— Але ж ви можете купити ці книжки, Сюзанно, і купите, бо знаєте, що вони мені потрібні.
— Гаразд, міс, а навіщо ж вони вам потрібні? — спитала Ніппер і додала стиха: — Якщо для того, аби шпурнути в голову місіс Піпчін, то я куплю їх цілий віз.
— Я думаю, що зможу трохи помагати Полеві, Сюзанно, — пояснила Флоренс, — полегшувати йому роботу на наступний тиждень. В усякому разі, я хочу спробувати. Ну, купіть же їх, дорогенька, і я ніколи не забуду, яка ви була хороша.
Треба було мати серце твердіше, ніж у Сюзанни Ніппер, щоб відвернутися від гаманця, якого простягла їй Флоренс, чи від благального погляду, що супроводив це прохання. Сюзанна мовчки поклала гаманець до кишені й зараз же пішла виконувати доручення.
Дістати ці книги було нелегко: в різних крамницях їй відповідали, що цих книг уже нема, або що їх ніколи не було, або що вони були минулого місяця, або що будуть на тижні. Та не легше було й збити Сюзанну з пантелику Підхопивши в одній бібліотеці, де її добре знали, білявого юнака у чорній перкалевій фартушині, вона завдала йому такого гарту, тягаючи скрізь за собою, що той аж зі шкури ліз, аби швидше спекатися Сюзанни, і нарешті, завдяки йому, вона повернулася додому з тріумфом.
З тими-ото скарбами, закінчивши свої власні уроки, сідала Флоренс увечері за стіл, щоб пройти вслід за Полем тернистий шлях науки. Здібна та метка зроду і керована найкращим з учителів — любов’ю, вона незабаром наздогнала брата, зрівнялася з ним і випередила його.
Місіс Піпчін про це не сказали ні слова. Та багато ночей, коли всі вже спали, а міс Ніппер у папільйотках куняла поруч у найнезручнішій позі, коли вогонь у каміні сходив на попіл холодний і сірий, а свічки догоряли, затоплені воском, Флоренс так завзято намагалася стати помічною одному з Домбі, що сила її духу та настирливість майже заслужили їй право носити це ім’я й самій
І велика була ж нагорода, коли одного суботнього вечора, як Поль узявся до «відновлення своїх занять», вона підсіла до нього й почала пояснювати так, що важке робилося легким, а темне — ясним і зрозумілим. На блідому обличчі Поля майнув подив; потім він почервонів… усміхнувся і міцно обняв її… Тільки й усього, але один бог знає, як закалатало її серце від такої щедрої винагороди.
— О, Фло, — гукнув хлопець, — як я люблю тебе! Як я люблю тебе, Фло!
— І я тебе, голубчику!
— О, я бачу це, Фло.
Більше він не сказав нічого, тільки цілий вечір тихенько просидів коло неї, а вже лігши, кілька разів крикнув їй у сусідню кімнату, що любить її.
Регулярно по тому Флоренс готувалася, щоб у суботу ввечері сісти разом із Полем і терпляче розібрати з ним завдання на наступний тиждень. Думка, що Флоренс уже попрацювала над тим, над чим вони зараз працюють спільно, додавала Полеві сил, щоб раз у раз відновлювати заняття, а разом з реальним полегшенням цього тягаря дозволила, мабуть, не впасти під вагою, яку чарівна Корнелія Блімбер звалила йому на плечі.
Не можна сказати, щоб міс Блімбер вмисне була жорстока до Поля або щоб доктор Блімбер вмисне суворо поводився з юними джентльменами. Просто Корнелія трималася віри, в якій була вихована, а доктор, через певну нечіткість поглядів, ставився до юних джентльменів так, мовби всі вони були докторами і народилися вже дорослими. Було б дивно, якби доктор Блімбер, при всіх тих оваціях, які йому влаштовували родичі юних джентльменів, та ще спонукуваний їхнім сліпим честолюбством і нерозумним поквапом, зумів збагнути свою помилку або переставити свої повні вітрила на інший галс.
Так само було і з Полем. Коли доктор Блімбер казав, що хлопець робить великі успіхи й проявляє здібності, містерові Домбі ще більше хотілося, щоб хлопця підганяли та набивали йому голову всякою всячиною. Щодо Брігса, то коли доктор Блімбер сповіщав, що той не робить великих успіхів і не проявляє здібностей, то й Брігс-старший ставав невблаганний. Одне слово, хоч яка висока й неприродна була температура в докторовій теплиці, а власники рослин завжди ладні були взятися за міхи і роздмухувати вогонь.
