З цими словами він підвівся, щоб іти.
— Але першим вийдете ви, Джоне, — весело мовив він, — зі свічкою і без слів, що хочете сказати, — байдуже, які вони будуть. — Серце Джона Турбота було вщерть повне, і він, якби міг, радо вилив би його у цілу промову. — А мені дозвольте перекинутися словом з вашою сестрою. Ми вже колись говорили з нею віч-на-віч, і в цій-таки кімнаті. Правда, тепер, за вашої тут присутності, це виглядає більш природно.
Провівши очима Джона, він невимушено повернувся до Гаррієт і, стишивши голос, якось одразу споважнівши, сказав:
— Ви хочете спитати мене про людину, яка, на нещастя, доводиться вам братом.
— Я боюся питати, — відповіла Гаррієт.
— Ви кілька разів кинули на мене такий значущий погляд, що я, здається, можу передректи ваше запитання. Чи він не взяв грошей? Так?
— Так.
— Ні, не взяв.
— Дяка богові! — озвалася Гаррієт. — За Джона дяка.
— Те, що він багато в чому надуживав довір’я до нього, — сказав містер Морфін, — те, що провадив оборудки і спекуляції більше на користь собі, аніж фірмі, яку представляв; те, що він втягував фірму в авантюри, які часто приносили їй величезні збитки; те, що він завжди підігрував марнослав’ю та честолюбству хазяїна, коли його обов’язком було стримувати їх та показувати при змозі, до чого те чи інше може призвести, — все це, напевне, не здивує вас. Розпочато грандіозні операції, що мали б роздути репутацію фірми як необмеженої в коштах і незрівнянної з іншими торговельними домами, так що коли справи хоч трохи похитнуться, — а це вельми можливо, — буде руїна. В плетиві операцій, які фірма провадить по всіх кутках світу — в тому лабіринті, ключ від якого тримав тільки він, — він мав змогу (і, по-моєму, використовував її) маніпулювати різними, фактичними даними та видавати за факти різні прикидки та передбачення. Але зрештою… чи розумієте ви, мене, міс Гаррієт?
— Чудово розумію, — відповіла вона, не зводячи з нього переляканих, очей. — Прошу, кажіть все найгірше одразу.
— Зрештою, він, здається, немало постарався, аби відбити всі ті численні й розмаїті дані в секретних книгах таким чином, що досить лиш глянути, і видно усю картину. Так, ніби він хотів за одним махом- показати хазяїнові, до чого довело його ж фірму служіння тій пристрасті, якою той одержимий! А що брат ваш сам постійно прислужував тій пристрасті, лестячи їй, розбещуючи її — це річ безсумнівна. Ось у чім головна його провина перед фірмою.
— Ще одне слово перед вашим відходом, шановний, — сказала Гаррієт. — Усе це нічим не загрожує?
— Кому загрожує? — з ноткою вагання перепитав він.
— Честі фірми?
Якусь мить містер Морфін мовчки вдивлявся в її обличчя.
— Чую, що можу відповісти вам щиро і з повною довірою, — озвався він нарешті.
— О, так, можете! Цілком!
— Я певен цього. Чи не загрожує це честі фірми? Ні, не загрожує. Можуть виникнути деякі — більші чи менші — ускладнення, але загрози нема, хіба що… так, хіба що глава цієї фірми, не здатний змиритися з думкою про звуження її інтересів і рішуче неспроможний збагнути, що вона потрапила — чи може потрапити — зовсім не в те становище, в якому він завжди собі її уявляв, змусить її працювати над силу. Отоді наступить крах.
— Але нема підстав боятися цього? — сказала Гаррієт.
— Хай між нами не буде недомовленостей, — відповів він, стискаючи її руку. — До містера Домбі неможливо відступитися зараз — він набундючений, нерозважливий, різкий, нестримний. Але той стан крайнього роздратування і перезбудження, в якому він зараз, — цей стан може минути. Ну, тепер… Ну, тепер ви знаєте все — і найгірше, і найкраще. На сьогодні — годі, і на добраніч!
Він поцілував її в руку і, виходячи за двері, де чекав її брат, жартома відсторонив його, коли той налагодився щось сказати — мовляв, скаже, якщо захоче, іншим разом, бо ж вони ще побачаться невдовзі, та й не один раз, а тепер нема на те часу, — і швидко пішов геть, немов боявся почути бодай одне слово подяки.
