Чи вона вважала пустими ті чари, які могли породити тільки дальше, для неї безвартісне, захоплення, чи сподівалася, нехтуючи ними, додати їм ваги у залицяльників, — ті, хто цінував їх над усе, рідко над цим замислювались…
— Сподіваюся, місіс Гренджер, — сказав, підходячи до неї, містер Домбі, — ви не через нас перестали грати?
— Через вас? О, ні!
— Чому ж тоді ти не граєш, люба Едіт? — спитала Клеопатра.
— Бо так мені захотілося: почала і перестала.
Цілковита байдужість, з якою це було сказано, — байдужість, що походила не від лінощів або нечулості, бо це була підкреслена гордовита байдужість, — стала ще виразніша, коли Едіт недбало провела пальцями но струнах і відійшла від інструмента.
— Чи знаєте, містере Домбі, — граючись віялом, меланхолійно мовила мати, — що ми з моєю любою Едіт інколи майже зовсім розбігаємось у…
— Чи так уже й зовсім, мамо?
— О, ні, ні; не абсолютно, моя голубонько. Боже борони, — я б цього не пережила! — відповіла мати і виказала намір поплескати дочку віялом по щоці, але Едіт ухилилась. — …у поглядах на оті холодні умовності, що їх додержують навіть у дрібницях? І чому ми не можемо бути природніші? Боже милий, маючи в душі стільки прекрасних поривань, стільки почуття і трепету, чому ми такі неприродні?
Містер Домбі зауважив, що все це свята правда, свята правда.
— Я думаю, ми могли би бути природніші, якби спробували, — висловила гадку місіс Ск’ютон.
Містер Домбі визнав це за можливе.
— Дідька лисого, мем! — вигукнув майор. — Це нам не вдасться. Доки світ не заселять такі, як Дж. Б. — круті вдачею, простацькі старі Джо, мем, такі собі вуджені оселедці з добірною ікрою, сер, — доти нам це не вдасться. Нічого не вийде, мадам.
— Мовчіть ви, бридкий невіро! — сказала місіс Ск’ютон.
— Клеопатра наказує, Антоній Бегсток скоряється, — відповів майор, цілуючи їй руку.
— Ніякої чулості в цього чоловіка, — мовила місіс Ск’ютон, безсердечно відпихуючи майора віялом. — Ані дрібки співчуття! А чим ми живемо, як не співчуттям? Хіба є щось прекрасніше? Без цього сонячного променя, на нашій холоднющій землі, чи могли б ми жити? — Місіс Ск’ютон поправила мережане жабо на грудях й замилувалася на свою кощаву, оголену по лікоть руку. — Одне слово, зашкарублий ви чоловіче, — глянула вона на майора крізь віяло, — я хочу, щоб у моєму світі панувало тільки серце. А Віра — це щось настільки прекрасне, що я не дозволю вам розбити її. Чуєте?
Майор одповів, що Клеопатра надто вибаглива, вимагаючи, щоб світ став єдиним серцем, і водночас завойовуючи всі серця на світі, а Клеопатра була змушена нагадати йому, що вона не терпить лестощів і що відішле його додому, коли майор наважиться ще раз озватися в такому ж дусі.
Візерс недокрівний тим часом розносив чай, і містер Домбі знову звернувся до Едіт.
— Товариство тут, здається, невелике? — сказав він своїм урочим, джентльменським тоном.
— Здається. Ми ні з ким не бачимось.
— Річ у тім, — озвашіася зі свого ложа місіс Ск’ютон, — що зараз тут нема таких, з якими можна було б знатися.
— У них замало серця, — всміхнулася Едіт. То, власне, була тінь усмішки, таким тьмяним був її блиск.
— Моя люба Едіт, як бачите, глузує з мене, — труснула головою мати. (Часом ця голова трусилася сама по собі, демонструючи не так діаманти, як старечий параліч.) — У, злюка!
— Ви бували тут, коли не помиляюся, і давніше? — знов-таки звернувся містер Домбі до Едіт.
— О, багато разів! Де ми тільки не бували!
— Чудова місцевість!
— Можливо. Принаймні всі так кажуть.
— Твій кузен Фінікс захоплений нею, Едіт, — докинула мати зі свого ложа.
Дочка злегка відвернула свою зграбну голівку й ледь-ледь звела брови, немов показувала, що думка кузена Фінікса її найменше в світі цікавить, а тоді знову глянула на містера Домбі.
