Вперед! Ревучи, хропучи, скрипучи, викочується він із міста, пробравшись між людських осель і сповнивши вулиці гулом, виривається на луки, та за мить врізається у вогку землю й гогоче в густому, затхлому мороці, щоб знову виринути на сонячне світло і простір, — вперед, ревучи, хропучи, скрипучи, мчить він ланами, лісами, сіножатями, глинищами, повз ріллю і жита, повз скелі і кручі, повз речі, що здаються напохваті, та, лиш руку простягнеш, втікають від тебе; і повз зрадливий обрій, який не втікає від тебе ніколи. Хіба не так само біжить безжальне чудовисько — Смерть?
Крізь долини й горбки, крізь гаї й вересові поля, повз сади і городи, через канали й річки, над якими пасуться вівці, де шумлять млини і сунуть баржі, повз кладовища, де лежать мерці, повз фабрики, що курять димарями, повз швидкі ручаї, повз села й високі собори, повз похмурі багнища, що над ними то гуляють, то тихнуть вітри, — вперед, ревучи, хропучи, скрипучи, не лишаючи по собі нічого, крім пороху й пари. Чи не так же біжить безжальний молох — Смерть?
Розтинаючи вітер і світло, зливу й сонячний промінь, вперед, все вперед мчить гримотить він, стрімкий та сильний, мчить твердо та впевнено, і, проминувши високі насипи й грубезні мости, мигне, наче смужка тіні в палець завширшки, і тут же зникає з очей. Далі, все далі, вперед, завжди вперед! Миготять котеджі, хатини, кам’яниці, фільварки, ферми, хутори, люди; миготять старі, збиті стежки та дороги, що, лишившись позаду, здаються дрібними, незначними й нікому не потрібними, — та так воно й є, бо все те — лиш миготливі миті на шляху нестримного страховища — Смерті!
Все далі він мчить, хропучи, скрипучи, ревучи, і знову вгризається в землю, свердлить її так енергійно й настирливо, що в цьому шалі й мороці здається, ніби мчить він у зворотному напрямку, і тільки цятка світла на мокрій стіні посвідчить, що то не він, а стіна втікає назад шаленим потоком. Ось він знову вихоплюється на денне світло і протинає його, і переможно, радісно кричить, і реве, і хропе, і летить стрімголов, обдаючи все довкола своїм чорним подихом; часом спиниться на хвилину перед купкою людських облич, що їх за хвилину вже й нема, або перед водотягом, жадібно присмоктавшись до помпи, і ще та помпа точить на землю останні краплі, а він уже реве, хропе та скрипить десь дуже, дуже далеко на багряному обрії.
Голосніш і голосніш кричить, лементує він, добігаючи кінця свого шляху, і шлях його, як і шлях Смерті, вкривається дедалі грубшим шаром попелу. Все навкруги чорнішає. З’являються калюжі брудної води, багнисті завулки, ген унизу манячать злиденні халупи. Поруч видніються обдерті стіни, перекошені будинки, — крізь проріхи в дахах та повибивані шибки проглядають незугарні кімнатки, де причаїлись нестатки та хвороби, прибравши найнезугарніших форм, а далі все зливається в одну похмуру масу — дим, фронтони будинків, що тиснуться один до одного, криві димарі на них, криво покладена цегла, абияк скріплена розчином, наче символ повикривлюваних душ і тіл… Але містерові Домбі, котрий визирає у вікно вагона, не приходить на думку, що чудовисько, яке привезло його сюди, не сплодило усього цього, не привело на світ — тільки вивело на світло денне. Це — закономірний кінець подорожі, а може, й кінець усього — така тут журба та руїна.
Все ще під владою своїх думок, він бачив перед собою тільки оте єдине бездушне чудовисько. Всі предмети довкола дивилися на нього похмурим, холодним, мертвотним поглядом, і він їм відповідав тим же. Все нагадувало йому про його нещастя. Скрізь панувало відчуття безжального тріумфу, і це боляче ранило його горду, ревниву душу, а надто дратувало його те, що й інші разом із ним люблять і згадують його покійного сина.
Одне обличчя дуже часто ввижалося йому під час подорожі, — обличчя, в яке він дивився минулої ночі; очі, які дивилися на нього й читали в його душі, дарма що були в сльозах і сховалися потім за тремтячими долонями. Йому й досі ввижався той вираз боязкого благання. Обличчя дивилось на нього без докору, але був у нім якийсь сумнів, якась півнадія-півзневіра, котра в нього на очах переросла в остаточну певність того, що він — чужа людина; і це було гірше, ніж докір. Йому ніяково було згадувати це обличчя, що належало Флоренс.
