Того дня Уолтер довго блукав ланами, прислухаючись до співу птахів, до недільних дзвонів і стишеного гамору міста; вдихав запашне повітря; вдивлявся в далекий обрій, за який скоро мав помандрувати; милувався зеленою-зеленою травою рідних лук і рідними краєвидами. Та навряд чи хоч раз згадав він про сам від’їзд. Уолтер наче відкладав цю думку з години на годину, з хвилини на хвилину, хоча думав весь час безнастанно. Лани залишилися позаду; Уолтер, у тому ж мрійливому настрої, вже плентався додому, коли почув за спиною чоловічий голос, а далі й жіночий, що кликав його на ім’я. Заскочений, він хутко обернувся і побачив кеб, який, щойно промчавшись йому назустріч, спинився неподалік: візник на передку дивився в його бік і вимахував батогом, а молода жінка, вихилившись з вікна, подавала йому енергійні знаки. Підбігши до кеба, він упізнав міс Сюзанну Ніппер, — міс була розхвильована, ледь не безтямна.
— Оленячі Сади, містере Уолтер! — вигукнула вона. — Дуже вас прошу, — Оленячі Сади!
— Га? — не зрозумів Уолтер. — У чім річ?
— Оленячі Сади, містере Уолтер! Прошу вас! — повторила Сюзанна.
— Ось, бачите! — з розпачем у голосі звернувся до нього візник. — Вже биту годину ганяє мене ця панянка і все норовить загнати в якусь діру, що звідтам і не виберешся! Кого вже тільки не возив у цім кебі, але такої — ніколи!
— Вам треба до Оленячих Садів, Сюзанно? — спитав Уолтер.
— От-от! Їй вони треба! Де ті кляті Сади? — рикнув візник.
— Я не знаю де! — верескнула Сюзанна. — Я була там, містере Уолтер, єдиний раз з міс Фло і з нашим голубчиком містером Полем, в той самий день, як ви знайшли міс Фло у Сіті, бо ми з місіс Річардс її там загубили, а бик знавіснів, а старшенький син місіс Річардс… я, правда, там ще раз потім була, але не пам’ятаю, де то; ті Сади мов у землю запалися! О, містере Уолтер, не кидайте мене! Покажіть, де Оленячі Сади! Сердешний містер Поль, його Фло так любить… всі ми, всі його так любимо! О, містере Уолтер!
— Боже милий! — скрикнув Уолтер. — Що ж він — хворий?
— Сердешний горобчик! — бідкалася, заломлюючи руки, Сюзанна. — Йому так захотілося побачити свою колишню няньку, і я маю йому її привезти — місіс Олені з Поллі-Тудлових Садів, людоньки, поможіть!
Глибоко зворушений усім, що почув і перейнявшись тривогою Сюзанни, Уолтер відразу, як тільки збагнув її намір, узявся здійснювати його, і то з таким запалом, що візник ледве встигав за ним, коли він біг попереду, розпитуючи усіх і кожного, де ті Оленячі Сади.
Та Оленячих Садів уже не було. Вони зникли з обличчя землі. Там, де колись тулилися хижки, тепер здіймалися справжні палаци, і за грубезними гранітними колонами відкривався світ залізниці. Занедбані грунти, де споконвіку громадилися гори покидьків, щезли, і на смердючій землі виросли ряди крамниць, набитих дорогим крамом. Колись безлюдні завулки аж кишіли пішоходами й екіпажами різного гатунку. Нові вулиці, де ще недавно можна було потонути в багні та покидьках, творили тепер цілі містечка з усякими благами та вигодами, про які раніш годі було й думати. Мости, що перше нікуди не вели, провадили тепер до вілл, садків, церков і громадських парків. Нові будівлі й нові вулиці росли з надзвичайною швидкістю і, наче велетенський поїзд, тяглися в поле.
