Після цього він у маленькій вітальні викурив поспіль чотири люльки, і коли десь через стільки ж годин його там побачили, він усе ще хихотів від захвату.
Уолтер цілий день проводив у справах поза домом, але щоранку заходив побачитися з Флоренс і вечір завжди проводив із нею. Флоренс не покидала свого піддашшя — лише перед його приходом тихенько сходила вниз і чекала на нього або, спираючись на міцну руку, що гордо повивала її плечі, проводжала його до дверей і часом визирала на вулицю. О, щасливі часи! О, спочинок для заблуканого серця! О, глибока, невичерпна, могутня криниця кохання, в якій так багато втопилося!
Жахливий знак на її грудях не зійшов ще й досі. Він повставав проти батька з кожним подихом, що зводив їй груди, він лягав поміж нею й коханим, коли той пригортав її до свого серця. Та вона забула про той знак, його серце билося для неї, її серце тьохкало для нього, і в цім битті потопали всі інші немилі звуки, забувалися всі інші нечулі, холодні серця. Вона була тендітна та крихкотіла, але сила любові, що жила в ній, здатна була творити й творила світ, де вона знаходила притулок і спокій і де губився образ батька.
Як часто, смерком ховаючись під захист руки, що з такою гордістю та любов’ю її пригортала, згадувала вона розкішний дім, давні дні і, щулячись від спогаду, ще тісніше тулилась до коханого! Як часто, згадавши ніч, коли у батьковій кімнаті побачила той незабутній погляд, вона зводила очі на обличчя, яке так ніжно й так серйозно дивилось на неї, і, щаслива, плакала в своїм захистку! Що більше горнулась вона до нього, то частіше ввижалося їй дороге померле дитя. Але й батька свого Флоренс бачила тільки таким, яким був він того вечора, коли спав, а вона його поцілувала, — уява її ніколи не сягала пізніших часів.
— Уолтере, любий, — сказала Флоренс одного вечора, — знаєш, про що я думала сьогодні?
— Про те, як летить час, і як уже невдовзі ми будемо на морі, — так, серце?
— Ні, не про те, хоч думала й про те. Я думала, яким тягарем я для тебе буду.
— Безцінним, святим тягарем, моє серденько! Про це й я деколи думаю.
— Ти смієшся, Уолтере. Я знаю, що ти далеко більше думаєш над цим, ніж я. А я маю на увазі витрати.
— Витрати, серце?
— Грошові витрати, любий. Всі ці приготування, якими займаємося ми з Сюзанною… Я за свої гроші мало що купила. Ти й так був бідний, а тепер через мене ще більше збіднієш, Уолтере!
— Зате як збагатію, Флоренс!
Флоренс засміялася й похитала головою.
— До того ж, — сказав Уолтер, — давним-давно, ще перед моїм од’їздом, хтось подарував мені гаманчик, голубко моя, і там були гроші.
— А! — журливо всміхнулася Флоренс. — Скільки їх там було! Обмаль. Обмаль, Уолтере. Тільки ти не думай, — вона поклала йому на плече легеньку долоню і заглянула в вічі, — ніби я жалкую, що стала тобі отим тягарем. Ні, коханий мій, я радію з цього. І нізащо в світі не хотіла б, щоб було інакше!
— І я теж, люба Флоренс, вір мені.
— Вірю. Тільки ж ти не можеш відчути того, що я почуваю. Я так пишаюся тобою! Мені так радісно думати, що люди, говорячи про тебе, не зможуть не сказати, що ти одружився з бідною дівчиною, якої всі зреклися, яка прибилася сюди, не маючи ні дому, ні друзів, нічого, — нічогісінько! О Уолтере! якби я й могла принести тобі мільйони, я все одно не була б така щаслива, як тепер!
— А ти сама, люба моя? Хіба ж ти сама нічого не варта?
— Нічого, Уолтере. Я всього лиш твоя дружина. — Легка рука оповила його шию, а голос бринів щораз ближче… зовсім близенько — Тепер усе, що моє, — твоє. Всі надії мої — це ти. Все, що дороге мені,— це ти.
Ох, недаремно ж цього вечора містер Тутс покидав маленьке товариство: двічі, щоб звірити свого годинника з дзигарем на Королівській біржі, раз, щоб збігати на побачення з одним банкіром, про яке ледь не забув, і ще раз — щоб прогулятися до Олдгейтської помпи та назад.
Та ще до того як він вирушив на ці екскурсії, — власне, ще перед його приходом і перед тим, як принесено свічки, Уолтер сказав:
— Флоренс, кохана, наш корабель вже майже скінчили вантажити, і, можливо, якраз у день нашого шлюбу він рушить униз, по ріці. Чи не поїхати нам того ж таки ранку до Кента, і десь за тиждень сісти на нього в Грейвсенді?
