— Кожне слово хвальби вашої, — казала вона, — тріумф для мене. Я вибрала вас, найпідлішу людину з усіх, кого знаю, вас, паразита й знаряддя пихатого деспота, щоб рана його була тим глибша і тим дужче ятрила. Хваліться — і відомстите йому за мене! Ви знаєте, як і яким ви прийшли сюди, яким зіщуленим стоїте зараз отут, — ви бачите себе в такому ж жалюгідному світлі, як бачу вас я, — хоч, може, не в такому гидотному. Хваліться ж — і відомстите за мене собі!
Губи йому запінились, на чолі виступив піт. Якби вона — хай на секунду, на півсекунди завагалась, він би дав собі з нею раду, але Едіт була тверда, мов скеля, і не відводила від нього проникливих очей.
— Так ми не розійдемось, — сказав він. — Думаєш, я збожеволів, щоб пустити тебе в такому ошалілому стані?
— Думаєш, — відповіла вона, — що я дам себе затримати?
— Спробуєм, моя люба, — сказав він, з люттю скинувши головою.
— Борони вас боже підходити! — застерегла Едіт.
— А що, — мовив він, — коли ніякої похвальби не буде? Що, коли і я поверну голоблі? Ну-ну, — знову сяйнув зубами. — Мусимо порозумітися, інакше і я втну яку-небудь несподіванку. Сідай, сідай!
— Запізно! — скрикнула вона, і з очей їй, здавалось, і справді креснуло полум’я. — Я вже пустила своє ім’я на вітер! Я вже вирішила нести ганьбу, що ляже на мене, — знаючи, що вона незаслужена, — і ви це знаєте, — тільки він цього не знає, не знатиме і не дізнається ніколи. Я помру, але не озвуся ні словом. Тому-то я й є з вами тут наодинці, глупої ночі. Тому й зустріла вас тут, під фальшивим ім’ям, як ваша дружина. Тому й хотіла, щоб оті двоє мене бачили і бачили, що я лишилася. Тепер ніщо вже не врятує вас.
Він радо продав би душу, тільки щоб вона з її сліпучою красою прикипіла до підлоги, опустила б руки й була віддана на його ласку. А дивитися на неї без страху не міг. Він бачив у ній необорну силу. Він бачив, що вона в нестямі і що непогамовна її ненависть не спиниться ні перед чим. Стежив очима за рукою, що її такий дикий, такий протиприродний намір прикував до цих білих грудей, і думав, що коли ця рука не влучить у нього, вона вдарить у них.
Отже, ступити до неї він не рискнув, але позад нього були двері, якими він увійшов, і він ступив крок назад, щоб їх замкнути.
— Наприкінці дозвольте попередити вас — будьте обережні, — сказала вона, посміхнувшись. — Вас зраджено, як буває з усіма зрадниками. Хтось дав знати, що ви є в цьому місті, чи повинні бути, чи були вже. Сьогодні вранці я на власні очі бачила в кареті мого чоловіка.
— Брешеш, повіє! — вигукнув Турбот.
В цю мить у коридорі голосно задзеленчав дзвоник. Турбот пополотнів, а вона піднесла руку, наче чарівниця, що накликала цей звук.
— Ось! Чуєте?
Він наліг спиною на двері, бо побачив у ній якусь переміну, й подумав, що вона хоче проскочити повз нього. Але вона вислизнула в протилежні двері — до спальні, зачинивши їх за собою.
Як тільки вона відвернулась від нього, як тільки схитнулася в своїй незламній неприступності, він відчув, що здатен узяти над нею гору. Мабуть, раптовий страх, викликаний цим нічним дзвінком, зламав її — тим більше, коли вона в такому перезбудженому стані. Він притьмом одчинив двері й кинувся в спальню.
В кімнаті було темно, а що вона не озивалася, мусив вернутися назад, по лампу. Піднісши лампу догори, роззирався навкруги, чи не причаїлася вона в якомусь кутку, та в спальні нікого не було. Не було нікого і у вітальні, і в їдальні, що їх він обійшов непевними кроками незнайомої з місцем людини, боязко оглядаючись і зазираючи за кожну завісу та канапу. Не було її і в коридорі — це він побачив з першого ж погляду.
Весь цей час дзвоник не вгавав, і з того боку калатали в двері. Він поставив лампу на підлогу і, підійшовши до дверей, прислухався. Кілька голосів говорили нараз, не менш, як двоє з них — по-англійському; хоч які товсті були ті двері, хоч який галас стояв за ними, він занадто добре знав один із голосів, щоб сумніватися, кому він належить.
