Ніжні почуття, що їх всі до одного юні джентльмени відчували до Флоренс, не завадили їм влаштувати галасливі проводи Полеві. Вони вимахували капелюхами, штовхалися на сходах, щоб ще раз потиснути йому руку, гукали поодинці: «Не забувай мене, Домбі!» — і взагалі виказували почуття, не властиві молодим честерфілдам. Коли Флоренс, перед тим як виходити, закутувала Поля, він пошепки питався — чи чує вона їх? чи могла б вона забути таке? чи приємно їй усе це? — і живий захват горів у його очах.
Нарешті він повернувся, щоб востаннє окинути поглядом усі ці обличчя, і здивувався, що їх так багато, що всі такі ясні і розпромінені й громадяться перед ним стіною, як глядачі у переповненому театрі. Вони колихалися й пливли, мов у рухомому дзеркалі, і раптом Поль опинився у темряві карети, притулений до Флоренс. Потім, коли Поль згадував про заклад доктора Блімбера, він завжди бачився йому таким, як у цю останню хвилину, — і не як спогад про дійсність, а як сон з тисячею очей.
А втім, це було не зовсім останнє враження. Було ще щось — містер Тутс, який, несподівано спустивши віконце карети, заглянув досередини, зайшовся дурним сміхом і спитав: «Домбі тут?» — та, не чекаючи на відповідь, захряснув вікно. Але й це був ще не кінець з містером Тутсом: поки карета зрушила з місця, спустилася рама з протилежного боку, і містер Тутс точно тим самим тоном спитав: «Домбі тут?» Точно так само зареготав і зник.
Як же сміялася Флоренс! Поль часто згадував це і сам сміявся, згадуючи.
Потім, найближчого дня й далі, діялось таке, що Полеві згадувалось дуже невиразно. Чому дні й ночі, замість їхати додому, перебував він у місіс Піпчін? Чому він лежав у ліжку, а Флоренс сиділа побіч? Бачив він у кімнаті батька, чи то була тільки тінь його на стіні? Справді він чув, а чи йому здавалось, як доктор, говорячи про когось, сказав, що якби того когось забрали раніше, не давали здійснитись його мріям, що тільки й живили його слабкий дух, то він би вже давно згас?
Він не міг навіть пригадати, чи казав він раз по раз сестрі: «Ох, Фло, відвези мене додому і будь зі мною весь час!» але йому здавалося, що казав. Іноді він і сам ніби чув, як каже: «Відвези мене додому, Фло! Відвези мене додому!»
Але коли він приїхав-таки додому і його віднесли нагору сходами, що їх Поль відразу впізнав, він виразно пригадував, як довго-довго тарахкотіли під ним колеса карети, а він лежав, і Флоренс сиділа поруч, а стара місіс Піпчін сиділа навпроти. Він упізнав і своє ліжко, куди його поклали, і тітку впізнав, і міс Токс, і Сюзанну. Але було й щось нове, і то віднедавна, і воно турбувало його.
— Я хочу поговорити з Флоренс, будь ласка, — сказав він, — тільки з Флоренс, одну хвилинку!
Вона нахилилась над ним, а всі решта відійшли набік.
— Флоренс, голубонько, чи був у холі тато, коли мене виносили з карети?
— Так, мій любий.
— А він не заплакав і не пішов до себе в кабінет, коли побачив мене?
Флоренс похитала головою й притислася губами до його щоки.
— Я дуже радий, що він не плакав, — сказав Поль. — А мені здалося, він плакав. Не кажи йому, що я питав про це, Фло.
Розділ п’ятнадцятий
ДИВОВИЖНА ВИНАХІДЛИВІСТЬ КАПІТАНА КАТЛА І НОВІ КЛОПОТАННЯ НА КОРИСТЬ УОЛТЕРА ГЕЯ
Протягом кількох днів Уолтер вагався, не знаючи, яке рішення прийняти в Барбадоській справі, і навіть плекав слабку надію, що містер Домбі сказав не те, що хотів, і ще, може, відмовиться від свого наміру. Та ніщо не підтверджувало цієї гадки (по суті — неймовірної), а що час минав і йому не було чого втрачати, то Уолтер поклав не відтягувати більше і братися до дії.
