Але була й одна думка — не до кінця усвідомлена нею, проте гаряча й несхибна, що підтримувала Флоренс у хвилину сум’яття і вливала в її щире серденько, що так тяжко каралося, певність мети. В душу її, як і в кожну іншу, що не може змиритися з гіркою приреченістю смертного нашого єства, вкралися урочі марення-мрії, зроджені десь там, у сутінковому світі за межами цього життя, і лилися тихесенькою музикою, нашіптуючи, наче мама її і братик знайшли одне одного в тому далекому краї, наче вони думають там і про неї — думають з любов’ю і співчуттям, наче обом їм відомий кожен її крок на цій землі. Флоренс не раз давала волю цим мріям, знаходячи в них заспокоєння й розраду, аж одного дня, — невдовзі по тому, як вона востаннє бачилася з батьком у його кабінеті пізно вночі, — їй раптом подумалось, що, слізно побиваючись над нечулим батьковим серцем, вона може відвернути від нього ці дві рідні душі. І хоч якою дикою, немудрою, по-дитячому наївною була ота напівусвідомлена думка, що вкинула її у дрож, — все ж то був природній відрух її люблячого серця, і від цієї хвилини Флоренс намагалася забути про жорстоку рану у грудях, думаючи про того, хто її наніс, лише і тільки з надією.
Просто батько не знає, — переконувала вона себе, — як сильно вона його любить. Вона ще дуже молода, не має матері, і, на нещастя, ніхто її не навчив, як виказати йому свою любов. Вона буде терплячою, навчиться цього мистецтва і навчить його краще зрозуміти свою єдину дитину.
Це стало їй за мету життя. Вранішнє сонце, освітлюючи вибляклий будинок, бачило, що в душі його самотньої господині цей її намір лишився таким же ясним і чистим, як був. Він надавав їй бадьорості в її щоденних заняттях, бо, сподівалася Флоренс, що більше вона знатиме й умітиме, тим більше радітиме батько, коли зблизиться з нею й полюбить її. Подеколи з неспокоєм у серці й сльозою в очах, Флоренс питала себе, чим, власне, дивуватиме вона його, коли вони потоваришують. Часом вона намагалася знайти якісь нові галузі знання, що могли б зацікавити його більше, ніж інші. І завжди: чи то за книгами, чи за музикою, чи за рукоділлям, на вранішній прогулянці і за вечірньою молитвою — вона бачила перед собою свою єдину мету. Дивна наука як на дитину — вивчати шляхи до скупого батьківського серця!
Не один із тих безтурботних нероб, що пізнього літнього вечора вешталися по вулицях і бачили у вікні похмурого будинку аж ніяк не похмуру юну особу, задивлену на зорі, вже й до ранку не склепив би очей, коли б дізнався, над чим вона так пильно розмірковує в цю мить. І сумна слава цього будинку — «дому з привидами», як назвали його прості городяни, що не раз перебігали мимо у своїх щоденних справах і лякались його понурого вигляду, — сумна слава будинку не стала би менш сумною, коли б хтось міг вичитати його історію з того посмутнілого фасаду. Тільки ж Флоренс тримала святий свій замисел при собі, ні в кого не викликаючи підозр і не шукаючи підтримки, — лише вчилася всього, що могло б показати батькові, що вона любить його і нітрохи йому не дорікає.
Отже, Флоренс жила сама у занедбаному домі, і дні минали за днями, а вона все жила сама, і безликі стіни дивились на неї невидющим оком, немовби хотіли, як Горгона, обернути її молодість та вроду на камінь.
Одного ранку Сюзанна Ніппер стояла проти своєї молодої господині, що згортала та запечатувала щойно написаного листа, і всім своїм виглядом виказувала задоволення з того, що там написано.
— Краще пізно, ніж ніколи, люба міс Фло, — мовила Сюзанна, — і я вам скажу, що навіть коротенький візит до тих старих Скетлсів буде просто даром божим.
— Так, це дуже мило, що сер Барнет і леді Скетлс були такі добрі повторити своє запрошення, — відповіла Флоренс, делікатно виправляючи занадто панібратське поводження з прізвищем згаданої родини.