— Як хочеш, Уолтере. Я скрізь буду щаслива. Тільки…
— Що, життя моє?
— Весілля, сам знаєш, у нас, як такого, не буде, то й одягнені будем звичайно, як усі. Якщо ми від’їжджатимем того ж таки дня, то ти… ти не проведеш мене в одне місце, Уолтере… раненько, перед вінчанням?
Уолтер, схоже, зрозумів її одразу, — як і слід було чекати від того, хто так щиро кохає і кого кохають так щиро, — та ствердив свою згоду поцілунком, коли не двома чи трьома, а то й більше, так що цього поважного, тихого вечора Флоренс почувалася дуже щасливою.
Потім у спокійній, тихій кімнаті з’явилася Сюзанна Ніппер зі свічками, а невдовзі ще й чай, і капітан, і, нарешті, непосидющий містер Тутс, що, як згадувалося вище, неодноразово пускався у мандри і провів доволі-таки неспокійний вечір. Що, однак, розбігалося з його звичками, бо звичайно містер Тутс чудово давав собі раду, граючи з капітаном у крібідж під керівництвом і наставництвом міс Ніппер, і розважаючи душу підрахунками, необхідними у грі, яка виявилася вельми ефективним засобом для цілковитого збивання його з пантелику.
Обличчя капітана в такі вечори являло собою найцікавіший зразок послідовних змін якнайрізноманітніших виразів. Природжена делікатність і лицарські почуття до Флоренс підказували йому, що вияви бурхливої радості або галасливого задоволення тепер недоречні. З іншого ж боку, живучі спогади про «Чарівну Піг» постійно рвалися назовні й приводили капітана до певних безславних і непоправних вихваток. Іншим разом, замилувавшись Флоренс та Уолтером, — і справді дуже вдало дібраними молодятами, що, повні любові, юності й привабливості, сиділи осторонь, — він настільки підпадав їхнім чарам, що кидав карти й дивився на них, променіючи та поплескуючи по голові хустинкою, аж поки несподівана втеча містера Тутса приводила його до пам’яті й до думки, що він ненароком додав горя і так безталанному джентльменові. Гадка ця вкидала капітана в глибоку тугу аж до повернення містера Тутса, коли він знову брався до карт та покивуванням голови, ввічливими помахами гачка і поглядами у бік міс Ніппер давав на розум, що більше так робити не буде. Після цього він впадав у стан, мабуть, найпромовистіший з усіх, бо, намагаючись прибрати вигляд цілком безсторонній, лупав очима по кімнаті, і на виду йому малювались геть усі його вирази водночас, змагаючись між собою. Врешті перемагав один — радісного захоплення молодятами, і, перемігши, неприкрито панував на його обличчі, поки містер Тутс знову не зривався з місця, а капітан сидів, наче покаянний грішник, чекаючи, аж той повернеться, і час од часу наказував собі, тихенько й докірливо: «Тримайся!» — або ж бурмотів щось, шпетячи «Едварда Катла, мій хлопче» за брак обачності, наявний у його поведінці.
Проте одному з найсуворіших випробувань, що судилися йому, містер Тутс піддав себе власним заходом. З наближенням неділі, що мала стати свідком останніх заповідей у церкві, про які говорив капітан Катл, містер Тутс ось як описав Сюзанні Ніппер свої почуття.
— Сюзанно, — сказав він, — мене щось тягне туди. Слова, що назавжди відітнуть мене від міс Домбі, вдарять мені у вуха, як подзвін, знаєте, але, слово честі, я чую, що повинен почути їх. Отже, чи не погодились би ви, — спитав містер Тутс, — супроводити завтра мене до тієї священної споруди?
Міс Ніппер висловила готовність піти з ним, якщо це хоч трохи втішить містера Тутса, але загалом радила відмовитись від такого наміру.
— Сюзанно, — дуже піднесено відповів містер Тутс, — я обожнював міс Домбі ще тоді, як бакенбардів моїх не помічав ніхто, опріч мене самого. Ще носячи кайдани Блімберської неволі, я вже обожнював міс Домбі. Ще тоді, коли за законом мене довше не можна було відчужувати від моїх маєтків, і… і я, відповідно, вступив у володіння ними — ще тоді я обожнював міс Домбі. Заповіді, за якими її буде присуджено лейтенантові Уолтерсу, а мене… а мене, знаєте, на муки, — сказав містер Тутс, повагавшись у пошуках сильнішого виразу, — можуть бути… будуть чимсь дуже страшним, але я чую, що хочу почути їх. Я хочу знати, що грунт піді мною запався, і що мені нічого плекати надію і ніде… і ніде ногу поставити.