— Є у світі один чоловік, який ніколи не погодиться з тим, що хтось може бути подібний до вас, мадам, — сказав майор. — І звати його — старий Джо Бегсток.
Клеопатра зробила рух, ніби хотіла розтрощити йому голову віялом, але стрималася, осміхнулась до нього й провадила далі.
— Коли моя чарівна дівчинка має ті ж добрі риси, що й я, поганюще створіння! — поганющим створінням був майор, — то їй передалася і моя немудра натура. У неї сильний характер, — про мій кажуть, що він незламний, хоч я не вірю, — та коли вже вона чимсь пройметься, то стає без міри чутлива і піддатлива. Уявіть собі мої почуття, коли я дивлюся і бачу, як вона сохне! Мене це добиває.
Виставивши своє подвійне підборіддя і стиснувши сині губи в сердечній гримасці, майор виразив якнайглибшу співучасть.
— Між нами завжди існувало зворушливе довір’я, — сказала місіс Ск’ютон, — вільний розвій духу, щирість почуття. Ми були більше як сестри, а не як мама з дочкою.
— У своєму щирому почутті, — вкинув майор, — Дж. Б. звірявся вже п’ятдесят тисяч разів!
— Не перебивайте мене, грубіяне! — сказала Клеопатра. — Уявіть собі тепер, що я повинна була відчути, побачивши, що є одна тема, якої ми обидві уникаємо! Що між нами лягло… як це називається… провалля! Що моя щиросерда Едіт зі мною уже не та! Гіркоту цих почуттів неможливо описати, звичайно.
Майор полишив свій стілець і пересів на інший, ближче до столика.
— День у день я це бачу, мій дорогий майоре, — вела далі місіс Ск’ютон. — День у день я відчуваю це. Щогодини дорікаю собі за оте нічим не обмежене довір’я, що привело до таких прикрих наслідків, і щохвилини чекаю й сподіваюся, що, може, містер Домбі щось скаже і тим полегшить мені мої нестерпні муки, дорогий мій майоре. Але час минає і… нічого. Мене катує сумління… обережно, — тут чашка, ви такі незграбні!.. моя мила Едіт змінилася невпізнанно, і я просто не знаю, що мені робити і з якою доброю душею порадитись.
Підбадьорений, мабуть, довірливим і лагідним тоном місіс Ск’ютон, на який вона й раніше збивалася кілька разів, а тепер, схоже, перейшла остаточно, майор простяг руку через стіл і сказав з усмішкою:
— Порадьтеся з Джо, мадам.
— Тоді чому ж ви, потворне чудовисько, — сказала місіс Ск’ютон, даючи йому одну руку і вдаривши по його пальцях віялом, яке тримала в другій, — не кажете мені нічого? Ви знаєте, про що йдеться.
Майор реготнув, поцілував даровану йому руку і зайшовся ще більшим реготом.
— Чи дійсно в містера Домбі стільки серця, як я думаю? — розпливлася ніжністю Клеопатра. — Гадаєте, в нього серйозні наміри, любий мій майоре? Як ви порадите: поговорити з ним чи краще дати йому волю? Ну, скажіть-бо, по-родинному, — що ви мені порадите?
— Оженимо його на Едіт Гренджер, мадам? — хрипко гигикнув майор.
— О, загадкове створіння! — місіс Ск’ютон піднесла віяло до майорового носа. — Як ми можемо його оженити?
— Оженимо його на Едіт Гренджер, мадам? — гигикнув майор іще раз.
Місіс Ск’ютон одповіла не словами, а усміхом, таким живим та лукавим, що цей галантний офіцер, розуміючи його як запрошення, от-от був би поцілував її в яскраво квітнучі губи, якби не віяло, що ним вона захистилася з вельми чарівливою, молодечою спритністю, — може, із скромності, а може, щоб не завдати шкоди цьому буйному цвітінню.
— Домбі, мадам, — сказав майор, — чудова здобич.
— О, корисливе створіння! — легенько верескнула Клеопатра. — Ви мене шокуєте.
— І в Домбі, мадам, — майор витягнув шию й примружив очі, — в Домбі серйозні наміри. Джозеф вам це каже. Бегсток це знає. Джей Б. не спускає його з ока. Дайте йому волю, мадам. Домбі — людина певна, мадам. Робіть, як робили, нічого поза тим, і покладіться на Джея Б. — він усе влаштує.
— Ви і справді так гадаєте, любий майоре? — спитала Клеопатра, що, незважаючи на апатичну позу, пильно і прискіпливо вдивлялася в нього.
— Певен того, о мадам, — одповів майор. — Клеопатра незрівнянна та її Антоній Бегсток ще не раз розмовлятимуть про це як переможці, в елегантному та пишному домі місіс Едіт Домбі. Сюди приїхав його помічник, — майор раптом поперхнувся і посерйознішав, — його рука-правиця.