Може, тому що його гризло сумління? Ні. Тому що почуття, ним викликане, — а це почуття вже віддавна невиразно млоїло його душу, — постало тепер цілком виразно, озвалось на повний голос і непокоїло його дедалі більше, загрожуючи його душевній рівновазі. Тому що це обличчя було скрізь, повне приреченої безнадії, що, здавалось, обсотувала його самого, наче повітря. Тому що воно лише відточило стрілу того жорстокого, безжального ворога, про котрого він думав так невідступно, і вклало йому у руки двосічний меч. Тому що сам він, опинившись тут, на новому для нього місці, де все йому бачилось у чорному світлі його власного настрою, — як руїна, занепад, і жодних обнадійливих перспектив, жодної зміни на краще, — сам він, у глибині душі, чудово усвідомлював: в тім, що його болить, життя винне нітрохи не більше, ніж смерть. Одна дитина померла, друга залишилась. Чому пішов той, на кого він покладав усі свої надії, а не вона?
Тільки такі думки викликав у нього той лагідний, спокійний, милий образ, що стояв йому перед очима. Вона від самого початку була йому нелюба, а тепер його жаль ще більше загострився. Якби він мав лише сина, і його спіткав би той самий удар долі — це тяжко було б пережити. Але тепер це далеко тяжче, бо удар той міг упасти на Флоренс (втрата якої, гадав він, не завдала б йому гострого болю) — і не впав. Те повне любові, безневинне обличчя, що поставало в його уяві, анітрохи не зм’якшувало його серця. Він одштовхував янгола і впускав лихого духа, що гніздився йому в грудях. Її терпіння, її добрість, молоді літа, відданість, любов — все те було не більш, як порошинки в попелі, що стелився у нього під ногами. Образ її не тільки не розвіював, а навіть згущав дооколишній морок. Не раз під час подорожі, та й тепер, при кінці її, коли він стояв замислений і креслив ціпком фігури у поросі, ставив він собі запитання: як позбутися цього надокучливого образу, чим заступити його?
Майор, що цілу дорогу сопів був і хріп, наче другий паротяг, та раз по раз відривався від газети, щоб підморгнути у вікно, мовби за ним разом з паровозним димом летіли цілі полчища розбитих у пух міс Токс та втікали ген у поля, шукаючи хоч якогось прихистку, привів свого друга до пам’яті, сповістивши, що поштові коні запряжені і карета готова.
— Домбі, — сказав майор, торкаючи його своїм ціпком, — киньте думати. Це погана звичка. Старий Джо не був би такий крутий, якби піддавався їй. Ви — надто великий чоловік, Домбі, аби думати. У вас зависоке становище для цього.
Оскільки майор навіть у цих своїх дружніх докорах не забув про честь та гідність містера Домбі і виказав неабияке розуміння того, наскільки це речі важливі, то містер Домбі більше ніж будь-коли був схильний прислухатися до думки такого розумного та розсудливого джентльмена. Отож поки вони їхали клусом по битій дорозі, містер Домбі старанно слухав майорові баляндраси, а майор, виявивши, що й хода коня, і дорога сприяють його ораторським здібностям куди більше, ніж допіру покинутий ними спосіб пересування, з усіх сил заходився його розважати.
Потік цього доброго та балакучого гумору лився майже безперервно — спиняли його тільки вже знайомі нам апоплектичні симптоми, споживання страв і, час од часу, завзяті напади на тубільця, що мав круглі сережки у своїх брунатних вухах та європейський костюм, що сидів на ньому цілком не по-європейському, — і кравець тут анітрохи не завинив, — бо був короткий там, де мав бути довгим, довгий там, де мав бути коротким, вузький — де мав бути широким, і широкий — де мав бути вузьким, і виглядав ще краще, коли тубілець при кожному майоровому нападі зіщулювався в ньому, наче висохлий горіх чи змерзла мавпа, — отож потік доброго, балакучого майорового гумору не вщухав цілий день, так що під вечір, коли їхня карета вже під’їжджала геть зарослим зеленню шляхом до Лімінгтона, голос майорів від усього того балакання, їдження, пирхання та задушного кашлю добувався, здавалось, чи то з рундука на задку екіпажа, чи то зі стогу сіна неподалік. Нічим не краще було і в Королівському готелі, де на них чекали замовлені номери та обід і де майор їдою та балаканиною так натомив свої голосові зв’язки, що, лягаючи спати, позбувся голосу зовсім, міг лише кашляти й порозумівався з темношкірим слугою, лише роззявляючи та стуляючи рота.