Проте цей пасаж, вміщений у постскриптумі, не давав спокою ні його думкам, ні зубам.
— Здається, — промовив він, — мій дорогий друг капітан Катл тоді мені сказав, що вже наступного дня Гея беруть на буксир. Шкода, що він уже так далеко!
Містер Турбот згорнув листа і задумано вертів ним на всі боки — то клав його лігма на стіл, то ставив на ребро, уздовж і впоперек (те саме, мабуть, проробляв він подумки і з його змістом), — коли тут обережно постукав у двері містер Перч-посланець, навшпиньки, кланяючись на кожному кроці, ніби кланятись було для нього найвищою насолодою, підійшов до столу і виклав на нього якісь папери.
— Ви все ще зайняті, сер? — спитав містер Перч, мнучи руки й поштиво схиливши голову вбік, як людина, що не має права тримати її просто в присутності такої особи й ладна відсунути її якомога далі.
— А хто хоче мене бачити?
— Та, сер, — ніжним голосом промовив Перч, — власне ніхто. Містер Джілс, сер, майстер корабельних інструментів, зайшов, каже, у невеличкій справі якогось платежу, але я сказав йому, сер, що ви страшенно зайняті, — страшенно.
Містер Перч кашлянув у руку й стояв, чекаючи на дальші розпорядження.
— А ще хто?
— Та, сер… Я б нізащо не насмілився, якби ви самі не згадали, хто ще… Той самий хлопець, сер, що приходив учора, а минулого тижня ввесь час тут вештався, і схоже на те, сер, — Перч зробив паузу, аби зачинити двері, — що то велике ледащо, судячи по тому, як він пересвистується на подвір’ї з горобцями.
— Ви нібито казали, він шукає роботи, Перче? — відхилившись на спинку крісла й дивлячись на кур’єра, спитав управитель.
— Так, сер, — Перч знову кашлянув у руку, — він то говорив, що хотів би якоїсь посади і має думку, що на корабельні для нього щось би знайшлося, оскільки він уміє рибу вудити. Та тільки… — містер Перч на знак сумніву похитав головою.
— А що саме він каже, як приходить? — спитав містер Турбот.
— Отож-бо, сер, — містер Перч ще раз кашлянув у руку, — він завжди цим способом виявляв своє послушенство, коли інших не знаходив, — загалом одне і те ж, — що йому треба заробляти на прожиток і що він хотів би побачитися з кимось із джентльменів. Тільки ж бачте, сер, — додав Перч, стишуючи голос до шепоту, і, корячись нестримному потягу зберегти таємницю, повернувся до дверей, щоб притиснути їх кулаком і коліном, наче вони й так не були щільно зачинені, — навряд чи годиться, щоб отакий простак тинявся тут і плескав язиком, що його мати була за мамку для молодого хазяїна, і через те він має надію, що наша фірма його виручить. Напевне, сер, — зауважив містер Перч, — я ніколи не насмілився б натякнути, — навіть, якби це було бажаним, — що місіс Перч теж могла б стати мамкою, хоч вона саме тоді годувала найпишніше з усіх дівчаток, на яких ми дозволили собі збільшити нашу родину.
Містер Турбот вищирив зуби як акула, але думки його, здавалося, були десь далеко.
— Може, — додав містер Перч, помовчавши й кашлянувши ще раз, — краще було сказати йому, щоб забирався звідси, бо інакше його запроторять до буцегарні. Хай би посидів там! Але сам я не зважуюсь це зробити, знаєте, сер, я з натури людина боязка, та ще й нерви, у зв’язку зі станом місіс Перч, геть розхиталися, — я це й присягою можу засвідчити.
— Покажіть мені того хлопця, Перче, — сказав містер Турбот. — Приведіть його сюди.
— Слухаю, сер. Вибачте, сер, — коло дверей містер Перч завагався, — але вигляд у нього дуже неприємний.
— То пусте. Якщо він тут, — приведіть. А містер Джілс хай трохи зажде. Я зараз прийму його.
Містер Перч уклонився, зачинив по собі двері так старанно, мовби з тиждень не збирався вертатись сюди, і подався шукати хлопця серед горобців на подвір’ї. Містер Турбот за той час зайняв свою улюблену позицію біля каміна, лицем до дверей, і, ощиривши в усміху лише верхній набір зубів, виглядав достоту як звір перед стрибком.
Посильний не забарився. За ним по коридору гупали чиїсь важкі, мов дві скрині, чоботи. З нецеремонним: «Давай, давай!» — вельми незвичним, як на містера Перча, він запровадив у кабінет міцного хлопця років п’ятнадцяти, з круглим червоним обличчям, круглою головою, круглими чорними очима, округлими кінцівками і, на довершення загальної округлості, з круглим, геть безкрисим капелюхом у руках.