Брат і сестра просиділи, розмовляючи біля каміна, майже цілісіньку ніч. Їм не хотілося спати, бо перед ними відкрився новий світ, і вони почувалися, наче двоє потерпілих, давним-давно викинутих на безлюдний берег, куди нарешті пристав корабель, — тоді вже, як вони погодилися з долею і втратили надію на інше життя. Але було в них і ще одне, зовсім інше відчуття, що не давало їм спокою. Темрява, з якої заблисло оте нове світло, погустішала, і тінь їхнього віроломного брата витала в будинку, куди ніколи не ступала його нога.
Її несила було збутися, навіть сонце не здужало прогнати її. Була вона тут і наступного ранку, і вдень, і ввечері. Особливо виразна й похмура була ввечері, як виявиться далі.
Джон Турбот пішов кудись з рекомендаційним листом од їхнього друга, і Гаррієт залишилась удома сама. Перебула на самоті кілька довгих годин, і ні сіре, непривітне надвечірня, ні сутінки, що насувались, аж ніяк не поліпшили її пригнічений настрій. Образ брата, давно не баченого і майже що чужого, поставав перед нею у щораз іншому вигляді, напуваючи її ляком. Вона бачила його мертвим, умирущим; їй здавалось, що він кличе її, дивиться на неї, супить брови. Картини, що малювала її уява, були такі реальні та яскраві, що, коли посутеніло, Гаррієт і голову боялася підвести, щоб десь у темному кутку не вздріти отого видива — плоду її збуреної фантазії. Раз їй явно привиділось, що він ховається в сусідній кімнаті, і хоч вона чудово усвідомлювала, яка це маячня, і не вірила їй, все ж примусила себе встати й піти туди — ради душевного спокою. Та марно. Тільки вона повернулася назад, як кімнату тут же наповнили ті самі страхітливі тіні, а щоб відкинути від себе ті невиразні страхи, їй треба було б сили не меншої, ніж зрушити з місця камінні гіганти, врослі у землю.
Вже майже зовсім споночіло, і Гаррієт, схиливши голову на руку, сиділа біля вікна, коли, відчувши раптом, як потемнішало в кімнаті, звела очі й мимохіть скрикнула. Крізь шибку на неї дивилось бліде, перелякане обличчя, з блудними очима, що наче шукали чогось у кімнаті, та за мить, спинившись на ній, загорілися вогнем.
— Впустіть мене! Впустіть мене! Мені треба поговорити з вами! І рука закалатала в шибку
Гаррієт відразу впізнала жінку з довгим чорним волоссям, яку колись однієї дощової ночі прихистила, пригріла й нагодувала. Природно, що, згадавши собі її безтямну поведінку, налякана Гаррієт, одсунувшись од вікна, застигла в тривозі і нерішучості.
— Впустіть мене! Дайте поговорити! Я вдячна вам, лагідна, слухняна… все, що хочете. Тільки дайте поговорити з вами!
Палка, благальна мова, серйозність обличчя, тремтіння двох побожно зведених рук, нотка жаху в голосі, що знаходила відгук в душі самої Гаррієт, перемогли її. Вона кинулася відчиняти двері.
— Можна зайти чи говорити тут? — сказала жінка хапаючи її за руку.
— Ну, і чого ви хочете? Що маєте сказати?
— Небагато, та тільки дайте мені сказати бо так і не скажу ніколи. Мене аж підмиває піти звідси. Начеб хто силою тягнув. Впустіть же, коли можете мені повірити цей один-однісінький раз!
Настирливість її знов перемогла, і обоє ввійшли у кухоньку, де вона вже сиділа колись біля вогню, їла та сушила одежу.
— Сядьте тут, — мовила Аліса, уклякнувши біля неї — і дивіться на мене. Ви мене пригадуєте?
— Так.
— Пригадуєте, я казала вам, хто я така і звідки прийшла — в лахмітті, зі скаліченою ногою, під тим страшенним вітром і дощем?
— Так.
— Пам’ятаєте, як я ще раз прийшла уночі, кинула в болото ваші гроші, прокляла вас і весь ваш рід? Тепер бачите — я перед вами на колінах. Думаєте я менш щира, як тоді?
— Якщо ви хочете просити пробачення. — м’яко мовила Гаррієт.
— Зовсім ні! — відрізала та, з гордим спалахом в очах. — Я прошу тільки, щоб мені повірили. А зараз самі скажете, чи варта я довір’я як тоді, так і зараз.