— Це вже — завтра, Фло? Вона прийшла?
Здається, хтось поїхав по неї… Чи не Сюзанна… Ще ніби Флоренс сказала, що скоро повернеться, та йому вже не хотілося розплющувати очей. Флоренс додержала слова, — а, може, вона й не виходила нікуди, — тільки перше, що він почув, був шум на сходах. Від цього він прокинувся — душею і тілом — і сів у ліжку. Всі-всі зібралися круг нього. Сірої мли, що іноді вечорами стояла перед очима, не було, і він упізнав усіх і назвав кожного на ймення.
— А це хто? Моя мамка? — спитала дитина, з щасливою усмішкою дивлячись на жінку, яка входила до кімнати.
Вона, вона! Хтось інший не заплакав би так, не називав би його своїм любим, своїм милим хлопчиком, своїм бідним, недужим дитятком. Жодна інша жінка не схилилася б над його ліжком, щоб отак піднести його вихудлу руку собі до губ, отак прикласти до грудей, як хтось, хто має право пестити його. Жодна інша жінка не змогла б отак не бачити нікого, тільки його та Фло, не виявила б стільки ніжності й жалю.
— Оце і є те добре обличчя, Фло! — мовив Поль. — Я такий радий. Не йдіть, мамко, будьте тут.
Чуття його були загострені до краю, і він дочув ще одне знайоме ім’я.
— Хтось сказав «Уолтер»? — спитав він, озираючись. — Хтось сказав «Уолтер». Він тут? Мені так хотілося б його бачити.
Ніхто йому не відповів, але він чув, як батько звелів Сюзанні: «Верніть його. Нехай прийде сюди». За якийсь час, протягом якого Поль, усміхаючись, з цікавістю і здивуванням розглядав свою мамку й переконався, що вона не забула Фло, привели Уолтера. Його відкрите обличчя, невимушені манери й веселі очі завжди подобалися Полеві, і, простягаючи йому руку, Поль сказав «Прощайте!»
— «Прощайте»? Дитино моя! — скрикнула місіс Піпчін, підбігаючи до ліжка. — До побачення!
Поль глянув на місіс Піпчін тим мудрим поглядом, яким дивився колись зі свого кутка при каміні.
— Та ні,— спокійно сказав він. — Прощайте. Прощайте, Уолтере! — повторив він, знову простягаючи йому свою руку. — А де тато?
Він почув на щоці подих батька раніше, ніж ці слова злетіли йому з губ.
— Не забувайте за Уолтера, татку, — прошепотів він, дивлячись йому в обличчя. — Не забудьте за Уолтера я любив його. — Квола рука ще раз знялася в повітря мовби ще раз казала: «Прощайте, Уолтере!»
— Покладіть мене, — попросив він, — і нехай Фло підій де ближче, щоб я її бачив.
Брат і сестра обнялися й щільно пригорнулись одне до одного; хвилі золотавого світла влились у кімнату й залили їх.
— Як швидко, Фло, тече ріка між зелених берегів і очерету! Та до моря вже близько. Я чую хвилі. Вони завжди говорили отак!
Потім він сказав, що човен на ріці заколисує його. Які зелені, зелені в неї береги, які яскраві квіти на них і який височенний очерет! Ось човен уже в морі, але й далі пливе тихо, тихо. А он і берег попереду. І хтось… хто там стоїть?..
Він згорнув руки, як до молитви, — не відняв рук од сестри, тільки згорнув долоні позад її шиї.
— Мама схожа на тебе, Фло. Це її, її обличчя! Скажи їм, — ота картина у школі над сходами не така свята. Те сяйво над головою сяє просто на мене, дужче, дужче…
Золоте плесо на стіні знову збрижилось, і все в кімнаті застигло. Стара, стара знайома! Та сама, що прийшла до нас з першим нашим подихом і лишиться такою ж, доки не переведеться наш рід, а шатро небесне не згорнеться в сувій. Стара, стара знайома — Смерть!
Подякуйте ж богові всі, хто бачить її, за ще старішу знайому — Безсмертя. А ви, діти-янголята, стріньте нас оком неосудливим, коли прудка ріка понесе до океану й нас!
