Востаннє, коли він дивився услід їй, з цього ж таки місця, вона йшла цими ж сходами з братом на руках. Та це не злагіднило його серця й тепер, — навпаки. Повернувшись до себе, він зачинив двері, сів у крісло й заплакав за втраченим сином.
Діоген пильнував, чекаючи на свою господиньку.
— О, Ді! Мій Ді! Хоч ти полюби мене, заради нього!
Діоген уже любив її заради неї самої і не ховався з цим. Він продемонстрував усю свою кумедну натуру, влаштувавши цирк у передпокої, а на завершення, коли нещасна Флоренс нарешті заснула й бачила уві сні рум’яних дітей, відчинив лапами її двері, жужмом скрутив підстилку і, натягнувши ретязь, витягся на підлозі, закотивши очі під лоба й дивлячись на неї, доки — кліп! кліп! — і заснув, хрипко підгавкуючи, бо бачив уві сні свого ворога.
Розділ дев’ятнадцятий
УОЛТЕР ОД’ЇЖДЖАЄ
Маленький дерев’яний мічман над крамницею корабельних інструментів, як і залежало твердосердому мічману, залишався байдужий до від’їзду Уолтера навіть тоді, як останній день перебування юнака в невеличкій вітальні вже схилявся надвечір. З квадрантом, приставленим до пукатого ока, всім тілом, як завжди, нестримно пориваючись уперед, мічман якнайвигідніше показував свої коротенькі панталони і, заглибившись у наукові дослідження, не виявляв щонайменшої цікавості до мирських турбот. Із зовнішнім світом мічмана в’язало хіба те, що сухого дня він припадав пилом, туманного — сажею, дощового дня підновляв ненадовго свого старенького мундира, а спекотного — брався пухирцями. В усьому ж іншому то був нечулий, черствий, самовпевнений мічман, заклопотаний тільки своїми відкриттями, і все, що діялось довкола нього, цікавило його не більше, ніж Архімеда при здобутті Сіракуз.
Таким, принаймні, він здавався за тодішнього стану їхніх домашніх справ. Уолтер, проходячи, часто кидав на нього привітним оком, а бідний старий Сол, коли Уолтера не було, любив вийти з крамниці, спертись на одвірок і постояти так, притиснувшись старенькою перукою до пряжок на черевиках свого янгола-охоронця. Однак ні один страховинний ідол з ротом від вуха до вуха, жодна жахітна маска, зроблена з папужачого пір’я, не залишилися б такими байдужими до молінь своїх поганських обожнювачів, як цей дерев’яний мічман до всіх отих виявів прихильності.
Уолтерові стислося серце, коли він, оглядаючи свою спальню, — комини, і покрівлі, які видніли з вікна, — подумав, що цього вечора йому доведеться попрощатися з нею, мабуть, назавжди. Без тих кількох книжок та гравюр, що він поназбирував, кімната здавалася холодною і немов дорікала, що він її покидає; відчувалося, що скоро вони стануть чужі одне одному. «Ще кілька годин, — думав Уолтер, — і всі мої, ще школярські мрії будуть уже не мої, як і ця кімната. Мрії можуть повернутися — уві сні; може, і я повернуся сюди, хто знає. Але в мрії один хазяїн, а в кімнаті їх може бути й десятеро, і кожен у ній щось змінить, щось занедбає, щось зробить не так, як слід».
Та не можна було лишати дядька у вітальні самого, бо капітан Катл, тактовний попри позірну грубість, всупереч великому бажанню, не заходив до них, даючи їм змогу перебалакати віч-на-віч. Отож Уолтер, який щойно вернувся додому після останнього свого службового дня, швиденько зійшов униз, щоб скласти компанію старому Солеві.
— Дядю, — весело гукнув він, кладучи руку на плече Соломона Джілса, — то що я маю прислати вам з Барбадоса?
— Надію, дорогий мій Уолтере; надію, що ми ще стрінемось по цей бік могили. Пришли її скільки зможеш..
— Пришлю, дядю. Цього у мене аж забагато, а я не скупий. Що ж до живих черепах, цитрин для пуншу капітанові Катлу, консервів для ваших недільнйх обідів і всякого такого, то я їх цілі кораблі посилатиму…. як забагатію.
Старий Сол протер окуляри і ледь посміхнувся.
— Отак і треба, дядечку! — ще веселіше гукнув Уолтер і ще кілька разів поплескав його по плечі. — Ви підбадьорюйте мене, а я — вас! І завтра вранці будем веселі, як жайворонки, і полетимо високо, як вони. Мої надії уже десь там, під хмарами виспівують!
