Виявилося, однак, що місіс Мак-Стінджер вже встигла змінити курс, — що вона, зі слів капітана, робила доволі часто, — і повернула у зовсім іншому напрямку. Бо коли вони спустилися на перший поверх, ця взірцева жона на порозі витріпувала з хідників пилюку, крізь яку ледь-ледь проглядав малий Олександр на бруківці; і до такої міри поглинуло місіс Мак-Стінджер це господарське заняття, що, коли капітан Катл з гостями проходили мимо, вона тріпала дедалі завзятіше, ані словом, ні жестом не виказавши, що бачить їх коло себе. Капітана так втішив цей безболісний відхід з позицій (щоправда, хідники подіяли на нього як добрий понюх табаки, бо він розічхався до сліз), що він ніяк не міг повірити своєму щастю і по дорозі від дверей до кеба раз по раз оглядався, явно остерігаючись переслідувань з боку місіс Мак-Стінджер.
Проте цей грізний брандер-вогнеметник мовчав, і вони мирно добулися до рогу Бриг-майдану, звідки капітан, усівшись поруч візника на передку, — бо галантність не дозволила йому сісти поруч із дамами, хоч як його прошено, — скерував кеб до корабля капітана Якчіпа, який звався «Обачна Клара» і стояв коло Реткліфської корабельні.
Прибувши до корабельні, де судно цього великого командора було затиснене між п’ятьма сотнями інших, а такелаж тієї армади скидався на велетенське, наполовину зметене павутиння, капітан Катл устромив голову у вікно карети і запросив Флоренс та міс Ніппер іти разом із ним, зауваживши при цьому, що Якчіп дуже м’якосердо ставиться до дам, і що ніщо інше не матиме такого миротворного впливу на цей могутній розум, як їхня поява на «Обачній Кларі».
Флоренс охоче пристала на це, і капітан, утопивши її крихітну долоню в неосяжній своїй, з покровительсько-батьківським, гордим та церемонним виглядом (аж приємно було дивитися) попровадив її з однієї брудної палуби на іншу, поки, добравшись до «Клари», вони не виявили, що сходні з неї знято, і що від найближчого корабля цю обачну даму відокремлює смуга води з півдюжини футів завширшки. З пояснень капітана Катла виявилося, що великий Якчіп теж, як і він, терпить од жорстокої вдачі своєї квартирної хазяйки, і коли ця вдача стає вже зовсім нестерпною, створює, як останній засіб, зазначену прірву між ними.
— «Кларо», агов! — гукнув капітан, приклавши долоні до рота.
— Агов! — луною обізвався юнга, вискакуючи на палубу.
— Якчіп на борту? — крикнув капітан громовим голосом, ніби до хлопця було не два ярди, а добрих півмилі.
— Тут, тут! — у тон йому відповів хлопець.
Юнга перекинув сходні, і капітан, старанно заплішивши їх, перевів спершу Флоренс, а тоді міс Ніппер на палубу «Клари», де серед такелажу разом із язиками та скумбрією в’ялився на сонці розмаїтий одяг.
У ту ж мить із каютного люка почала виростати величезна — не менша за люк — голова з обличчям кольору червоного дерева. Одне око на ній було недвижне, а друге оберталось як ліхтар на деяких маяках. Голову вкривала буйна, схожа на клоччя, рослинність, що не росла в якомусь певному напрямку — на схід, захід, південь чи північ, — тільки стирчала у всі чотири сторони світу і в кожну точку між ними. Слідом за головою з’явилося голе, як Сахара, підборіддя, далі — комір сорочки і хустка, замість краватки, далі лоцманська куртка з грубого синього сукна і лоцманські штани того ж сукна, з таким широким поясом, що він правив і за жилет, бо на додачу був ще й прикрашений під грудьми кількома масивними дерев’яними гудзиками, що скидались на шашки. Коли з’явилася спідня частина штанів, показався і ввесь Якчіп з руками, зануреними у чималі кишені, і з поглядом, зверненим не на капітана Катла чи дам, а на верхівку щогли.
Глибокодумний вигляд цього могутнього тілом філософа з царственою печаттю мовчазності на винятково червоному обличчі — що цілком узгоджувалося з його характером, де ця риса займала найповажніше місце, — збентежив навіть капітана Катла, хоч які вони були приятелі. Шепнувши Флоренс на вушко, що Якчіп ще в житті не виявив будь-якого подиву і, мабуть, взагалі не знає, що це таке, капітан стежив, як той від оглядин власної щогли перекинувся на обрій, і коли кругобіжне око стало підбігати начебто до нього, сказав:
— Якчіпе, друже, як життя?