Він знову вхопив лампу й ще раз пробігся по всіх кімнатах — на порозі кожної обертався, підносячи лампу над головою, усе шукав її. Коли спинився отак у спальні, увагу його привернули двері, що вели в маленький коридорчик. Підійшовши, побачив, що їх зачинено ззовні, але виходячи, Едіт загубила вуаль, і її затиснуло дверима.
Весь цей час на сходах дзвонили і гримали кулаками та ногами.
Він не був боягузом, але все це разом — і цей галас, і те, що відбулося допіру, і незнайоме помешкання, в якому ще погано орієнтувався, і зруйновані плани (дивна річ, але він почувався б набагато сміливіше, якби плани ті здійснились), і незвичайна пора, і думка, що він не має до кого звернутися за дружньою послугою, а найдужче — раптове усвідомлення того, від чого навіть його серце закалатало, мов важкий злиток олова, — що людина, довір’я якої обманув і яку так підло зрадив, стоїть тут-таки, готова зірвати з нього машкару, — все це наповнило його сліпим жахом. Він шарпнув двері, в яких защепило вуаль, та вони не піддались. Тоді одчинив вікно й глянув крізь шпарини жалюзі униз, на двір, — до землі було далеченько, а каміння бруку було безжальне.
Стукіт та дзвінки не вщухали — страх теж. Він знов підійшов до тих самих дверей, шарпнув кілька разів — щоразу одчайдушніше, і нарешті виламав. Побачивши поруч вузенькі сходи, відчувши свіже нічне повітря, він повернувся назад, підхопив капелюх та плащ, причинив як міг двері, крадькома спустився вниз з лампою в руках, а, вздрівши вулицю, погасив її, поставив у куток і подався туди, де блищали зорі.
Розділ, п’ятдесят п’ятий
РОБ-ТОЧИЛЬНИК ВТРАЧАЄ ПОСАДУ
Воротар при залізній брамі, що відрізала двір од вулиці, покинув свою сторожову будку відчиненою, а сам кудись пішов — напевне, туди, де зчинився шарварок. Обережно піднявши засув, Турбот вислизнув на вулицю і, якнайтихіше прихиливши гуркітливі ворота, поспішив геть.
Його аж тіпало від пережитої ганьби й безсилої злості, і панічний страх заволодів ним уповні. Той страх був такий сильний, що Турбот готовий був наразитись на яку завгодно небезпеку, лише б уникнути зустрічі з чоловіком, про якого ще дві години тому він навіть гадки не мав. Його несподівана, галаслива поява, звук його голосу, близька неминучість зустрічі лице в лице — все це, перелякавшись на мить, він подолав би як і кожен негідник, прикривши свій злочин забралом зухвальства. Та вибух ним же й підкладеної міни, здавалося, розхитав його твердиню, розколов самовпевненість. Відштовхнутий, наче гад, пошитий у дурні, взятий на глум, кинутий на землю й потолочений гордою жінкою, чию душу поволі отруював, аж, як ввижалося йому, вона стала його іграшкою, ошуканий у своїм ошуканстві, обдертий зі своєї лисячої шкури, він тікав тепер, принижений, знеславлений, трясучись від страху.
Страхаючись погоні, він прокрадався вулицями, коли раптом, наче електричний струм, його пронизало відчуття зовсім іншого страху. Якогось примарного страху — незрозумілого й непоясненного, зв’язаного з двигтінням землі і чимсь, що шугнуло в повітрі, наче смерть на крилах. Він зіщулився, даючи тому чомусь дорогу. Та воно не пройшло — бо й не існувало ніколи, але який же жах залишило по собі!
Він звів своє грішне, стривожене обличчя до неба, де зорі сяли так само спокійно, як і тоді, коли він тільки вислизнув був надвір, і став, міркуючи, що йому робити. Страх, що його вислідять у цьому чужому, далекому місті, де закон, можливо, не буде його захищати; відчуття, що це місто справді чуже і далеке, породжене самотністю і руїною всіх його планів; ще більший страх перед Італією чи Сіціліею, де його у першому-ліпшому закутку можуть убити наймані вбивці; мінливість почуттів провини та страху, можливо, й невиразне бажання діяти всупереч колишнім своїм намірам — спонукали його повернути назад, до Англії.
— Там, в усякому разі, я буду в більшій безпеці, — думав він. — Якщо сам не вирішу стрітися з цим дурнем, то там мене важче буде знайти, ніж тут, за кордоном. А коли вирішу коли цей клятий приступ минеться, то там принаймні матиму з ким порадитись і поговорити Там за мною не будуть ганятись, як за щуром.