Боргів він не мав; арешту чи конфіскації майна не боявся, — то що ж іще, крім божевільної гарячки, могло спонукати його до цього таємничого зникнення. Коли він і прихопив з собою якийсь одяг — а навіть у цьому певності не було, — то, мабуть, для того, гадав капітан, щоб його не шукали, не припускали, що він і таким чином міг вирішити свою долю, зрештою, для того, щоб та сама особа, яка зараз усі ці можливості обдумує, не хвилювалася за нього. Ось що, у лаконічно спрощеному і сконденсованому вигляді, становило кінцевий підсумок і суть капітанових роздумів, які забрали йому немало часу і були схожі на деякі, інші роздуми, вельми непослідовні і хаотичні, що виносяться на суд громадськості.
Зажурений, пригнічений до краю, капітан визнав за справедливе звільнити Роба з-під арешту, встановивши за ним, проте, свого роду почесний нагляд, і, найнявши в Броглея-маклера людину стерегти крамницю на час їхньої відсутності, разом з Робом подався шукати прах Соломона Джілса.
В цілому великому місті не знайшлося б такої поліцейської дільниці, притулку для бідних чи трупарні, де б не побував лискучий капелюх. На доках, на набережній, між кораблів, вверх по ріці, вниз по ріці, скрізь і всюди, де кишіли люди, поблимував той капелюх, наче шолом героя епічної битви. Цілий тиждень вичитував капітан у всіх газетах і бюлетенях про всіх знайдених і пропалих безвісти, і о будь-якій порі дня пускався в дорогу розпізнавати Соломона Джілса в нещасних хлопчаках-підручних, що випали за борт, чи в дебелих бороданях-іноземцях, що понапивалися отрути, — «аби впевнитись, як казав капітан, що то не він». Річ певна, що кожного разу то був «не він» і що тільки цим добряк капітан і міг розрадити душу.
Зневірившись, капітан кінець кінцем облишив ці пошуки і почав обмірковувати, що йому робити далі. Всебічно вивчивши листа свого бідолашного приятеля, він прийшов до думки, що найперший його обов’язок — «доглядати за помешканням задля Уолтера». І вирішив, що вестиме цей догляд особисто і тут-таки, на місці, зайнявшись торгівлею інструментами та чекаючи на дальші події. Однак для цього треба було покинути апартаменти місіс Мак-Стінджер, а що ця енергійна жінка ніколи не дозволила б такого, то капітан прийняв одчайдушне рішення — тікати.
— Слухай-но, хлопче, — сказав він Робові, докладно обміркувавши всі подробиці цього відчайдушного проекту, — завтра я стану тут на рейді лише опівночі, може, й пізніше. Дослухайся добре, і як тільки я постукаю, вже біжи й одчиняй двері.
— Гаразд, капітане, — відповів Роб.
— Ти за той час бери й далі вивчай всі ці книжки, — поблажливо порадив капітан. — І, сподіваюсь, із тебе ще будуть люди, коли ми з тобою засукаємо рукави. Але завтра, щойно я постукаю — хоч яка буде пізня пора, — ти щоб хутенько звинувся і ту ж мить був на дверях.
— Буду, капітане, — пообіцяв Роб.
— Розумієш-бо, — твердив далі капітан, аби його завдання краще вбилося хлопцеві в голову, — за мною, правду кажучи, можуть гнатися і вхоплять на порозі, якщо ти вчасно не звинешся.
Роб іще раз запевнив, що буде насторожі й напохваті, і капітан, заручившись цією передбачливою домовленістю, востаннє почимчикував додому, до місіс Мак-Стінджер.
Думка, що він у цьому домі востаннє, разом з тим жахливим наміром, що його він ховав під синім жилетом, зродили в капітанові такий смертельний страх перед Мак-Стінджер, що кожного разу, коли він зачував її кроки, на капітана нападала трясця. Як на зло, того дня місіс Мак-Стінджер була в чарівному настрої — ласкава й сумирна, мов ягничка; отож коли вона прийшла запитати, чи не приготувати йому чого на обід, капітана геть загризло сумління.
— Може, хочете пудингу з нирок, або баранячого серця, капітане Катле? — питалася вона. — Не бійтеся, що завдасте мені клопоту.
— Ні, спасибі, мадам, — подякував капітан.
— То, може, печену курку з доброю начинкою і підливою з яєць? Ну-бо, капітане! Влаштуйте же собі маленький бенкет.
— Ні, дякую, мадам, — скромно повторив капітан.
— Я бачу, ви щось не в гуморі. Вам треба чогось підбадьорливого. Може, пляшку хересу?
— Гаразд, мадам, якщо й ви вип’єте зі мною, — погодився капітан. — Ви не були б такі ласкаві, мадам, — додав капітан, якого сумління вже роздирало на шматки, — взяти з мене комірне за квартал наперед?
