— Цей хлопець, — містер Турбот лагідно трусонув ним, — ваш син, мадам?
— Так, сер, — вклонившись, схлипнула Поллі.
— Боюся, поганий син.
— Для мене він не був поганий, сер.
— А для кого був? — поцікавився містер Турбот.
— Він був трохи вітрогон, сер, — пояснила Поллі, вгамовуючи немовля, що робила конвульсійні зусилля руками й ногами, прагнучи переметнутись повітрям до Байлера, — і водився з лихим товариством, але тепер, сподіваюсь, він скуштував гіркої і виправиться, сер.
Містер Турбот зиркнув на Поллі, на охайну кімнату і охайних дітей, на просте Тудлове обличчя, трохи батьківське, трохи материне, відбите й повторене рештою облич довкола, й узявся викладати мету свого візиту.
— Вашого чоловіка, здається, немає вдома? — спитав він.
— Ні, сер. Він на колії,— відповіла Поллі.
Блудному Робові при цій звістці явно відлягло від серця, хоча всі його розумові й фізичні здібності й досі перебували під владою його патрона: він так само не зводив з нього очей і лише вряди-годи кидав крадькома жалібний погляд на матір.
— Тоді я вам розкажу, — мовив містер Турбот, — хто я такий, як стрівся із вашим хлопцем і що хочу зробити для нього.
І містер Турбот розказав, тільки по-своєму. Розповів, як спершу хотів накликати різні страхіття на голову зухвалого хлопця за те, що він вештався коло контори Домбі й Сина; як потім роздумався, взявши до уваги його молоді літа, його каяття та його родину; як боявся, чи не зробить він нерозважного кроку, беручись помагати хлопцеві, і чи цей крок не викличе осуду людей розважних; але він робить його з власної волі і сам відповідатиме за наслідки; а що стосується колишніх зв’язків між матір’ю хлопця й родиною містера Домбі, то вони тут ніякої ролі не грають, і містер Домбі тут ніякої ролі не грає — єдина й головна роль в усій цій справі, від початку й до кінця належить лише йому — містеру Турботу. Склавши собі чимало похвал за свою доброту і прийнявши не меншу їх кількість від усіх присутніх членів родини, містер Турбот не прямо, та все ж доволі прозоро зазначив, що він довіку заслужив собі на безоглядну Робову відданість і самопосвяту як найскромнішу данину шани, котра йому належить. Самого Роба ця велика істина так уразила, що він, не відриваючи від свого патрона очей, з яких покотилися рясні сльози, гаряче закивав головою і кивав доти, доки його лискуча голова не почала, здавалось, відокремлюватися від тулуба, як то вже з нею було, під руками того ж патрона, сьогодні вранці.
Поллі, що одне небо знає скільки ночей не спала, побиваючись за своїм безпутним первістком, тижнями не бачачи його, ладна була впасти навколішки перед містером Турботом, перед добрим ангелом — незважаючи на його зуби. Та що містер Турбот уже зібрався відходити, то вона лиш обсипала його словами подяки, — своїми материнськими молитвами та благословеннями, — подяки такої щедрої (бо оплаченої серцем), надто для містера Турбота, що, коли б він і сподобився відплатити за ці щедроти усім, чим міг, то все одно залишився б у виграші.
Поки цей джентльмен пробирався в юрбі дітлахів до дверей, Роб кинувся до матері й покаянно обняв її разом із немовлям.
— Я тепер так старатимусь, мамо! — запевнив він. — Їй-богу, старатимусь!
— Старайся, мій хлопчику! Я знаю, ти будеш старатися — ради нас усіх, ради себе самого! — плакала Поллі, цілуючи його. — Але ж ти ще вернешся поговорити зі мною, — проведеш джентльмена і вернешся?
— Не знаю, мамо, — завагався Роб, потупивши очі. — А батько… коли він має прийти?
— Не раніш як о другій ночі.
— То я вернуся, мамо! — вигукнув Роб і, оточений радісним криком братів та сестер, що так привітали його обіцянку, кинувся навздогін містеру Турботу.
— Що, в тебе лютий батько? — спитав містер Турбот, котрий чув цю розмову.
— Ні, сер, — здивовано відповів Роб. — Кращого, добрішого батька нема в світі.
— То чого ж ти не хочеш з ним бачитись?
— Між батьком і матір’ю — велика різниця, сер, — подумавши, сказав хлопець. — Він навряд чи повірить, що я виправлюсь, — хоч дуже хотів би, я знаю. А мати… Моя мама, принаймні, завжди вірить в усе хороше, сер, благослови її бог.
Містер Турбот розтулив було рот, але не сказав нічого, доки не сів на коня й не одпустив чоловіка, що за ним дивився. Тільки тоді, пильно глянувши зверху вниз в уважне хлопцеве обличчя, він сказав:
— Завтра зранку прийдеш до мене. Тобі покажуть, де живе той старий джентльмен, — той старий джентльмен, котрий був сьогодні у мене, і до котрого, як було сказано, ти ідеш на службу.