— Уоллі, голубчику, я зроблю все, що можу, — обіцяв старий. — Все, що можу.
— А ваше «все», — засміявся Уолтер, — може бути тільки найкраще, дядечку. То не забудете, що ви обіцяли присилати мені?
— Ні, Уоллі, ні, — відповів дядько. — Все, що я дізнаюся про міс Домбі, — сердешна, вона тепер саменька зосталася, — я все тобі напишу. Боюсь, цього буде небагато Уоллі.
— Знаєте, що я вам скажу, дядю? — по хвилині вагання мовив Уолтер. — Я тільки-но був у них.
— Ну, ну, ну? — пробурмотів старий, здивовано зводячи брови, а разом з ними й окуляри.
— Не для того, щоб побачитися з нею, — пояснив Уолтер, — хоч міг би побачитись, якби захотів, бо містера Домбі нема в Лондоні. Ні, — щоб попрощатися з Сюзанною. Я подумав, що маю право на це, за даних обставин, та враховуючи, коли я бачив міс Домбі востаннє.
— Так, хлопчику, так, — погодився дядько, струшуючи з себе хвилинну задуму.
— Отже, я бачився з нею… з Сюзанною, тобто, — провадив далі Уолтер, — і сказав їй, що завтра від’їжджаю. І ще сказав, дядю, що від того вечора як вона побувала в нас, ви завжди цікавитеся міс Домбі, що бажаєте їй здоров’я та щастя й були б раді хоч чим-небудь їй допомогти. Я, знаєте, подумав, що за даних обставин маю право сказати так. Ви теж так гадаєте?
— Так, хлопчику, так, — відповів дядько, як і раніш.
— І ще сказав, що коли вона… Сюзанна, значить… повідомить вас або сама, або через місіс Річардс, чи іншого когось, кому буде по дорозі, що у міс Домбі все добре і вона щаслива, то вам це буде втіхою, і ви напишете мені, і мені це теж буде втіхою. Ось! Слово честі, дядю, я перед тим не спав цілу ніч, все думав — іти мені туди чи ні, та й потім ще довго не міг наважитися. Але я певен, що так підказало мені серце, і я був би дуже нещасливий, якби не послухався його.
Його щирий голос і поведінка підтверджували правдивість його слів і благородство намірів.
— Отже, якщо вам трапиться побачити її,— провадив Уолтер, — тобто міс Домбі,— може, й трапиться, хто його знає! — то розкажіть їй про мої почуття; як багато я думав про неї, коли жив тут; як у цей останній вечір перед від’їздом не міг говорити про неї без сліз. Скажіть, що я ніколи не забуду її шляхетності, її милого личка, а над усе — її лагідної доброти. І що ті черевички, які я зняв колись з її ніжки — не жіночої чи дівочої, а з ніжки малої, простосердої дитини — вона пригадає, як вони їй що крок, то спадали, — скажіть їй, дядю, (коли, звичайно, вважатимете за можливе), що я ті черевички зберіг і взяв їх з собою на спогад.
Черевички саме в цю мить покидали будинок в одній з Уолтерових валіз. Ними заволодів носій, який забрав багаж на пристань, щоб здати на «Сина та Спадкоємця», і який під самим носом байдужого мічмана повіз їх геть раніше, ніж власник багажу встиг докінчити останню фразу.
Та цього разу старому мореплавцеві можна було вибачити байдужість до скарбу, що вивозився з дому. Бо якраз з того боку, куди дивилася його підзорна труба з’явилися Флоренс і Сюзанна Ніппер: Флоренс боязко зазирнула йому в обличчя і стрілася з його пильним дерев’яним поглядом!
Ба більше — вони ввійшли до крамниці й ще далі до вітальні, не помічені ніким, опріч дерев’яного мічмана. Уолтер сидів спиною до дверей і довідався про їхню появу лише по тому, що дядько його схопився зі свого стільця і ледь не перекинувся, зачепившись за інший.
— Що з вами, дядечку? — спитав він. — Що трапилось?
— Міс Домбі! — відповів старий Соломон.
— Неможливо! — скрикнув Уолтер, озираючись, і теж підхопився з стільця. — Тут?
Це було так можливо й реально, що не встиг він ще вимовити, як Флоренс, майнувши повз нього, вхопила дядька Сола за вилоги фрака-кольору тютюну, поцілувала його в щоку і, повернувшись до Уолтера, простягла йому руку з тією простотою і щирістю, які з цілого світу були притаманні лиш їй одній.
— Ви від’їжджаєте, Уолтере? — сказала Флоренс.
— Так, міс Домбі, — відповів Уолтер, не так, правда, радісно, як йому хотілося. — Переді мною довга дорога