Місіс Піпчін в своєму чорному пір’ї і з карлючкуватим носом нависала ззаду над ним, наче хижий птах над жертвою. Вона ледве переводила дух (містер Домбі, замислившись про велике, йшов надто швидко) і хрипко підкаркувала, чекаючи, поки відчинять двері.
— Ну, Полю, — врочистим тоном промовив містер Домбі, — оце і є той шлях, що провадить до Домбі й Сина і до грошей. Тепер ти вже майже дорослий.
— Майже, — повторив хлопець, і навіть цілком дитяче хвилювання не змогло приховати дивної лукавості його погляду.
На обличчі містера Домбі з’явився вираз легкого невдоволення, але тут якраз відчинили двері, і вираз той хутко зник.
— Доктор Блімбер, сподіваюся, вдома? — спитав містер Домбі.
Слуга сказав, що так, і, пропускаючи їх у будинок, глянув на Поля, ніби той був мишеням, а будинок — мишоловкою. Слуга був підсліпуватий парубок зі слідами усмішки на лиці. Усмішка ця свідчила лише про недоумкуватість, але місіс Піпчін вирішила, що це — від нахабства, і накинулася на нього.
— Хто вам дав право сміятись за спиною джентльмена? — сказала місіс Піпчін. — І за кого ви мене маєте?
— Я ні з кого не сміюся і ні за кого вас не маю, мадам, — запевнив зачудований парубок.
— У, лінивий йолоп! — сказала місіс Піпчін. — Такому лише рожен крутити. Ідіть скажіть господареві, що прийшов містер Домбі, а то буде вам!
Підсліпуватий парубок покірно подався виконувати наказ і, повернувшись невдовзі, запросив містера Домбі до кабінету доктора.
— Ви знову смієтесь, сер! — зауважила місіс Піпчін, коли, йдучи останньою, минала його у холі.
— І не думаю, — образився молодик. — Оце штучка, бодай не бачити!
— В чому справа, місіс Піпчін? — обернувся містер Домбі. — Тихо, прошу!
З поваги до нього місіс Піпчін буркнула тільки: «О, та це чудовий хлопець!», — чим до сліз зворушила придуркуватого і м’якосердого молодика. Така вже була в місіс Піпчін звичка — кидатись на всіх м’якосердих людей, і приятелі її вважали, що цьому, після перуанських копалень, нема чого дивуватись.
Доктор сидів у своєму предивному кабінеті з Гомером над дверима і Мінервою на камінній полиці, весь обкладений книгами, і тримав на кожному коліні по глобусу.
— Як ся маєте, сер? — спитав він у містера Домбі. — І як ся має мій маленький друг? — Голос доктора прозвучав, мов орган, і,коли він замовк, великі дзигарі в холі (принаймні так здалося Полеві) окселентували йому: «як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг? як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг?»
А що маленький друг був занадто малий і його геть затуляли книги на столі, то доктор кілька разів марно спробував побачити його між ніжок стола. Помітивши це, містер Домбі прийшов на поміч, узяв Поля на руки й посадовив його на невеликий столик посеред кімнати, якраз навпроти доктора.
— Га! — мовив доктор, засунувши руку за край сурдута. — Тепер я бачу мого маленького друга. Як ся маєте, мій молодий друже?
Дзигарі у холі не звернули уваги на зміну в звертанні і повторили: «як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг? як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг?»
— Добре. Дуже дякую вам, сер, — відповів Поль заразом і дзигарям, і докторові.
— Га! — сказав доктор Блімбер. — Ми таки зробимо з нього велику людину.
— Чуєш, Полю? — звернувся містер Домбі до мовчазного Поля.
— Ми таки зробимо з нього велику людину, га? — повторив доктор.
— Я хотів би лишитися малим, — відказав Поль.
— Ну! — мовив доктор. — А чому?
Дитя сиділо на столику з дивним, напруженим обличчям, не зводячи з доктора пильних очей, і ляскало себе рукою по коліну, ніби там збиралися сльози, і воно стримувало їх. А друга рука тим часом звелася тихенько, посунулася — далі, ще далі — і оповила шию Флоренс. «Ось чому», — здавалося, пояснював він. І тут пильний погляд увірвався, стиснуті губи обм’якли, і з очей йому ринули сльози.
— Місіс Піпчін, — сердито пробурчав містер Домбі.— Мені вельми прикро бачити це.
— Одійдіть од нього, міс Домбі,— звеліла матрона.
