Уессексі, а сказати напевне ніхто не міг — хіба що містер Тутс.
З цими даними вернувся засмучений капітан до Уолтера і пояснив йому, що містер Тутс — це той молодий джентльмен, якого він бачив під дверима крамниці, що це його приятель, що це — багатий молодий джентльмен, який безнадійно закоханий в міс Домбі. Капітан розповів також, як завдяки вістці про гадану смерть Уолтера він познайомився з містером Тутсом і як між ними дійшло до врочистої згоди, що зобов’язувала містера Тутса мовчати про своє кохання.
Звідси виникло питання, чи може Флоренс звіритись на містера Тутса, а що Флоренс відповіла: «О, цілком, — всім серцем!», — то виникла необхідність з'ясувати, де живе містер Тутс. Цього Флоренс не знала, а капітан забув. Але не встиг капітан у маленькій вітальні запевнити Уолтера, що містер Тутс скоро тут буде, як той і справді прийшов.
— Капітане Джілсе, — сказав містер Тутс, без усяких церемоній вриваючись у вітальню, — я в такому стані, що от-от збожеволію!
Він випалив ці слова, наче з мортири, і тільки тоді помітив Уолтера, привітавши його жалісним хихотінням.
— Вибачте, сер, — сказав містер Тутс, хапаючись за чоло, — але я зараз у такому стані, що просто з розуму сходжу, чи й уже зійшов, а коли людині так недобре, то вимагати від неї гречності — однаково, що глумитися з неї. Капітане Джілсе, дозвольте поговорити з вами віч-на-віч.
— Ще б пак, братику, — відповів капітан, беручи його за руку, — бо ми тільки вас і виглядали.
— О, капітане Джілсе, — сказав містер Тутс, — та кого ж тут було виглядати! Я навіть поголитись боявся — такий у мене стан збуджений. Одяг у мене нечищений. Волосся позлипалося. Я сказав Курчаті, що покладу його трупом, як надумає чистити мені чоботи!
Дикий, несамовитий вигляд містера Тутса підтверджував усі ці ознаки душевного розладу.
— Слухайте-но, братику, — мовив капітан. — Оце — Уолтер, небіж старого Сола Джілса. Той, що, вважалось, загинув на морі.
Містер Тутс зняв руку з чола і видивився на Уолтера.
— Боже милий! — пробелькотів він. — Ще того бракувало! Як ся маєте? А… а… ви, певно, дуже промокли. Капітане Джілсе, — чи дозволите два слова сказати в крамниці?
Він ухопив капітана за фрак і, по дорозі в крамницю, зашепотів:
— Так оце, капітане Джілсе, той самий, про якого ви говорили, коли казали, що він і міс Домбі створені одне для одного?
— Ага, так, мій хлопче, — відповів безутішний капітан. — Колись я так думав.
— І саме тепер! — вигукнув містер Тутс, знову хапаючись за чоло. — І саме він! — ненависний суперник! Хоча ні, — не ненависний суперник, — містер Тутс раптом затнувся, подумав і опустив руку. — Чого б я його ненавидів? Ні. Якщо моє почуття справді некорисливе, капітане Джілсе, я це зараз же доведу, — дозвольте?
Містер Тутс прожогом кинувся назад до вітальні і, міцно потиснувши Уолтерові руку, сказав:
— Як ся маєте? Надіюся, ви не застудились. Я… я буду дуже радий, якщо ви зробите мені приємність своїм знайомством, бажаю вам усього найкращого. Слово честі й гонору, — сказав містер Тутс, запал якого, поки він придивлявся до обличчя й статури Уолтера, дедалі зростав, — я дуже радий бачити вас.