Міс Ніппер, що була, може, найбільш войовничою особою на землі, і, додаючи свій бойовий запал до всіх великих та малих справ, перебувала в стані безперервної війни з суспільством, на знак протесту проти гаданої безкорисливості Скетлсів і на доказ того, що їхню доброту їм окупить дорогоцінне товариство Флоренс, скривила губи й захитала головою.
— Вони добре знають, що роблять, — пробуркотіла міс Ніппер. — О, я знаю тих Скетлсів!
— Мушу признатися, мені не дуже хочеться їхати до Фулгема, Сюзанно, — задумано сказала Флоренс, — але треба б. Певно, так буде краще.
— Куди краще, — підтвердила Сюзанна, знов енергійно хитнувши головою.
— Я, щоправда, воліла б поїхати, коли там нікого не буде, а тепер вакації, і, напевне, в них гостює молодь, але я таки подякувала і сказала, що згодна.
— На що я скажу вам: возрадуйтесь, міс Фло! — відповіла Сюзанна. — Ах-х-х!
Останній вигук (а в ті часи міс Ніппер частенько закругляла ним ту чи іншу фразу) загалом, як вважалось у приміщеннях челяді, стосувався містера Домбі і виражав сильне бажання міс Ніппер нагородити цього джентльмена дещицею своєї зичливості. А що ніяких роз’яснень вона не давала, то вигук цей, на додачу до високої експресивності, був повен ще й загадкового чару.
— Як довго нема звісток від Уолтера, Сюзанно, — по короткій мовчанці озвалася Флоренс.
— І справді довго, міс Фло, — погодилась її покоївка. — Он і Перч, як ото приходив по листи, казав… але яке то має значення, що він каже? — зашарівшись, урвала Сюзанна. — Багато він знає, той Перч!
Флоренс звела очі, і обличчя їй спалахнуло.
— Та якби, — пильно глянувши у вічі господині, гукнула Сюзанна Ніппер, очевидно змагаючись із якимсь потаємним хвилюванням та тривогою і вдаючи ніби сердиться на безневинного Перча, — якби в мене, жінки, не було мужності більше, ніж у цього нікчеми чоловічої статі, я б зреклася свого волосся, загорнула б його під грубий чепець, без усяких там рюшечок, і так і ходила б довіку, поки смерть мене вибавить від моєї нікчемності, я не амазонка, міс Фло, та й не стала б робити із себе подібну почвару, але я й не боягуз, щоб утрачати надію.
— Утрачати надію? На що? — жахнувшись, скрикнула Флоренс.
— Та нічого, міс, далебі нічого, — заспокоювала її Сюзанна. — Це все ота мокра папільйотка, отой Перч, що його лиш пальцем торкни — розлізеться, та й святе діло було б, якби знайшовся хтось жалісливий і зробив би йому цю ласку!
— Він говорив про корабель, Сюзанно? — пополотнівши, спитала Флоренс.
— Ні, міс, — відказала Сюзанна. — Хотіла б я бачити, як він насмілиться сказати таке мені в вічі! Ні, міс. Він плескав про якийсь задрипаний імбир, що його містер Уолтер мав прислати місіс Перч, помотав головою та й каже, що, може, той імбир уже в дорозі, та тільки, каже, на передбачену ним оказію він уже не встигне, зате може пригодитися для наступної, і тут цей чоловік, — казала Ніппер із дедалі більшим презирством, — остаточно вивів мене з терпцю, бо я хоч і терпляча, але ж я не верблюд і навіть, — Сюзанна поміркувала хвилинку, — наскільки мені відомо, не дромадер.
— А що він ще каже? — допитувалася занепокоєна Флоренс. — Ти мені все розповіси?
— Так ніби я вам не розповідаю всього і про все, міс Фло! — обурилась Сюзанна. — Так ось, міс, він каже, що в конторі тільки й розмов, що про цей корабель, бо ще такого не бувало, щоб з кораблів на цьому курсі так довго не мали жодних звісток, що дружина капітанова приходила вчора до контори і була трохи ніби сама не своя, але це ж кожен скаже, майже все це ми знали й раніше.