— Нічого страшного, — кивкам голови стримав її доктор. — Ні-чо-го. У нас знайдуться для нього інші турботи, інші переживання. Ви ж бо бажаєте, щоб мій маленький друг був обізнаний…
— З усім, докторе, — твердо сказав містер Домбі.
— Так, — мовив доктор, примруживши очі й дивлячись на Поля зі своїм звичайним оскалом, ніби на якусь дивоглядну тваринку, з котрої намислив зробити опудало. — Так: справедливо. Га! У нас наш маленький друг набереться найрізноманітніших знань і хутко, смію сказати — дуже хутко посунеться вперед. Цілина — так, здається, казали ви, містере Домбі?
— Якщо не рахувати початкової підготовки вдома і в цієї леді, — відповів містер Домбі, представляючи йому місіс Піпчін, що вмить привела до готовності всю свою м’язеву систему й заздалегідь задирливо хмикнула на випадок зневажливого ставлення з боку доктора, — якщо цього не враховувати, то Поль досі не вчився зовсім.
Доктор Блімбер схилив голову на знак ласкавої поблажливості до браконьєрства місіс Піпчін у педагогічній галузі й сказав, що дуже радий чути це.
— Багато краще, — зауважив він, потираючи собі руки, — коли починати з підмурків, — і знову глянув на Поля так, ніби хотів зараз же засадити його за грецьку азбуку.
— Ця обставина, докторе Блімбере, — зиркнув містер Домбі на сина, — а також розмова, яку я вже мав честь вести з вами раніше, роблять зайвими дальші поясненну, а разом з тим дальшу втрату вашого дорогоцінного часу і…
— Нумо, міс Домбі! — ущипливим тоном озвалася місіс Піпчін.
— Вибачте, — сказав доктор. — Одну хвилину. Дозвольте мені представити вам місіс Блімбер і мою дочку, що житимуть одним життям з нашим юним парнаським прочанином. — Місіс Блімбер, — показав він на леді, що саме в ту хвилину, немов лише чекала нагоди, ввійшла до кімнати в супроводі своєї доньки, цього гробокопа в окулярах, — містер Домбі. Містер Домбі — моя донька Корнелія. Містер Домбі, душко, — звернувся доктор до дружини, — настільки звіряється на нас… бачите нашого маленького друга?
Місіс Блімбер, у безмірному вияві гостинності, скерованої на містера Домбі, звичайно, не бачила, бо задкувала до Поля і вже мала от-от перекинути його столика. По цім натяку вона обернулася, щоб висловити захоплення класичними й розумними рисами його обличчя, а тоді, зітхнувши, призналася містерові Домбі, що заздрить його синові.
— Як бджілці, сер, — звела вона очі до неба, — котра залетіла в садок з найдобірнішими квітками і вперше збиратиме солодкий нектар. Вергілій, Горацій, Овідій, Теренцій, Плавт, Ціцерон! Які ж то меди у нас! Вам може видатися дивним, містере Домбі, що жінка… дружина такого чоловіка…
— Годі, годі! — спинив її доктор Блімбер. — Посоромся ж бо!
— Містер Домбі вибачить дружині її небезсторонність, — з чарівною посмішкою відповіла місіс Блімбер.
— Та що ви! — запротестував містер Домбі, маючи на увазі, звичайно, небезсторонність, а не вибачення.
— Як може видатись дивним і з боку матері…— вела далі місіс Блімбер.
— І якої матері! — докинув містер Домбі й уклонився, непевний, чи не робить він комплімент Корнелії.
— Але справді, — закінчила місіс Блімбер, — якби тільки я могла познайомитися з Ціцероном і по-приятельському поговорити з ним в його Тускулумі (о, чу-до-вий Тускулуме!), то я, думаю, могла б спокійно померти.
Учений фанатизм настільки заразливий, що містер Домбі наполовину повірив їй, і навіть місіс Піпчін, котра, як ми бачили, була не дуже згідливої вдачі, подала якийсь звук — чи то зітхання, чи то стогін — немов хотіла сказати, що тільки Ціцерон міг бути б їй розрадою під час аварії в перуанських копальнях — воістину спасенною лампою Деві.
Корнелія глянула на містера Домбі крізь свої окуляри, немов мала бажання роздовбати разом з ним кілька цитат з вищезгаданого авторитету. Та здійснити цей намір, якщо він у неї й був, завадив стукіт у двері.
— Хто там? — спитав доктор. — А, заходьте, Тутсе, — заходьте. Це містер Домбі, сер, — Тутс уклонився. — Цікавий збіг, — зауважив містер Блімбер. — Перед нами — початок і кінець: альфа й омега. Наш головний учень, містере Домбі.