Він пробурмотів ім’я Едіт і зціпив кулак. Скрадаючись у тіні великих будинків, скрегочучи зубами, вивергав прокльони на її голову й озирався навсібіч, мовби шукав її. Так дійшов до воріт якогось заїзду. Всі спали, але на дзвінок хутко вийшов чоловік з ліхтарем, разом з яким він тут же пішов усередину, домовлятись за фаетон, що мав одвезти його до Парижа.
Домовлялися не довго, і незабаром пішли по коні. Звелівши, щоб екіпаж послали навздогін, він знову вислизнув на вулицю, і, ген за містом, попри старий фортечний вал, вийшов на великий шлях, що, наче потік, втікав у темну долину.
Куди він біг? Де кінчався? Спинившись, задивлений у тьмяний простір, де штрихи дерев значили дорогу, він знову відчув стрімкий лет смерті, що, знову потужна та неспинна, прошуміла над ним, і знов залишила жах у його душі, чорний, як усе довкола, й невиразний, як далекий обрій.
Вітру не було. Ані тіні не майнуло в глибокому мороці ночі. Ні звуку кругом. Позад нього лежало місто, позначене де-не-де цятками вогнів, а зоряні світи ховалися за грядою дахів та шпилів, які ледь вирізнялися на тлі неба. Навкруги прослалася чорна, безмежна пустка, лиш дзигарі в місті ледве чутно вибили другу.
Він ішов, здавалось йому, довго й пройшов чимало часто спиняючись і дослухаючись. Нарешті жадібний слух вловив дзеленькання бубонців на конях То тихіше, то гучніше, то нечутне зовсім, то повільне на поганім шляху, то часте й веселе, дзеленькання те щораз ближчало, і аж нарешті, закутаний по самі очі, мов мара, візник з криками та лясканням батога, спинив обіч нього четвірку баских коней.
— Гей, хто там? Мосьє?
— Так.
— Мосьє далеченько зайшов потемки.
— Не має значення? Кожному своє до смаку! Більше ніхто не замовляв коней на станції?
— Ах, сто чортів! Вибачте замовляти коней? Такої пори? Ні.
— Слухай, приятелю! Я дуже поспішаю! Покажи-но, як швидко можеш їхати! Що швидше, то більше грошей буде на випивку! Ну, поїхали! Мерщій!
— Н-но! Вйо! Н-но! Ого-го! — І вони понеслися на вскач чорною долиною, розприскуючи пил та грязюку з-під коліс.
Гуркітлива, труська їзда вторувала хаотичному безладдю думок утікача. Ніякого просвітку зовні, ніякого просвітку всередині. Все, що пролітає мимо зливається одне з одним у невиразну масу й зникає. За миготливими уривками парканів та будинків при самому шляху, — похмура порожнеча. За неясними образами, що зринають і тут же зникають у його уяві, — чорна хлань жаху, люті та ошуканої підлоти. Іноді з далекої Юри долітає повів гірського повітря, розпливаючись по рівнині. Подеколи в уяві його знов налітає ота жахна примара і чезне, холодячи кров у жилах.
Ліхтарі, кидаючи відблиски на голови коней, підстрибують разом з постаттю візника-мари, з лопітливим його плащем, і роять тисячі невиразних образів у лад його думкам. Знайомі образи людей, звично похилених, кожен по-своєму, над книгами та конторками, дивні незвичні образи чоловіка, од якого тікає, і Едіт; у калатанні бубонців та коліс вчуваються колись мовлені слова; місце й час плутаються — те, що було вчора, здається, було місяць тому, а що відбулося місяць тому, видається вчорашньою подією; батьківщина то стає безнадійно далекою, то досяжною за мить; безладдя, сум’яття, поспіх, морок, хаос в нього в душі і навколо нього. Н-но! Ого-го-го! Несуться вони навскач чорною долиною, пил та грязюка пирскає з під коліс, розпарені коні форкають і мчать, немов осідлані демоном, у шаленому завзятті мчать крізь темряву — куди?
Знов його прошивав той самий безіменний страх і зникає, дзеленькнувши бубонцями у вуха: «Куди?» Колеса вигуркують те саме: «Куди?» Весь шум і гуркіт зливається у цей єдиний крик. Світло й тіні танцюють над головами коней, наче чортенята. Тільки не спинятися, не сповільняти ходи! Вперед! Швидше, щодуху вперед, у темряву!