Один кивок містера Турбота, і Перч зараз же зник, залишивши гостя віч-на-віч з управителем. У ту ж мить, як вони залишилися самі, містер Турбот, не кажучи ні слова, схопив гостя за горло й трусив його, аж голова хлопцеві, здавалось, почала відриватись від тулуба.
Ошелешений, хлопець прикипів безтямними, широко відкритими очима до джентльмена з стількома білими зубами, що раптом кинувся його душити; тоді перебіг ними по стінах — немовби хотів цим останнім поглядом (у разі, якщо його й справді задушать) збагнути ту страшну таємницю, торкнувшись якої, він так жахливо покутує — і нарешті спромігся вимовити:
— Гей, сер! Та пустіть же мене!
— Пустити тебе! — скрикнув містер Турбот. — А я що, тебе тримаю? — Хоч у цьому сумнівів не було: тримав, і то цупко. — Ах ти, собако! — процідив крізь зуби містер Турбот. — Я тебе придушу!
Байлер заскімлив: як — придушить ой, ні! та що ж це він робить? чого б йому не вдушити когось такого, як сам, дорослого, а не його, Байлера? Однак уже те, що його тут зустріли в отакий незвичайний спосіб, настільки обеззброїло хлопця, що, коли голова, його перестала хитатись і він ще раз глянув в обличчя джентльмена — або, вірніше, в його зуби — і побачив звіриний оскал, бідний Байлер забув, що він парубок, і зайшовся плачем.
— Я вам нічого поганого не зробив, сер, — прохрипів Байлер, званий інколи Робом, інколи — Благородним Точильником і завжди — Тудлом.
— Ах, ти шмаркачу! — відповів містер Турбот, поволі відпускаючи його шию, й, одступивши на крок, зайняв свою улюблену позицію. — Як ти смів прийти сюди?
— Я не хотів, сер, — пхинькав Роб, однією рукою потираючи собі шию, а другою втираючи сльози. — Я більше не прийду, сер. Я просто шукав роботи.
— Шукав роботи! Ти, Каїне! — повторив за ним містер Турбот, вп’явшись у нього очима. — Та хіба ти не послідущий волоцюга в Лондоні?
Цей докір, вельми дошкульний, був аж надто справедливий, і Тудл-молодший не міг його спростувати, тільки стояв і перелякано, мов покаяний грішник, дивився на містера Турбота. Взагалі він, можна сказати, був цим джентльменом зачарований, бо ні на мить не зводив з нього своїх круглих очей.
— Хіба ти не злодій? — спитав містер Турбот, сунувши руки в кишені.
— Ні, сер, — протестував Роб.
— Злодій!
— Їй-бо, ні, сер, — заскиглив Роб. — Я ніколи не крав, сер, повірте. Я знаю, я збився з пуття, сер, відколи взявся ловити птахів і вештатись по місту. Люди думають, — в нападі каяття признався Тудл-молодший, — що співочі птахи — цілком безневинні створіння, сер, але один бог знає, скільки в цих пуцьверінках зла і до чого вони можуть чоловіка призвести.
Його, в усякому разі, вони призвели до вельветової куртки, геть поношених штанів, малесенького червоного жилета, що більше нагадував жіночу горжетку, синьої сорочки під ним і вже згаданого капелюха.
— Я й додому майже не заходив ті десять місяців, відколи за птахами вганяю, — сказав Роб. — Як я можу туди прийти, коли всім на мене й подивитися сором! Сам дивуюся, — Байлер ревно заплакав, витираючи очі полою куртки, — чого це я досі не пішов і не втопився.
Здавалось, ніби всі ці зізнання — отже, й подив, чого це він досі не вчинив такого геройства, — витягли з хлопця зуби містера Турбота, і приховати щось перед цим потужним магнітом було понад його сили.
— Гарний дженджик! — похитав головою містер Турбот. — Для тебе уже мотузку сукають, братику!
— Знаєте, сер, — знов заридав бідолашний Байлер, і далі втираючись полою, — я часом не проти, щоб її вже висукали. А всі нещастя мої почалися з сачків. Та й як було не сачкувати?
— Не що? — перепитав містер Турбот.
— Сачкувати, сер. Сачкувати від школи.
— Тобто, ти вдавав, що йдеш до школи, а насправді не йшов?
— Так, сер. Це й зветься сачками, сер, — пояснив, понурившись, колишній Точильник. — Коли я йшов туди, мені проходу не давали, сер, а приходив туди — дубасили. Ось я й став сачкувати, ховався,і так все й почалося.