Розділ сімнадцятий
КАПІТАН КАТЛ БЕРЕТЬСЯ ОБОРУДУВАТИ СПРАВУ МОЛОДИХ ЛЮДЕЙ
Капітан Катл, виявляючи свій дивовижний хист до неосяжноглибокодумних метикувань, що ним, як він щиро вірив (що притаманне всім простакуватим натурам), його обдарувала природа, у цю неділю, повну важливих подій, вибрався до містера Домбі. Дорогою він раз у раз підморгував від надміру власної мудрості, поки нарешті в усім блиску своїх вузьконосих чобітків постав перед очі Тавлінсона. З глибоким жалем довідавшись від цього індивіда про горе, що зависло над родиною, делікатний капітан, збентежившись, відчалив, залишивши букета на знак співчуття і просячи переказати вітання цілій родині, при чому висловив сподівання, що й за даних обставин вони триматимуться проти вітру, та по-приятельському дав на здогад, що «зазирне» ще завтра.
Вітання капітанове так і не було переказане. Букет капітанів, пролежавши цілу ніч у холі, ранком був виметений на смітник, а всі капітанові плани, потрапивши в одну й ту саму катастрофу разом з іншими, більш великими й величними сподіваннями та намірами, були розбиті дощенту. Так, коли з гірського схилу лавина змітає ліс, то разом із деревами несуться й гинуть кущі і гілля.
Повернувшись додому після своєї затяжної прогулянки з таким пам’ятним кінцем, Уолтер був занадто схвильований і звісткою, яку ніс із собою, і всім тим, що недавно почув і побачив, аби помітити, що дядько його явно не одержав від капітана обіцяної інформації і що капітан за допомогою гачка робить йому застережливі сигнали. Сигнали, правда, не особливо були розраховані на те, що їх хтось зрозуміє, навіть пильно до них придивившись. На зразок тих китайських учених, котрі під час диспутів креслять у повітрі якісь дуже вчені ієрогліфи, що їх годі вимовити, капітан вимальовував такі викрутні та кривульки, що второпати їх і втаємниченому було б не під силу.
Довідавшись про те, що сталося, капітан поклав край своїм застережним заходам, бо збагнув, що перекинутися щирим словом з містером Домбі до Уолтерового від’їзду навряд чи пощастить. Сказавши собі, з розчаровано-приреченим виглядом, що Соломонові Джілсу все одно доведеться розповісти правду, а Уолтерові все одно доведеться їхати — при тій ситуації, яка склалася і яку не вдалося ні з’ясувати, ні поліпшити завдяки своєчасному і вмілому посередництву одного доброго приятеля, — капітан усе ж почував незламну певність, що ніхто, як він — Нед Катл — може дійти згоди з містером Домбі, і що для остаточного вирішення Уолтерової долі треба тільки одне — зійтися обом докупи. Капітан-бо не міг забути, як чудово порозумілися вони тоді в Брайтоні; як доречно кожен з них укидав слово, коли це було потрібно; як досконало пізнали вони один одного; як врешті саме Нед Катл підказав отой вихід з критичного становища і скерував розмову до бажаної мети. На підставі всього цього капітан заспокоїв себе думкою, що хоч Нед Катл тепер майже непотрібний і під тиском обставин змушений тимчасово лягти в дрейф, та за ходового вітру він розпустить вітрила і піде повний вперед.
Під дією — цієї простодушної самоомани капітан Катл, зайшов настільки далеко, що, слухаючи Уолтерову оповідь і впустивши сльозу на жомір сорочки, почав виношувати думну, чи не було б водночас дипломатично і коректно запросити при зустрічі містера Домбі на Бриг-майдан скуштувати баранячих котлет, і там за чаркою скерувати розмову на тему майбутнього його юного друга. І тільки неврівноваженість вдачі місіс Мак-Стінджер та ймовірність того, що вона під час їхньої милої бесіди засяде в коридорі і вибухне звідти якимось повчанням непохвального змісту, стримали гостинні плани капітана від їх — дальшого розвитку.
Одне було капітанові ясно — Уолтер, який задумано сидить над незайманим обідом, тільки через вроджену скромність не усвідомлює собі того, що він тепер, можна сказати, став членом родини містера Домбі. Він брав безпосередню участь у події, яку сам з таким піднесенням описує; за нього згадали, за нього клопоталися, і тепер доля юнака не може не цікавити його патрона. Коли капітан і мав який сумнів щодо правильності цих своїх висновків, то щодо миротворчого впливу їх на майстра корабельних інструментів він жодного сумніву не мав. Отож і скористався сприятливою нагодою, щоб охарактеризувати своєму приятелеві Уолтерове призначення до Вест-Індії як вияв надзвичайної прихильності його хазяїна і заклався на сто тисяч фунтів, коли їх матиме, що хлопцеві ця подорож в далекому майбутньому вийде на добре і що, безперечно, таке капіталовкладення обіцяє непоганий прибуток.