— Сьогодні? — звідалася Клеопатра.
— Сьогодні, мадам, — підтвердив майор. — І те, що Домбі нетерпляче чекав його приїзду, треба розуміти так, мадам, — повірте Дж. Б., бо Джо збіса хитрющий, — майор поплескав себе по носі і міцно заплющив одне око, від чого аж ніяк не погарнішав, — що Домбі хоче, аби всі ці чутки дійшли і до нього. Хоч сам Домбі не скаже йому нічого і нічого його не питатиметься. Бо Домбі гордий, мадам, — сказав майор, — гордий, як Люцифер.
— Чудова прикмета, — прошепелявила місіс Ск’ютон. — І нагадує мені мою любу Едіт.
— Отак, мадам, — сказав майор. — Я закинув уже кілька натяків, і рука-правиця зрозуміла мене. До вечора закину ще кілька. Сьогодні вранці Домбі запропонував поїхати завтра до Уорікського замку й до Кенілверта, а перед тим поснідати в нас. Я взявся переказати вам запрошення. Чи вшануєте нас своєю згодою, мадам? — спитав майор, надувшись від браку дихання і надміру хитрощів, та видобув записку, заадресовану вельмишановній леді Ск’ютон, в якій, через ласкаве посередництво майора Бегстока, завжди відданий їй Поль Домбі просив її та її люб’язну й чарівливу дочку не відмовитися взяти участь у передбачуваній екскурсії, і в постскриптумі до якої той-таки завжди відданий Поль Домбі просив також переказати його шанобливе вітання місіс Гренджер.
— Тихо! — зненацька шикнула Клеопатра. — Едіт!
Не можна сказати, що, гукнувши це, любляча мати знову прибрала свій тоскно-манірний вигляд, бо вона ні на хвилинку не позбувалася його, та й могла позбутися хіба що в домовині. Вона лише зігнала трохи заклопотаний вираз, що був у неї на виду, і, коли Едіт уступила до кімнати, знову мляво розкинулася на софі.
Що то за гарна й показна жінка, та Едіт, але яка ж холодна та неприязна! Ледь кивнувши у бік майора Бегстока й кинувши допитливим оком на матір, вона відсунула штору, сіла коло вікна й стала дивитись на вулицю.
— Де це ти була, найдорожча? — спитала місіс Ск’ютон. — Я страшенно сумувала без тебе, моє серденько.
— Ви ж сказали, що ви зайняті, тому я й не заходила, — не повертаючи голови, відповіла та.
— Ви жорстокі до старого Джо, мадам, — галантно озвався майор.
— Знаю, — відказала Едіт, і далі дивлячись у вікно, — відказала з таким зневажливим спокоєм, що майор не знайшовся на відповідь.
— Майор Бегсток, моя голубко, — нарозтяг мовила її мати, — що, як ти знаєш, є загалом найнездарнішим, найприкрішим створінням на світі…
— Ваші мовні формальності, мамо, тут зовсім недоречні, — оглянувшись, зауважила Едіт. — Ми тут самі й добре знаємо одне одного.^
Тиха зневага, що майнула на її вродливому обличчі,— зневага, явно призначена їй самій не менше, ніж їм, — була така глибока й виразна, що манірна материна веселість, дарма що гартована, враз зів’яла.
— Люба моя дівчинко, — почала мати знову.
— Все ще не жінка? — усміхнулась Едіт.
— Яка ти знервована сьогодні, моя любко! Дай же мені сказати, серденько, що майор Бегсток приніс од містера Домбі надзвичайно милого листа, де він запрошує нас поснідати з ним завтра, а потім поїхати до Уоріка та Кенілверта. Поїдеш, Едіт?
— Чи поїду? Я? — повторила Едіт, раптом зашарівшись, і, ледве зводячи дух, глянула на матір.
— Я й так знала, що поїдеш, — безжурним тоном сказала та. — А питалася задля, як ти кажеш, формальності. Ось лист од містера Домбі, Едіт.
— Дякую. Я не маю охоти його читати, — була відповідь.
— То я відпишу йому сама, хоч, правду мовивши, хотіла запросити на секретаря тебе, моє серденько.
Оскільки Едіт мовчала, то місіс Ск’ютон попросила майора підкотити до неї письмовий столик одхилити кришку та подати їй перо та папір, і майор здійснив цей ряд принагідних послуг з неабияким посвяченням та смиренністю.
— Чи переказувати привіт від тебе, голубонько? — спитала місіс Ск’ютон, закінчуючи листа.
— Як хочете, мамо, — з цілковитою байдужістю й усе ще не повертаючи голови, відповіла Едіт.