— Може, в мене надто вибагливий смак, — сказала вона, — але тутешні околиці вже мені надокучили.
— Цілком може бути, мадам, якщо всі ці чудові малюнки — ваші,— погодився містер Домбі, кинувши оком на силу пейзажів, понавішуваних на стінах, і впізнаючи серед них кілька місцевих краєвидів.
Едіт не відповіла нічого — просто сиділа, променіючи дивною, погордливою красою.
— Я не помиляюсь? Це ваші малюнки?
— Так.
— Ви ще й граєте, як я вже знаю.
— Так.
— І співаєте?
— Так.
Вона відповідала немов вагаючись, якось відчужено — ця сама відчуженість була притаманна і її вроді. А між тим вона не почувала ніяковості й цілком володіла собою. І не ухилялася від розмови, бо спрямовувала до майора не тільки своє обличчя, а — як могла — й увагу, — навіть коли він мовчав.
— Все ж у вас є чимало засобів проти нудьги, — зауважив містер Домбі.
— Якби ж вони діяли, — відповіла Едіт. — Ви вже їх усі знаєте, а інших у мене нема.
— Чи можу я сподіватися, що ви їх продемонструєте? — урочисто-галантно мовив містер Домбі, кладучи на стіл малюнок, що його тримав у руках, і вказуючи на арфу.
— О, будь ласка. Якщо ви хочете.
Едіт підвелася і вийшла з кімнати. Минаючи ложе матері, вона кинула на неї швидкий, але царствений погляд, що (коли б його хто підгледів) містив силу різних почувань, та найбільше було в нім похмурої усмішки, а найменше — самої усмішки.
Майор, якому було вже даровано прощення, підсунув до Клеопатри столик на коліщатах і сів грати з нею в пікет. Містер Домбі, не знайомий з цією грою, теж присів поруч з пізнавальною метою, чекаючи повернення Едіт.
— Ми, здається, послухаємо музики, містер Домбі? — сказала Клеопатра.
— Місіс Гренджер ласкаво обіцяла зробити нам цю приємність, — одповів містер Домбі.
— А, дуже добре. Ну що, б’єте, майоре?
— Ні, мадам, — заспокоював її майор. — Не можу!
— Ви — варвар, — сказала леді. — Зіпсували мені гру. Ви любите музику, містер Домбі?
— Дуже, — була відповідь.
— Так. Це дуже добре, — сказала Клеопатра, роздивляючись свої карти. — В ній стільки серця… невиразні спогади про минулий стан душі… і всяке таке… як це прекрасно! Знаєте, — Клеопатра перекинула трефового вальта, що потрапив їй у карти догори ногами, — єдине, що могло б спокусити мене покласти край життю, то це цікавість — бажання довідатись, що це таке і що воно значить. Справді, довкола так багато спокусливих таємниць, що сховані від нас… Ходіть же, майоре!
Майор пішов, і містер Домбі, що мав би дивитися з пізнавальною метою, дуже скоро геть-чисто заплутався б у їхніх ходах, та тільки він анітрохи не стежив за грою, а просто сидів і гадав, коли ж повернеться Едіт.
Нарешті вона повернулась і сіла до арфи, а містер Домбі підвівся і став поруч з нею, прислухаючись. Він не дуже розумівся на музиці, не знав п’єси, яку вона грала, але дивився на її схилену постать і, можливо, серед цих звуків чув якусь свою, тихеньку мелодію, що приборкувала чудовисько з залізним серцем і робила його менш невблаганним.
Клеопатра уважно грала в пікет, але її гостре й блискуче, мов у птаха, око спинялось не тільки на картах, а, прошиваючи кімнату наскрізь, блимало на виконавицю, на слухача, на арфу, — на все довкола.
Закінчивши п’єсу, гордовита красуня підвелася, з тим же виглядом, що й раніше, вислухала компліменти містера Домбі, тут же попростувала до рояля й почала співати.
Ох, Едіт Гренджер, — яку хочете пісню, тільки не цю! Едіт Гренджер, ви надзвичайно вродливі, граєте ви досконало, голос у вас глибокий і проникливий, але тільки не цю пісню, яку нелюба йому дочка співала його покійному синові!
Леле, він не впізнав її! А якби й упізнав — яка з доччиних співанок спромоглася б зворушити цього твердого чоловіка? Спи, самотня Флоренс, спи! І сни твої будуть спокійні, дарма що навкруг потемніло й збираються хмари, от-от має впасти град!