— Тобто говорити, капітане? — спитав Роб, глибоко вражений усіма цими застережними заходами
— Ага, — мовив капітан.
— То мені, сер, нема чого розводитись. Ось дивіться!
Роб витяг в’язку ключів. Капітан оглянув ключі не виходячи зі свого кутка, і оглянув Роба.
— І ще дивіться! — сказав Роб і витяг запечатаний пакет, на який капітан Катл видивився так само, як на ключі.
— Коли я прокинувся сьогодні, — сказав Роб, — а було це десь чверть на шосту — я знайшов оце в себе на подушці. Двері на вулицю були не на замку, і містер Джілс зник.
— Зник? — ревонув капітан.
— Пропав, сер.
Голос капітана був такий грізний, а сам він, виступивши з кутка, з таким виглядом сунув на Роба, що хлопець, виставивши поперед себе руку з ключами та пакетом, щоб його не розчавили, забився у протилежний куток.
— «Капітанові Катлу», сер! — кричав Роб. — Так тут написано, на ключах і на пакеті. Слово честі, капітане, більше я нічого не знаю! Краще вже смерть, ніж таке! Оце так посадили на посаду, — плакав безталанний Точильник, втираючи рукав в обличчя, — його хазяїн чкурнув собі з дому, а його винним роблять!
Цей лемент прямо стосувався до погляду капітана Катла — чи, радше, пломінкого зору, повного підозри, загрози та осуду. Взявши простягнений йому пакет, капітан розпечатав його і прочитав таке:
— «Любий Неде Катле, в цьому конверті моя воля і заповіт…» — капітан недовірливо перерив пакет.
— Де ж той заповіт? — спитав він, зараз же взявши на підозру безталанного Точильника. — Що ти зробив з ним, хлопче?
— Я його і не бачив, — запхинькав Роб. — Не чіпляйтеся до безневинного хлопця, капітане. Я і в руках не мав ніякого заповіту.
Капітан Катл похитав головою, даючи на розум, що хтось мусить відповісти за це, і серйозним голосом читав далі:
— «Розпечатайте його не раніше, як за рік, або тоді, принаймні, коли знатимете напевно, що з моїм любим Уолтером, якого, я знаю, любите й ви, Неде». — Тут капітан спинився й розчулено закивав головою, по чому, аби не втратити на гідності в такий значущий момент, кинув на Точильника якнайсуворіший погляд. — Якщо ви ніколи більше не почуєте за мене, Неде, — згадуйте свого старого друга, як і він завжди згадуватиме вас — добрим словом, і принаймні до тих пір, як вийде зазначений мною термін, догляньте задля Уолтера за нашим помешканням. Боргів у мене нема, позику, взяту в «Домбі й Сина», я сплатив цілком, а ключі посилаю. Не розголошуйте цього і не шукайте мене надаремно. Оце й усе, дорогий Неде, що мав сказати вам ваш вірний друг, Соломон Джілс».
Капітан глибоко зітхнув і прочитав ще рядки, написані нижче:
«Хлопця Роба, як я вам казав, рекомендували з «Домбі й Сина». Якщо крамниця піде під молоток — подбайте за маленького мічмана, Неде».
Щоб хоч приблизно засвідчити для прийдешніх поколінь, з яким виглядом і почуттями капітан, хтозна-скільки разів обернувши того листа в руках і прочитавши його разів кільканадцять, всівся нарешті й подумки узявся чинити суд за всіма правилами військового трибуналу, потрібен був би об’єднаний геній усіх тих великих людей, що, зрікшись невдячних сучасників, вирішили прокласти собі шлях до грядущих поколінь, та так і не добралися туди. Спочатку капітан був занадто прибитий та спантеличений, аби могти думати про будь-що, крім самого листа; та навіть коли його думки перейшли до висвітлення й різних інших, дотичних до цього, фактів, вони успішно могли б повернутися й до своєї попередньої теми — стільки світла вони пролили. Маючи перед своїм судом єдину особу — Точильника, капітан Катл врешті-решт неабияк полегшив собі душу тим, що вирішив скерувати усі підозри на хлопця; і рішучість ця так виразно проступила в нього на обличчі, що Роб запротестував.
— Ой, та що ви, капітане! — заплакав Точильник. — Як ви можете? Що я такого зробив, аби на мене так дивитись?
— Слухай-но, хлопче, — відповів капітан, — не квили, доки тебе не побито. І не вдаряйся в паніку, чого б ти там не наробив.
