З наближенням вечора в спальнях юних джентльменів зарябіло від білих жилетів та краваток і так сильно запахло смаленим волоссям, що містер Блімбер відрядив нагору лакея — передати його вітання і спитати, чи не горить часом де в домі. Але виною всьому був перукар, що, завиваючи волосся юним джентльменам, з надмірного завзяття перегрів свої щипці.
Коли Поль прибрався (а зробив він це дуже швидко, бо почувався кволим та сонним і не міг довго вистоювати на ногах), він зійшов до вітальні і застав там доктора Блімбера, що в парадному строї походжав по кімнаті з таким гордовито-байдужим виглядом, ніби він лише припускав, що до нього може зайти одна чи дві особи. Незабаром до нього приєдналася місіс Блімбер, — дуже гарна, на думку Поля, і при такій величезній кількості спідниць, що обійти круг неї дорівнювало невеличкій подорожі. Услід за матінкою незабаром спустилася й міс Блімбер, може, занадто затягнена в шнурівки, але чарівна.
Потім прибули містер Тутс з містером Пастирем. Кожен з цих джентльменів тримав у руці капелюха, наче мешкав десь-інде, і коли дворецький сповістив про їхнє прибуття, доктор Блімбер сказав: «А! Вельми приємно!» — і, здавалося, був дуже радий бачити їх. Містер Тутс увесь блискотів самоцвітами та гудзиками і так серйозно усе це сприйняв, що, потиснувши руку докторові та вклонившися місіс і міс Блімбер, відвів Поля набік і спитав: «Ну, й що ти скажеш, Домбі?»
Правда, попри всю свою скромну самовпевненість, містер Тутс, очевидно, ніяк не міг вирішити, чи пристойніше буде застібнути спідній гудзик жилета, чи не слід і чи, добре зваживши всі обставини, краще відгорнути чи згорнути манжети сорочки. Спостерігши, що в містера Пастира вони відгорнені, він відгорнув і свої, але в новоприбулого гостя вони були спущені, то він і собі опустив їх. Проблема місцерозташування гудзиків на жилеті — не лише спіднього, а й верхнього — з появою нових гостей настільки ускладнилась, що пальці містера Тутса безперестанку бігали по цій частині його туалету, наче він грав на якомусь інструменті, і видно було, що безперервність цього процесу вправляла його в чималий клопіт.
Після того як один по одному прибули юні джентльмени, всі в тугих краватках, при кучерях, лакованих туфлях і з найкращими капелюхами в руках, прийшов учитель танців містер Бепс з дружиною, що її місіс Блімбер привітала надзвичайно люб’язно й доброзичливо. Містер Бепс був вельми поважний джентльмен з неквапною розміреною мовою. Постоявши хвилин з п’ять під люстрою, він звернувся до Тутса (що мовчки порівнював його бальні туфлі зі своїми) і спитав, що б він зробив із сировиною, котру привезли б до його портів в обмін на його ж золото. Питання загнало містера Тутса на лід, і він відповів: «Зварив би». Та містер Бепс, бачилось, не згоден був, що цього достатньо.
У цей час Поль зіслизнув з канапи, де досі сидів в обкладеному подушками кутку, як на дозорному посту, спустився униз до кімнати, де мали пити чай, і став чекати на Флоренс, з якою не бачився вже два тижні, бо минулої суботи доктор Блімбер не пустив його з дому, щоб він не застудився. Нарешті з’явилася й Флоренс, — у простенькій бальній сукні, з букетом живих квітів у руках, вона була така красуня, що, коли вона стала навколішки — обняти й обцілувати брата (в кімнаті-бо нікого не було, — тільки його приятелька та ще одна молода жінка, які мали подавати чай), то Поль усе зволікав, не даючи їй підвестися, — так йому хотілося погляду цих блискучих, люблячих очей.
— Але що з тобою, Фло?.. — спитав Поль, бо побачив там щось — наче сльозу.
— Нічого, мій любий, нічого, — відповіла Флоренс.
Поль злегка торкнувся пальцем її щоки. То й справді була сльоза!
— Чого це ти, Фло? — здивувався він.
— Ми разом поїдемо додому, і я доглядатиму тебе.
— Доглядатимеш мене! — повторив Поль.
Поль не міг зрозуміти, ні який між усім цим зв’язок, ні чому обидві жінки дивляться так серйозно, ні чому Флоренс на мить одвернулась од нього, а коли повернулася знову, на обличчі її сяяла весела усмішка.