Звичайно, що й ту крихту жвавості, яку він колись мав, Поль загубив остаточно. Зате лишилося все, що було в його вдачі чудного, старечого та задумливого — ба, за таких сприятливих обставин він став іще чудніший, ще старіший і ще більш задумливий.
Різниця полягала тільки в тому, що все те він ховав глибоко в собі. Щодня він ставав дедалі стриманіший та задумливіший, але ніхто в господі доктора не викликав у нього такої цікавості, як місіс Піпчін. Він любив бути сам і в короткі хвилини дозвілля залюбки бродив самотою по будинку або сидів на сходах, прислухаючись до цокання дзигарів у холі. Він досконало вивчив усі шпалери в домі й бачив на них те, чого не бачив ніхто. Він познаходив мініатюрних левів та тигрів, що бігали по стінах спальні, і перекривлені обличчя, що підморгували йому з квадратів та ромбів на килимі.
Самотнє дитя жило в оточенні химерних витворів своєї мрійної уяви, і ніхто його не розумів. Містер Блімбер вважав, що він «чудний», а слуги, розмовляючи між собою, подеколи казали, що маленький Домбі нудить світом. Оце й усе.
Може, юний Тутс теж мав якусь думку з цього приводу, але висловити її було йому несила. З думками, як і з привидами (згідно з загальним уявленням про привиди), щоб викликати їх на розмову, треба спершу самому заговорити. А Тутс віддавна вже не ставив ніяких питань своєму розумові. З олов’яної шабатурки — його черепа — виходив якийсь туман, що, набувши певної форми, може, і перетворився б у щось геніальне. Але форми набути він не міг, тільки, ніби в арабській казці, збирався в густу хмару і так зависав йому в голові. А крізь хмару — десь там, далеко-далеко, — виднілася чиясь маленька постать, і Тутс завжди дивився на неї.
— Як справи? — по п’ятдесят разів на день питався він у Поля.
— Дуже добре, дякую, сер, — відповідав Поль.
— Дай руку, — вів Тутс далі.
Поль, звісно, зараз же подавав руку, і містер Тутс, тиснучи її, довго дивився на нього, сопів і починав знову: «Як справи?» На що Поль знову відповідав: «Дуже добре, дякую, сер».
Одного вечора містер Тутс, заклопотаний кореспонденцією, сидів за своїм столом, коли раптом його пройняла грандіозна думка. Він одклав набік перо й подався шукати Поля, якого після довгих шукань знайшов у спальні, — той стояв і дивився через вікно.
— Слухай! — вже з порога закричав Тутс, аби не забути. — Про що ти думаєш?
— О, я багато про що думаю.
— Серйозно? — спитав явно здивований Тутс.
— Якби вам довелося вмирати… — почав Поль, дивлячись йому просто в обличчя. Містер Тутс здригнувся і, здавалося, розгубився. — Чи не хотілось би вам померти місячної ночі, коли небо таке чисте-чисте й дме вітер, як ото вчора ввечері?
Містер Тутс з острахом глянув на Поля і, похитавши головою, відповів, що він не знає.
— Власне, не дме, а шумить, як море у мушлі. То був такий гарний вечір. Спершу я довго слухав, як шумить вода, а тоді встав і дивився у вікно. А там плив човен, весь у місячному світлі… човен під вітрилом…
Поль так пильно дивився на нього й говорив так серйозно, що Тутсові здалося конче потрібним і собі сказати щось про той човен, і він промовив: «Контрабандисти», — але тут же згадав, що в будь-якій проблемі є й зворотня сторона, і додав: «Або митники».
— Човен під вітрилом, — повторив Поль, — весь у місячному світлі. І вітрило — як рука з чистого срібла. Він плив удалечінь, і, як ви думаєте, що він ніби робив, коли відпливав отак по хвилі?
— Хитався, — висловив здогадку Тутс.
— Він ніби кликав, — сказав Поль, — кликав мене за собою. Ось вона, ось!.. Дивіться!
Від усього почутого, а потім цього раптового вигуку Тутс наполохався так, що сам закричав: «Хто?!»
— Моя сестра, Флоренс! — гукнув Поль. — Ось вона дивиться сюди, махає рукою! Вона бачить мене! Вона мене бачить! Добраніч, моя дорогенька, добраніч, добраніч!