Найдужче непокоїло його питання, як повідомити про зміну свого становища дядька Сола, для котрого, як він передчував, це буде жорстоким ударом. Надто не хотів він приголомшувати його цією звісткою тепер, коли в старого тільки-но поліпшились справи і він так повеселів, що маленька вітальня стала знову привітною. Дядько Сол сплатив уже першу заплановану частку боргу містерові Домбі й сподівався, що вчасно сплатить і решту. І завдати йому нового удару після того, як він так мужньо виборсався зі скрути, було вельми прикрою конечністю.
Не міг же Уолтер взяти й утекти від нього. Він повинен знати про все заздалегідь, тільки як сказати йому? — ось у чім полягало питання. Щодо того, їхати йому чи ні, то Уолтер вважав, що вибору в нього немає. Містер Домбі відверто заявив, що він молодий і що справи його дядька не блискучі. А з погляду, який супроводив ці слова, можна було зрозуміти, що, коли він не хоче їхати, він може залишитися вдома, — але не в конторі містера Домбі Вони з дядьком були вельми зобов’язані містерові Домбі, — Уолтер сам просив зробити їм послугу. В глибині душі він почав уже втрачати будь-яку надію на прихильність цього джентльмена і міг навіть думати, чи не прагне той вряди-годи принизити його, хоч думати так було навряд чи справедливо. Так воно чи не так, але обов’язок за будь-яких обставин залишається обов’язком, а обов’язок треба виконувати.
Коли містер Домбі казав, що Уолтер молодий і що справи його дядька не в блискучому стані, на обличчі в нього читалася зневага, — образливе, принизливе для чесного хлопця припущення, ніби він охоче байдикував би на мізерні кошти старого. Вирішивши переконати містера Домбі — наскільки це можна зробити безсловесно, — що він глибоко помиляється, Уолтер, після розмови про Вест-Індію, намагався виявити ще більше запальності та енергії в роботі, ніж досі,— якщо це взагалі можливо для когось такого меткого й енергійного, як він. Він був надто молодий та недосвідчений, і не міг припускати, що, мабуть, якраз ці прикмети його вдачі й не подобаються містерові Домбі, і що під покровом його всемогутньої недоброзичливості — обгрунтованої чи безпідставної — такі речі, як проворність і бажання догодити, не можуть правити сходинкою до його прихильності. Зате могло бути — могло бути — таке, що цей великий чоловік почувався приниженим перед цим проявом благородного духу й сам прагнув принизити його.
— Так чи інак, але дядька Сола треба повідомити, — зітхаючи, говорив собі Уолтер. Та оскільки Уолтер боявся, що голос йому може затремтіти, а обличчя буде не таке веселе, як хотілося б, коли він скаже це дядькові сам і побачить на зморщеному лиці старого наслідки сказаного, то він поклав удатися до послуг такого могутнього посередника, як капітан Катл. Отже, найближчої неділі, після сніданку, він пішов пробиватись у капітанову оселю.
Дорогою він не без полегкості пригадав, що місіс Стінджер має звичку щонеділі зранку перебувати далеченько від дому, — вона відвідувала відправи превелебного Мелхісідека Гавлера, що, вигнаний одного дня з Вест-Індських корабелень через безпідставну підозру (вигадану спеціально на нього ворогом роду людського), нібито він проверчував дірки у бочках і прикладався до них, проголосив кінець світу, який мав настати о десятій годині ранку того ж таки дня рівно за два роки, і відкрив салон для леді та джентльменів, прихильників секти горланів. На перших же зборах казання велебного Мелхісідека справило на них таке враження, що в розпалі священної джиги, якою закінчувалась відправа, вся паства ввірвалася до кухні на першому поверсі й розтрощила магель для білизни, що належав одній з благовірних.
Все це капітан розповів Уолтерові та його дядькові в хвилину особливого піднесення між славоспівами на честь красуні Піг того вечора, коли було сплачено гроші маклерові Броглеєві. Сам капітан пунктуально відвідував сусідню церкву, де щонеділі майорів державний прапор і де, через хворобу сторожа, капітан — бо ж натуру мав добру — перейняв на себе його обов’язок назирати за хлопчиськами, що на них, завдяки своєму магічному гачкові, мав величезний вплив.