Низький, хрипкий голос — здавалося, зовсім не зв’язаний з Якчіпом, бо він не спричинився до жодних змін на його виду, — відповів: «А, корабельний товаришу! Як ся маєш?» В той же час правиця Якчіпа виринула з кишені, стиснула капітанову руку й знову сховалася.
— Якчіпе, — сказав капітан, відразу беручи бика за роги, — ти чоловік розумний і маєш про все власну думку. Оця молода леді хоче знати твою думку щодо мого друга Уол-ра і ще одного друга — Сола Джілса, з яким тобі варто познайомитись, бо він теж служить науці, що є матір’ю всіх винаходів, і законам не підлягає. Чи не міг би ти, ради мене, звернути під попуташй вітер і поїхати з нами?
Великий командор, що, судячи з виразу обличчя, незмінно щось виглядав у неозорій далечіні і не мав жодного зримого уявлення про те, що творилося в межах найближчих десяти миль, не зронив ані звуку у відповідь.
— Перед вами чоловік, — звернувся капітан до своїх чарівних слухачок, простираючи гачка в бік командора, — який падав стільки на своєму віку, як ніхто з нині живущих; який сам-один пережив нещасних випадків більше, ніж цілий госпіталь матросів; який замолоду опробував головою таку кількість болтів, брусів та рейок, що з них на Чатемській верфі вам би яхту збудували, і в якого, здається мені, через це виробився свій хід думок, бо таких думок ви не знайдете ніде — ні на суші, ні на морі.
Незворушний командор, судячи з ледь помітних рухів ліктями, виразив певне вдоволення з приводу цього панегірика; зате судити про хід його думок з обличчя було для спостерігачів не менш марною справою, ніж коли б це обличчя знаходилось від них на відстані такій же неозорій, як і командорів погляд.
— Товаришу, — зненацька подав голос Якчіп, нахилившись, бо якась поперечна рейка заступала йому гостей, — що питимуть ці дами?
Капітан, вражений — з огляду на Флоренс — неделікатністю цього питання, одтягнув філософа набік і, пошепки пояснюючи йому щось, спустився з ним до каюти, де й сам, щоб не образити господаря, вихилив чарочку того добра, що його (як бачили Флоренс із Сюзанною, зазирнувши у віконце в стелі) філософ, ледь обертаючись між ліжком й крихітною мідною піччю, виклав на стіл для двох. Незабаром обоє знов з’явилися на палубі; капітан Катл, радіючи з успіху свого заходу, повів до кеба Флоренс, а Якчіп супроводив міс Ніппер, яку він раз по раз, попри чимале обурення цієї молодої леді, пригортав до себе могутньою лоцманською рукою, мов синій ведмідь.
Втиснувши свого оракула в кеб, капітан усівся на передку і, сам не свій від захвату, що зумів щасливо доставити сюди цей великий розум, частенько не міг втриматись, щоб не зиркнути крізь віконце на Флоренс і підтвердити свій захват посмішкою, а також лясканням по лобі, як натяком на те, що мозок у Якчіпа працює безперестанку. Тим часом Якчіп, знай обіймаючи міс Ніппер (капітан не перебільшив, говорячи про м’якість його серця), зберігав усю свою поважність і, здається, не помічав ні її, ні взагалі будь-чого.
Дядько Сол уже повернувся і, зустрівши гостей на порозі крамниці, провів їх у маленьку вітальню, що за час Уолтерової відсутності зазнала дивних змін. На столі і скрізь по кімнаті були розкладені географічні карти, на яких майстер корабельних інструментів щодня накреслював шлях пропалого безвісти корабля, а щойно, перед самим приходом гостей, з допомогою двох компасів, які ще тримав у руках, намагався визначити, куди могла віднести його буря, і переконував себе, що втрачати надію ще зарано.
— Може, він дав течу? — сказав дядько Сол, скрушно дивлячись на карту. — Але ні, це майже неможливо. А може, їх захопило негодою? Та ні, навряд. А може, є надія, що вони змінили курс настільки… Та ні, в щось таке навіть я не повірю!