— Так, сер, — відповів Роб.
— Цей старий джентльмен мене дуже цікавить, і, служачи йому, ти, хлопче, служитимеш мені. Зрозумів? Гаразд, — урвав він, помітивши, як проясніло кругле обличчя Роба. — Бачу, що зрозумів. Я хочу знати все про того джентльмена: як він живе, що робить день у день (бо маю намір чимось йому прислужитися), а надто, хто його відвідує. Розумієш?
Роб твердо кивнув головою й знову сказав:
— Так, сер.
— Я хотів би дізнатись, що він має друзів, які піклуються про нього і не цураються його, — бо він, бідолаха, тепер дуже самотній, — які люблять його та його небожа, що виїхав за кордон. Зокрема, його повинна відвідувати одна дуже молоденька леді. Вона цікавить мене найбільше.
— Я буду глядіти, сер, — сказав хлопець.
— І гляди, — застеріг патрон, майже впритул нахиливши своє оскалене обличчя до обличчя хлопця, й ударив його по плечі пужалном, — гляди, щоб ні з ким опріч мене не балакав про мої справи!
— Ні з ким на світі, сер, — запевнив Роб, крутнувши головою.
— Ні там, — містер Турбот вказав на будинок, звідки вони щойно вийшли, — ні деінде. Побачу, яка твоя щирість та вдяка. Влаштую тобі пробу!
Що він і зробив, блиснувши зубами й не то погрозливо, не то обнадійливо скинувши головою, по чому відвернувся від Роба і його очей, що були до нього мов цвяхами прикуті — так, ніби він вчарував хлопця, оволодівши його душею і тілом, — і жваво рушив з місця. Але, спостерігши невдовзі, що його вірний джура, з тією самою пов’язкою і на велику втіху строкатій юрбі глядачів, знов виказує свою готовність бути напохваті, містер Турбот стримав коня і наказав хлопцеві забиратися геть. А щоб забезпечити виконання свого наказу, обернувся і стежив, як той іде геть. Цікаво, що навіть за цих обставин Роб ніяк не міг остаточно відірвати очі від свого патрона, а все оглядався й оглядався, наражаючись на цілий шквал штовханів та ударів з боку інших перехожих, чого, у полоні єдиної і всеохопної думки, не відчував цілковито.
Далі містер Турбот-управитель поїхав уже ступою, з виглядом людини, що успішно закінчила всі свої денні справи і викинула їх з голови. Самовдоволений і лагідний без меж, їхав собі по місту і мугикав дорогою якусь пісеньку. Здавалося, він муркотів — таке велике було його задоволення.
І справді, містерові Турботу мріялось, що він лежить на килимку просто каміна. Лежить, звившися клубочком у декого в ногах, готовий, залежно від обставин чи власного гумору, плигнути, чи вгризти, чи дряпнути, чи торкнутися оксамитною лапкою. Чи не бачив він і клітки з пташкою, що мала стати йому за здобич?
«Одна молоденька леді! — думав, виспівуючи, містер Турбот-управитель. — Ах, коли я бачив її востаннє, вона була ще дитина. Кароока, чорнява, скільки пригадую, з милим, дуже милим личком. Навіть гарненька, можна сказати».
Ще лагідніший і самовдоволеніший їхав собі містер Турбот, все дужче мугикаючи, свою пісеньку, аж зуби підклацували, і нарешті звернув у тіняву вулицю, де стояла оселя містера Домбі. Він був такий заклопотаний, снуючи павутину довкола милих личок і затягуючи їх сіточкою зверху, що схаменувся лише тоді, коли, ковзнувши поглядом у холодну перспективу високих будинків, раптово спинив коня за кілька кроків від дверей згаданого дому. Але, щоб зрозуміти, чому він так раптово спинив коня й що саме його так здивувало, треба зробити невеличкий відступ.
Містер Тутс, звільнившись з-під Блімберової кормиги і ввійшовши у володіння певною частиною своїх земних скарбів, «якої, — сенсаційно повідомляв він щовечора містеру Пастирові протягом останніх півроку свого учнівства, — не встигли пограбувати його опікуни», з неабияким завзяттям узявся до науки Життя. Запалившись благородним бажанням зробити блискучу і славетну кар’єру, містер Тутс умеблював винайняті ним добірні апартаменти і, між іншим, улаштував собі спортивний будуар, прикрасивши його портретами коней-переможців, які його нітрохи не цікавили, і поставивши туди диван, що гнітив його. В цій чарівній оселі містер Тутс культивував усі види мистецтв, що вдосконалюють і ошляхетнюють людське життя. Головним його інструктором у цьому питанні був цікавий чолов’яга на ймення Бойове Курча, що славився в шинку «Чорний Борсук», за найбільшої спеки носив біле волохате пальто і тричі на тиждень гамселив містера Тутса по голові за мізерну платню в десять шилінгів шість пенсів за лекцію.