— Флой! — мовив Поль, тримаючи в руці завиток її чорних кучерів. — Скажи мені, серденько, — тобі не здається, що я дивак?
Сестра засміялася, приголубила його й одповіла: «Ні».
— Бо я знаю, що всі так кажуть, і хочу знати, що це таке, — сказав Поль.
Гучний стукіт у двері покликав Флоренс до столу й перепинив їхню розмову. Поль знову здивувався, побачивши, як його приятелька шепоче щось до Флоренс, ніби втішає її, та з появою нових гостей він швидко про це забув.
Гостями були сер Барнет Скетлс, леді Скетлс і юний містер Скетлс. Юний містер Скетлс мав після канікул почати вчитися в доктора, і в кімнаті містера Пастира давно вже точилися розмови про його батька, що був членом парламенту. Містер Пастир твердив, що як тільки погляд спікера в парламенті спиниться на Скетлсі і йому дадуть слово (а цього чекали вже кілька років), то він, як передбачають, остаточно доб’є радикалів.
— А це що за кімната? — спитала леді Скетлс у Полевої приятельки, Мелії.
— Кабінет доктора Блімбера, мадам.
Леді Скетлс оглянула кабінет через бінокль і, схвально хитнувши головою, сказала серові Барнету Скетлсу: «Дуже мило!» Сер Барнет згодився, лише юний містер Скетлс був сповнений підозри та сумніву.
— А оце маленьке створіння? — повернулась до Поля леді Скетлс. — Це один з…
— З молодих джентльменів, мадам? Так, мадам, — сказала приятелька Поля.
— Як тебе зовуть, моє бліденьке дитя? — спитала леді Скетлс.
— Домбі,— відповів Поль.
Сер Барнет Скетлс зараз же встряв до розмови, сказавши, що мав честь познайомитися з батьком Поля на одному з прийомів і сподівається, що містер Домбі в доброму здоров’ї. Поль чув, як він пробурмотів до леді Скетлс: «Сіті… дуже грошовитий… вельми шановний… доктор про це говорив».
— Чи не переказав би ти своєму таткові, що сер Барнет Скетлс вельми радий його успіхам, заодно передавши від мене вітання? — звернувся він до Поля.
— Охоче, сер, — відповів Поль.
— А це — мій вояка, Барнет, — мовив сер Барнет Скетлс. — Барнете, — сказав він до сина, що зганяв ненависть до майбутньої науки на пирозі із сливами, — з оцим молодим джентльменом тобі треба познайомитися, з оцим молодим джентльментом тобі можна познайомитися, Барнете, — проказав старий Скетлс, наголосивши на дозволі.
— Що то за оченята! Яке волосся! Яке миле личко! — неголосно захоплювалася леді Скетлс, розглядаючи Флоренс у свій бінокль.
— Моя сестра, мадам, — відрекомендував Поль.
Тепер Скетлси були задоволені повністю. А що леді Скетлс з першого ж погляду вподобала Поля, то нагору вони пішли всі разом, причому сер Барнет Скетлс опікувався Флоренс, а юний Барнет плентався позаду сам.
Та юний Барнет недовго залишався осторонь, бо у вітальні доктор Блімбер перехопив його і примусив танцювати з Флоренс. Полеві не бачилось, щоб хлопець був надто щасливий, — навпаки, швидше невдоволений, але Поль чув, як леді Скетлс, постукуючи віялом у такт музиці, казала місіс Блімбер, що ця янгольська дівчина, міс Домбі, на смерть уразила її любого сина, то й вирішив, що, мабуть, юний Скетлс на сьомому небі, тільки не показує цього.
Маленького Поля неабияк здивувала, що ніхто не зайняв його місця на канапі, а коли він увійшов до кімнати, то всі розступились, даючи йому дорогу, немов пам’ятали, що те місце — його. Ніхто не затримувався, не стовбичив перед його очима, коли помітили, що йому приємно дивитись, як танцює Флоренс. Всі, навіть незнайомі, яких було чимало, ставилися до нього дуже лагідно, — весь час хтось підходив до нього, питався, як він себе почуває, чи не болить йому голова, чи він не стомився. Він був дуже вдячний їм усім за цю доброту й увагу і, примостившись між подушок у своєму куточку канапи, де з ним сиділи леді Скетлс та місіс Блімбер і де після кожного танцю підсідала Флоренс, виглядав справді щасливим.