Щодо мешканців цієї околиці, які не квапились визнати залізницю на стадії її народження, — то вони порозумнішали, покаялись, як і годиться справжнім християнам, і тепер пишалися своєю впливовою, багатою родичкою. Моделі залізниці були виставлені в її ж мануфактурних крамницях, а залізничні газети — по вітринах її довідкових бюро. Існували залізничні готелі, кав’ярні, мебльовані кімнати, пансіони; залізничні карти, плани, листівки, обгортки, пляшки, кошики для провізії й розклади поїздів; залізничні карети та каретні; залізничні омнібуси, залізничні вулиці та будинки; залізничні нахлібники, паразити і підлесники різних ступенів. Навіть дзигарі показували залізничний час, немов залізниця підкорила собі й саме сонце. Серед підкорених був і пан сажотрус, — колишній Невірний з Оленячих Садів. Тепер він мешкав у тинькованому триповерховому будинку, і, згідно з золотими розписами на лакованій табличці, служив за рядчика механічної чистки залізничних димарів.
Вдень і вночі, безперестанку, наче живлюща кров, від і до серця цього величного новотвору, відпливали й припливали галасливі потоки. Юрби людей та гори товарів, що прибували сюди й відбували звідси десятки разів на добу, створювали тут атмосферу безупинного бродіння. Навіть будинки, здавалося, завжди були готові запакуватися й податися в путь. Знамениті члени парламенту, що двадцять років тому глузували з несосвітенних теорій залізничних інженерів і ставили їм дошкульні палиці в колеса, мчали тепер на північ з годинником у руках і електричним телеграфом попереджали про час свого прибуття. Вдень і вночі свистіли переможці-паротяги або десь на віддалі, або плавно наближаючись до мети своєї подорожі і прослизнувши, наче приборкані дракони, до дебаркадеру, спинялися там, пихкали, двигтіли, струшуючи стінами вокзалу, немов їхні груди розпирало відчуття потужної, самим ще незнаної сили і великих, та ще недоконаних звершень.
Але від Оленячих Садів не лишилося й сліду.
О лихо ж тому дневі, коли «кожна п’ядь англійської землів», як і Оленячі Сади не уникне заглади!
Нарешті по довгих і даремних розпитах Уолтер, у супроводі Сюзанни й візника, надибав людину, що мешкала колись на тій зниклій землі. То був вищезгаданий добродій сажотрус, який відтоді дуже погладшав і тепер уже сміливо й гучно стукав у власні двері. Він, як виявилося, добре знає Тудла. Служить на залізниці, чи не так?
— Так, сер, так! — крикнула з глибини кеба Сюзанна Ніппер.
— Де він тепер живе? — квапливо запитав Уолтер.
Тудл жив у будинку, що належав залізничній компанії, друга вулиця праворуч, перейти двір і знову друга вулиця праворуч. Номер будинку — одинадцятий. Помилитися не можна. Треба тільки спитати Тудла-топильника, і кожен покаже його будинок.
Окрилена несподіваним успіхом, Сюзанна Ніппер вискочила з кеба, вхопила Уолтера під руку й майже бігцем кинулася вперед, звелівши візникові чекати.
— Чи давно хлопчик нездужає, Сюзанно? — спитав дорогою Уолтер.
— Дуже давно, але ніхто не може сказати, відколи, — і спересердя додала: — Ох, ці мені Блімбери!
— Блімбери?
— Гріх у таку хвилину говорити про когось погане, коли й так голова пухне від тяжких думок, — сказала Сюзанна, — і надто про тих, про кого маленький Поль говорить тільки хороше, але принаймні я можу висловити бажання, щоб усіх Блімберів послали довбати каміння на будівництві доріг і щоб міс Блімбер вела перед з мотикою в руці!
Міс Ніппер звела дух і припустила ще швидше, ніби це побажання додало їй нових сил. Уолтер, що вже геть засапався, поспішив за нею і вже нічого не питав. Незабаром вони, атакувавши з розгону невеличкі двері, опинилися в охайній вітальні, повній дітвори.
— Де місіс Річардс? — гукнула Сюзанна Ніппер, озираючись. — О, місіс Річардс, місіс Річардс, ходімте зі мною, дорога моя!
— Та це ж Сюзанна! — скрикнула здивована Поллі, і з купи дітей вигулькнуло її чесне обличя та матерня постать.
— Так, місіс Річардс, це я, — сказала Сюзанна, — але хотіла б, щоб це була не я, хоч це й не надто люб’язно з мого боку, та маленький Поль — тяжко хворий і сказав нині своєму татові, що хоче бачити свою мамку, і він, і міс Фло сподіваються, що ви приїдете до нас разом зі мною — і з містером Уолтером, місіс Річардс, — забувши про минуле, і вволите волю маленького Поля, що помирає. Ох, місіс Річардс, помирає!