— Чого це раптом, капітане Катле? — різко (як здалося капітанові) спитала місіс Мак-Стінджер.
Капітан злякався на смерть.
— Ви зробили б мені величезну послугу, — покірливо сказав він. — Я не вмію берегти гроші: вони самі розпливаються. Прошу вас.
— Добре, капітане Катле, — ні про що не здогадуючись, відповіла місіс Мак-Стінджер, потираючи руки. — Візьму, коли так хочете. Негоже мені, з моїми дітьми, відмагатися, як негоже й просити.
— То, може, ви, мадам, ласкаво передасте оці вісімнадцять пенсів своїм малятам? — сказав капітан, виймаючи монету з бляшанки, що стояла в нього на буфеті. — А може, ви прислали б їх усіх сюди? Мені чогось охота їх побачити.
Кожен малий Мак-Стінджер був капітанові, як ніж у серце, коли всі вони гамузом удерлися до кімнати і зі зворушливим довір’ям, на яке він так мало заслуговував, обскочили його. Погляд Олександра Мак-Стінджера, який був його улюбленцем, завдавав йому нестерпного болю; голосок Юліани Мак-Стінджер, що була копією своєї матері, вганяв його душу в п’яти. Все ж протягом години чи двох він тримався доволі пристойно, а малі Мак-Стінджери робили з ним що хотіли та, вибрикуючи, причинили деяку шкоду ще й його лискучому капелюхові, мостячись у ньому по двоє, як у гніздечку, і барабанячи по денцю черевиками. Нарешті капітан, з великим жалем, відправив їх геть і, прощаючись з цими янголятами, відчував такі гризоти сумління й такий сердечний біль, як людина, що йде на страту.
В нічній тиші капітан поскладав у скриню все своє важче добро і замкнув її на ключ з наміром залишити її тут, очевидно, назавжди — хіба що, може, вдасться йому знайти колись такого чоловіка, достатньо мужнього та відчайдушного, що міг би прийти й запитатися за неї. Дрібніші предмети першої необхідності капітан згорнув у вузлик і, прилаштувавши своє столове срібло якнайближче до тіла, був готовий до втечі. Рівно опівночі, коли Бриг-майдан поринув у сон, а оточена дітворою місіс Мак-Стінджер — в солодке забуття, він навспинячки підкрався в темряві до дверей, одчинив їх, м’яко зачинив за собою і кинувся бігти що було духу.
Гнаний видінням, у якому місіс Мак-Стінджер, зірвавшись з ліжка і забувши про одяг, мчала за ним, щоб завернути його назад, гнаний також усвідомленням власного страшного злочину, капітан Катл не збавляв темпу і давав волю ногам на всьому шляху від Бриг-майдану аж до дверей крамниці корабельних інструментів. Двері відчинилися негайно, бо Роб стояв на чатах, і тільки коли їх замкнули на ключ та на засув, капітан відчув себе у відносній безпеці.
— Ху! — відсапнув капітан, роззираючись довкола. — Аж легше стало!
— Щось негаразд, капітане? — вигукнув наполоханий Роб.
— Ні-ні,— відповів капітан, змінившись на обличчі і прислухаючись до кроків під вікном. — Але ти, хлопче, затям: якщо сюди прийде яка дама, — не з тих двох, що ти уже тут бачив, — і питатиме капітана Катла, то кажи, що такого не знаєш і ніколи не чув. Затям собі це.
— Слухаю, сер, — одповів Роб.
— Можеш додати, якщо хочеш, — поміркувавши трохи, сказав капітан, — що читав десь у газеті, ніби цей капітан виїхав до Австралії з цілою партією переселенців, які заприсяглися, що вже ніколи не повернуться.
Роб, утямивши, закивав головою, і капітан Катл, пообіцявши, що зробить з нього людину; коли той слухатиметься, позіхнув і відпустив його спати, а сам побрався нагору, до спаленьки Соломона Джілса.
Несила описати, що вистраждав капітан наступного дня, при кожній появі на вулиці дамського капелюшка і скільки разів стрімголов утікав на мансарду, ховаючись від уявної місіс Мак-Стінджер. А щоб менше утруднювати себе, вдаючись до такого способу самозбереження, капітан повісив фіранку на внутрішньому боці скляних дверей, що вели з крамниці до вітальні, підібрав до них ключа з переданої йому низки і провертів у стіні невеличку дірку для ведення спостережень. Переваги такої укріпленої позиції були очевидні. Як тільки в полі зору з’являвся дамський капелюшок, капітан миттю заслизав у свою фортецю, замикався на ключ і вів таємний нагляд за ворогом. Встановивши, що тривога була даремна, він так само миттю вислизав звідти. Але що капелюшків на вулиці не бракувало, а тривогу піднімав кожен з них, то капітан цілий день тільки те й робив, що заходив та виходив майже безперестанку