— Я нікого не вдарив і нічого не наробив, капітане, — запевняв Роб.
— Ну, то знімайся з якоря і — в дорогу, — енергійно мовив капітан.
Глибоко усвідомлюючи відповідальність, покладену на нього, а також необхідність докладно вивчити цю загадкову справу, як і належало другові обох зацікавлених сторін, капітан Катл поклав піти оглянути місце подій і не відпускати Точильника від себе. Вважаючи його ніби тимчасово арештованим, капітан подумував навіть, чи не доцільно було б накласти йому наручники, або спутати ноги, чи прив’язати до них тягаря, але, непевний щодо законності таких формальних заходів, вирішив вести його просто так, тримаючи за плече, і збивати з ніг, коли буде пручатися.
Той, однак, не пручався, тож добувся до інструментальної крамниці без введення будь-яких інших, суворіших обмежень його свободи. А що віконниці крамниці були ще зачинені, то найпершим завданням капітана було їх відчинити, і коли світло просмикнулося досередини, капітан з його допомогою перейшов до наступного етапу слідства.
Перш за все він урочисто вмостився в крісло, як голова того високого суду, що засідав у його особі, а Робові наказав лягти на своє ложе під прилавком і точно вказати, де саме знайшов він ключі та пакет, коли прокинувся, в якому стані були засуви й замки на дверях, коли він підійшов одчинити їх, як він виходив з наміром добутися Бриг-майдану — з застереженням, щоб його, бува, в запалі не винесло далі порога, — і так далі, до кінця глави. Коли усе це було повторено багато разів, капітан похитав головою і, мабуть, прийшов до думки, що справи кепські.
Далі, сповнившись невиразним передчуттям, що знайде трупа, капітан перевів якнайпильніший трус у цілому будинкові: лазив зі свічкою в льох, підсував свій гачок під усі двері, хороше зазнайомив голову з усіма сволоками та бантинами і ввесь увібрався в павутиння. Піднявшись на горище до спаленьки старого, вони виявили, що минулої ночі він не роздягався, а тільки приліг на ліжко, як це було видно з відбитку на ковдрі.
— Я думаю, капітане, — сказав Роб, оглядаючи кімнату, — що оце коли останніми днями містер Джілс раз у раз кудись виходив, то це він виносив дрібніші речі — потрохи, щоб не привертати уваги.
— Ба! — загадково мовив капітан. — А чому ти так думаєш, хлопче?
— Чому? — повторив Роб, озираючись навкруги. — Я не бачу його знарядь для гоління. І щіток нема. І сорочок. І навіть черевиків.
Називаючи кожну річ, капітан Катл вкрай пильно стежив за рухами Точильника у відповідному керунку — чи не зрадить він часом, що користувався цими предметами недавно або що має їх у своєму розпорядженні сьогодні? Але голитися Робові час іще не підійшов, щіток він явно не вживав, а одяг на ньому був, без усякого сумніву, той самий, що його він носив уже віддавна.
— А о котрій годині, по-твоєму, він утік, га? — спитав капітан.
— Я думаю, невздовзі по тому, як я заснув, капітане.
— То котра то була година? — наполягав капітан, бажаючи знати точний час.
— Звідки я знаю? — відповів Роб. — Знаю тільки, що сплю міцно, коли засинаю, а під ранок сон у мене чутливий. Якби містер Джілс виходив, хай і навшпиньки, десь удосвіта, я обов’язково почув би, як він одчиняє двері.
Добре розваживши всі ці факти, капітан Катл дійшов висновку, що майстер корабельних інструментів зник з власної волі, — даний логічний висновок підкріплювався також адресованим йому листом, який безперечно писався рукою старого і з якого цілком чітко випливало, що він сам захотів зникнути, і зник. Лишалося тільки вирішити, куди й чому. А що на перше питання відповісти було неможливо, то капітан зосередив свої розумові зусилля на другому.
Згадавши дивну поведінку старого під час їхньої останньої зустрічі, гарячковість прощання, тоді незбагненну, а зараз цілком зрозумілу, капітан Катл упевнився в страшному здогаді — що оті його метання, побивання за Уолтером штовхнули старого до самогубства. При його нездатності до боротьби за існування, у чому він не раз зізнавався, при ударі, який він, безперечно, пережив, втрачаючи певність і надію, таке припущення не здавалося притягненим за вуха, а навпаки, дуже і дуже можливим.