Він не може думати як слід. Не може відрізнити одну думку від іншої, щоб спинитися на котрійсь бодай на хвилину. Крах його наміру — винагородити себе раюванням за минулу несвободу, надаремна зрада людини, яка завжди була чесна й великодушна до нього, але якій він не дарував жодного погордливого слова і погляду, збираючи їх у пам’яті багато років (бо фальшиві І хитрі люди завжди в душі зневажають і не люблять того, перед ким угинаються, і завжди неохоче віддають і приймають шану, знаючи, що вона нічого не варта), — ось що найбільше займало йому мозок. До цього домішувалися ще спалахи ненависті до жінки, яка загнала його в пастку й відомстила за себе, невиразні, спотворені плани помсти снувалися в його голові, але нічого певного. Всі його думки стрибали і плутались. Лише одна думка серед цієї гарячої, безплідної плутанини була незмінною: він відкладе роздуми на потім, на якийсь невизначений час.
В пам’яті поставали давні дні, ще перед другим шлюбом хазяїна. Він пригадав, як заздрив синові, як заздрив дочці, як майстерно відстороняв усіх, накресливши круг цього довірливого дурня коло, всередину якого міг ступити лише він один. І подумав собі — невже все це робив він для того, щоб тікати тепер, як перепуджений злодій, од того ж таки бідолашного дурня?
Він ладен був накласти на себе руки за своє боягузство, але ж було воно всього лиш тінню його поразки, і невіддільне від неї. Втратити віру у власну підступність від одного удару, усвідомити, що з власної волі став чиїмсь — і таким нікчемним знаряддям, — все це подіяло, мов параліч. У безсилості своїй він лютував на Едіт, ненавидів містера Домбі, ненавидів самого себе, а проте тікав і не міг вдіяти інакше.
Знову й знову прислухався, чи не чути стукоту коліс навздогін. Знову й знову здавалося, що він чує його, і дедалі гучніший. Аж нарешті почув його так явно, що вигукнув «Стій!», воліючи згаяти час, аніж мучитись непевністю.
Слово це враз зупинило усе — екіпаж, коней і візника — купою посеред дороги.
— Чорт! — скрикнув, озираючись, візник. У чім річ?
— Тихо! Що то?
— Що?
— Отой шум.
— Та стій же ти, розбійнику клятий! — до коня, що дзеленькнув бубонцями. Який шум?
— Ззаду за нами. Чи не карета жене? О! Що це?
— Та заспокойся ж ти, свиняча твоя голово! — до іншого коня, який укусив сусіду, а той наполохав решту двох, що шарпнулися вперед і заточились. — Нічого там нема.
— Нічого?
— Нічого, світанок тільки.
— Ви, здається, маєте рацію. І справді, нічого не чути. Рушайте!
Спочатку екіпаж, повитий клубом пари, що здіймається над кіньми, рушає поволі, бо візник, без потреби затриманий, невдоволено витягає складного ножа й прилаштовує до батожилна новий ремінь. Тоді — «Н-но! Вйо! Н-но! Ого-го!» — і знову дикий гін.
Тільки тепер зорі блякли, займався день і, стоячи в екіпажі та дивлячись назад, він міг бачити дорогу, яку проїхав, і пересвідчитись, що на ній, скільки кинути оком, немає жодного подорожнього. Незабаром був уже божий день, сонце сяло над ланами та виноградниками, і поодинокі робітники, прокинувшись од сну в тимчасових халупах, зведених поруч із купами каміння на дорозі, вже працювали, лагодячи шлях, або снідали хлібом. Там і тут видніли селяни, що йшли на поле чи на базар, чи з порога своїх убогих домівок витріщалися на екіпаж, коли той проносився мимо. Ось і поштова станція, по кісточки в багні, серед звалищ димучого гною та піврозвалених господарських будівель; і на всю цю милу картину дивиться величезний, безформний, всім вітрам відкритий старий замок, — половина вікон його осліпла, і зелена пліснява ліниво повзе по ньому, від оточеної балюстрадою тераси аж до гостроносих дашків над башточками.
Понуро забившись у куток фаетона й подеколи — як тільки траплялася якась миля рівної, відкритої дороги — зводячись на ноги, щоб дивитись назад, він бажав лише одного — їхати якнайшвидше, і все так само мучився думками, які плуталися йому в голові, і все так само відкладав їх на потім.
Сором, розчарування й досада гризли йому серце, а постійний страх, що кого доженуть, а чи переймуть — гнітив. Він, невідомо чому, боявся навіть стрічних подорожніх, — неабияк нестерпне відчуття жаху, що охоплювало його вночі, наверталося й удень, і з не меншою силою. Монотонне дзеленькання бубонців і дудніння копит, монотонність його тривоги й безсилої люті, монотонний коловорот страху, жалю та пристрасті, який вирував у ньому, обертав подорож в якесь примарне видиво, де єдиною реальністю були лише його муки.